США захищають свої інтереси, але їхня риторика менше схожа на аналіз і більше – на мікс розрахунку й образ на союзників

Раптом ви це проґавили. Журналіст The Atlantic випадково потрапив у закриту Signal-групу, де протягом кількох днів обговорювали майбутню воєнну операцію США в Ємені. Війна починається не в Пентагоні й не в ситуаційній кімнаті Білого дому, а в месенджері. Віцепрезидент сперечається з міністром оборони. Обговорюються цілі, озброєння, таймінг, реакція союзників.

А за дві години по Ємену завдають реальних ударів. Група виявилася справжньою. При цьому журналіста ніхто не помічає, ніхто не запитує, хто він і що він тут робить. Ні до, ні після.

Ситуація сама по собі виглядає майже як у кіно. Але головне – не витік, а те, як саме обговорюються й ухвалюються рішення.

У переписці – жодної згадки про терміновість. Немає прямої загрози, немає неминучості. Є невдоволення Європою, обговорення логістики меседжів, репутаційні ризики. Міністр оборони каже, що "удар потрібен, щоб відновити стримування". Віцепрезидент уточнює, що "ніхто не знає, хто такі хусити", і висловлює сумнів: "А чи не суперечить це нашим словам про Європу?" Йому відповідають, що відкладати не можна – "інакше буде витік, і ми виглядатимемо слабкими".

Це не стратегічна дискусія. Це політтехнологічний розбір. Рішення про застосування сили обговорюються в логіці інформаційної кампанії. Основні категорії – не цілі й засоби, а "вчасно", "виглядатиме погано", "як пояснити", "кого звинуватити".

У якийсь момент заходить мова про те, як змусити Європу оплатити операцію – не в переносному, а в буквальному сенсі. "Якщо ми відновлюємо свободу навігації за власний рахунок, має бути компенсація". Це тон перемовин, але не між союзниками – між підрядником і клієнтом.

Ніхто не заперечує, що США мають право й ресурси захищати свої інтереси. Але риторика, на якій ґрунтується такий захист, дедалі більше нагадує не аналіз загроз, а мікс фрустрації, репутаційного розрахунку й роздратування на союзників.

Для України цей випадок – не привід для розчарування, а привід зрозуміти, як працюють механізми ухвалення рішень навіть на такому високому рівні. Це, звісно, посилює тривожність щодо рівня й форми ухвалення рішень. Але не повинно породжувати фрустрацію через те, що нас не розуміють. Не зобов'язані й не будуть. Там діють інші механізми, інша політична динаміка.

Там, де ми звикли очікувати виваженості, може домінувати чинник внутрішнього контексту, короткострокового іміджевого ефекту або інформаційного тиску. Там інша логіка, інші тригери, інші правила. Там домінує внутрішній контекст – швидкий, емоційний і реактивний.

І, можливо, найпарадоксальніше в тому, що ці механізми стають дедалі менш формальними й дедалі більше схожими на ті, до яких ми самі давно звикли. Просто раніше здавалося, що "в них так не буває". Виявляється – буває.

Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора