-20 Київ
Про протест і революцію в Ірані треба розуміти таке – самих народних виступів ніколи не буває досить.
Зміна режиму – це питання про владу й про те, хто цю владу візьме, точніше, готовий узяти.
В Ірані лише одна сила зараз виступила з такою готовністю – це спадкоємний принц Пехлеві, який чітко визначив, що готовий повернутися до Ірану й очолити перехідний уряд.
Але, і це дуже важливе "але", узяти владу – означає бути готовим битися й убивати: незгодних, реакцію, лоялістів, зрадників тощо.
Нюанс у тому, що його ліберально налаштовані прибічники й іранська інтелігенція – це не ті хлопці, котрі якраз готові битися й убивати.
Це їм не як докір: жодна інтелігенція – не файтери. У будь-якого умовного Леніна або Гітлера мають бути свої сталіни, реми, латиші, матросики чи фронтовики-штурмовики.
Ті, хто готовий битися й убивати в Ірані, – це зазвичай або курди, або белуджі, але й ті, й інші – не прибічники спадкоємного принца, а часом і взагалі хотіли б бачити розвал Ірану.
Є ще всілякі маргінальні бойові групи, але вони не здатні взяти владу.
Умовними "матросами" і "штурмовиками" для ліберальної іранської інтелігенції можуть стати, звичайно, групи, підживлені ззовні, тими самими США.
Багато хто сьогодні розраховує на це, особливо після заяв американців.
Але це поки не більше ніж зі сфери фантазій.
Резюмуючи: революція та її успіх – це завжди питання про владу, а отже, і питання про насильство, і не просто насильство, а насильство особливо жорстке.
Усе інше вже є вторинним: влада й можливість її проєктувати – основа.
Джерело: Yigal Levin / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
