Зруйнований у Львівській області міст – квінтесенція стану української державності. У всіх стоїть завдання – сп...здити, а там хоч потоп 

Міст як квінтесенція стану української державності.

Два дні тому ця людина вже звернула увагу на аварійний стан мосту на трасі Луцьк – Київ. Результат відомий.

Найпікантніше ж те, що люди, які ухвалюють рішення, самі їздять цими мостами, користуються електроенергією, виробленою на дедалі старіших АЕС, їздять київськими вулицями, які знизу роз'їдає каналізація, що вмирає. Усім абсолютно пох.

У мене теща сьогодні запитала, чому олігархи не хочуть допомогти державі. А я поставив зустрічне запитання: а скільки людей допомагало, коли я купив пісок і щебінь, щоб зробити нормальну дорогу на нашу вулицю? Аж одна. А потім, коли минуло п'ять років і з'явилися ями, то висипку знову тільки ми купили. Бо в лайні жити звичніше.

І ось коли люди виповзають із соціального лайна, то вони однаково його не переростають. Тому на рівні державної політики в них таке саме ставлення до траси H-17 та інших магістралей, як до тієї сільської вулиці. Тобто стоїть завдання – як сп...здити мішок щебінки (або ярд баксів), а там хоч потоп.

А коли черговий автобус із дітьми або пенсіонерами з такого мосту навернеться в річку, то всі дружно повісять сумні аватарки, а політики зроблять сумні їб...льники й підуть торгувати до Шустера розповідями про "поганих попередників". Хоча насправді такі самі таргани, чиї фантазії і спосіб мислення обмежені тарганячим порядком денним усмак нажертися в сміттєвому відрі. Утім, сьогодні Україна і є одне велике відро для сміття. І буде таким, поки тарганячі інстинкти не витравлять. Хочете – ображайтеся, хочете – ні.

Джерело: Юрий Романенко / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора