+3 Київ
Олена Чигрин до початку бойових дій жила в Донецьку, мріяла про велику сім’ю. Щоправда, мрія довго не здійснювалася.
"Особисте життя не склалося, і я з головою поринула в роботу. Чотири роки працювала у пресслужбі Донецької облдержадміністрації – із ранку до глибокої ночі. Коли мені виповнилося 35 років, озирнулася – і стало страшно. Ні сім'ї, ні дітей... Що попереду? Самотня безрадісна старість? Вихід із духовного тупика підказало саме життя. Мої куми вирішили усиновити дитину, а я допомагала їм у цьому. Одного разу, спілкуючись зі співробітницею служби у справах дітей, сказала: "Напевно, я б теж усиновила сирітку". За два місяці ця жінка мені зателефонувала: "У лікарні лежить дівчинка, три роки і десять місяців. Її неблагонадійна мама померла, батько невідомий". У душі ніби вибухнуло щось, і я раптом твердо сказала: "Беру. Це моя дитина", – розповідала Олена в інтерв'ю "Фактам".
У березні 2012 року вона забрала чотирирічну Дарину додому.
"Тоді донька не вимовляла 22 літери! Мала моторошний вигляд: коротко стрижена, на обличчі 30 контагіозних молюсків. Але найбільше вразив погляд дівчинки: порожній, байдужий і повний розчарування. Ми з Дариною вийшли прогулятися на вулицю, дивлюся: у дитини немає рукавичок. Наступного дня я знову приїхала в притулок, привезла теплі рукавички. До мене збіглися діти, і тут Дарина, обхопивши мене руками, сказала: "Не підходьте! Це моя мама". Маленькій Дарині лікарі поставили страшні діагнози: "розумова відсталість", "затримка і дефекти мовлення", "педагогічна занедбаність". Зараз від цього немає і сліду. Забравши доньку з притулку, я одразу повела її до логопеда. Дарина так хотіла навчитися говорити правильно, що просила мене і бабусю (мою маму) додатково займатися з нею вдома", – згадує прийомна мама.
Дівчинка почала благати її взяти з притулку братика або сестричку, і тоді вони звернулися по допомогу в програму "Сирітству – ні!" Фонду Ріната Ахметова. Незабаром у сім'ї з'явилися рідні брат і сестра – Віка і Толік.
Везу Віку в лікарню на операцію, а нас зупиняють незнайомі люди: "Туди не можна! Там стріляють"
Олена розповіла про першу зустріч із ними: "Пам'ятаю, приїхали ми з мамою в притулок, побачили дітей і обімліли. Віка увійшла в кабінет директора дивною ходою, тримаючи скорчені ручки на грудях. "У дівчинки ДЦП, – шепоче мені на вухо, мама. – Не потягнемо...". Потім дізналися: Віка так ходила, тому що її взули в капці, на два розміри менші. У неї була паралітична косоокість (дівчинка не бачила, куди йде, натикалася на двері) і дистрофія (у віці п'яти років Віка важила 11 кілограмів). А Толік... Навіть на неприкритих одягом частинах тіла дитини було видно шрами від побоїв".
Їхня мама померла, а батько катував малюків, бив до втрати свідомості. Коли був п'яний, доньці рівняв зуби напилком. Через те, що малюки постійно голодували, дівчинка просто зі шкіркою їла гнилі банани, які приносив батько-вантажник.
Потрапивши в сім'ю, сповнену любові, оточені турботою, діти змінювалися на очах. Але щастя було недовгим – у Донецьку почалися бойові дії.
Фото: fund.fdu.org.ua
"Я усиновила Толіка і Віку за кілька місяців до війни. Навесні 2014 року донецькі лікарі призначили друге хірургічне втручання з усунення косоокості. Пам'ятаю, везу Віку в лікарню на операцію, а нас зупиняють незнайомі люди: "Туди не можна! Там стріляють". Найстрашніші моменти я пережила, коли на роботу телефонували із садочка: "Терміново забирайте дітей! У нас обстріл". Я щодуху бігла в садок і думала: "Тільки б устигнути..." Після чергового обстрілу, коли ми дивом залишилися живі, я сказала: "Більше тягнути не можна. Завтра їдемо з Донецька", – вирішила Олена.
Сім’я покинула рідний дім, прихопивши лише валізу літніх речей. Два роки вони переїжджали з місця на місце.
"Спочатку гостювали у друзів у Полтаві, потім я повезла дітей відпочивати на Азовське море. Прийшла осінь, куди тепер? Звернулася у Фонд Ріната Ахметова: "Допоможіть. Нам ніде жити". Співробітники фонду перевезли нас до Бердянська, де для переселенців переобладнали піонерський табір. Там і перезимували. Фонд забезпечував нас гуманітарними наборами та необхідними медикаментами. Одного разу мені зателефонував директор донецької будівельної фірми, у якій я працювала до війни: "Ми переїхали до Києва. Давай до нас, допоможемо орендувати квартиру". Так ми з дітьми опинилися в столиці", – розповідає мама.
Фото: fund.fdu.org.ua
В одній зі шкіл у Дарини виник серйозний конфлікт, дівчинка навіть почала думати про суїцид. Тоді мама звернулася в Гуманітарний фонд, попросила допомоги психологів, із якими Дарина пройшла курс за програмою "Травма війни".
Із дитячою жорстокістю зіткнулася і Віка. Через те, що в неї вроджена косоокість, однолітки ображали і принижували. Віка сильно переймалася. Необхідно було зробити кілька операцій. Із першою Фонд Ріната Ахметова допоміг, коли сім'я ще жила в Донецьку, другу зробили вже в Києві. У підсумку вдалося повернути зір, і головне – кардинально змінилося життя дівчинки.
Віка, Толік і Дарина – постійні учасники проєкту "Мирне літо – дітям Донбасу". Завдяки цьому проєкту тисячі хлопчиків і дівчаток, які бачили жахи війни на власні очі, змогли оздоровитися, пройти реабілітацію та подолати психологічні травми і страхи. З одним із них дуже складно було впоратися Толіку – хлопчик боявся покидати маму. Переживав, що його не заберуть із табору і знову віддадуть у притулок. І тільки згодом він зрозумів, як його люблять і пишаються ним.
У Києві сім'ю Яковлєвих-Чигрин знову відвідали співробітники Фонду Ріната Ахметова. Історія цієї сім'ї увійшла до створеної фондом фотокниги "Донбас і Мирні". Це літопис тривалих страшних подій на сході України, що оповідає про поранених дітей і старих, які опинилися на лінії зіткнення.
На долю Даринки, яка втратила батьків, випадає чимало випробувань, як і сиротам Толіку і Віці, рідним брату і сестрі. Змучені, із важкими діагнозами, вони, як можуть, захищаються від зовнішнього світу. І все-таки знаходять свою маму... У Донецьку Олена довго мріє про велику сім’ю, але все якось не складається. Одного разу в лікарні вона бачить дівчинку, і в її душі щось перевертається. На удочеріння Олена вирішується не роздумуючи. – Це моя дитина. Забираю! – каже вона. Так у її житті з'являється Даринка. А потім Олена забирає з донецького притулку Толіка та Віку. Туди діти потрапляють після смерті матері. Вони не вміють писати і рахувати, не розрізняють днів тижня та пір року, на тілі видно шрами від побоїв – рідний батько бив їх до непритомності, рівняв зуби напилком.
– Ми стаємо сім'єю за кілька місяців до війни, – розповідає Олена, – тому нам доводиться виїжджати з нашого будинку в Донецьку. Ми довго поневіряємося: блокпости, Полтава, переїзди, Бердянськ... І, нарешті, влаштовуємося в Києві.
Зараз Даринка усміхається. А трохи раніше, у черговий школі, ця талановита дівчинка терпить приниження від педагогів і навіть думає про суїцид. Добре, що вчасно приходять на допомогу кризові психологи Фонду Ріната Ахметова. Тепер, коли вся сім’я збирається разом, діти мріють про потаємне.
– Головне, щоб війна закінчилася. Нехай не гинуть мирні, не втрачають близьких, і на нашу землю приходить мир! А з нами хай завжди буде наша мама...
Уривок із книги "Донбас і Мирні"
"На пам'ять для Фонду Ріната Ахметова мама Олена та її діти – Дарина, Віка і Толік – залишили автографи у книзі "Донбас і Мирні". А ще розповіли, як їм живеться сьогодні. І як сильно сумують за рідним домом у Донецьку, який покинули чотири роки тому. Ми не хочемо мовчати і вдавати, що трагедія на сході країни нас не стосується. Одне із завдань фонду – боротися з байдужістю. І розповідати про долі мирних жителів, які страждають через війну на Донбасі. Тому що це наші спільні біль і біда", – сказала керівниця програми Фонду Ріната Ахметова Наталія Баришпольська.
Фото: fund.fdu.org.ua
"Я навчила дітей вірити в Бога і молитися своїми словами, – каже Олена. – Якось Віка запитала: "Мамо, у тебе молоток є? Ти не будеш мене ним бити, як це робив тато?" У моїх дітей у душі багато болю. На мою думку, віра – один із методів душевної реабілітації. Віра робить дітей добрішими, вчить допомагати іншим. Часто ми ділимося продуктами з іншими переселенцями. Дізнавшись, що на Великдень волонтери їдуть у школи і дитсадки "сірої зони", Дарина пожертвувала подаровані їй на день народження гроші – на них діткам накупили цукерок. "Так би я купила собі подарунок і раділа одна, – сказала донька. – А тепер подарунки отримає багато дітей. І радості буде більше".
Олена розповіла, що діти "випросили" в Бога... тата.
"Одного разу вони запитали мене: "Що треба зробити, щоб у нас з'явився тато? Тільки такий самий хороший, як ти". "Моліться, – кажу. – Іноді Господь творить дива". Два місяці Дарина, Толік і Віка по-дитячому щиро просили Бога послати їм тата. І диво сталося. Я, одинока мати-переселенка із трьома дітьми, зустріла чудового чоловіка. Для мене було дуже важливо, як Руслана сприймуть діти. А вони з перших днів почали називати його "татом". Хоча в нього немає рідних діток, він на диво швидко порозумівся з моїми дітьми. Коли він приходить до нас у гості, діти навалюються на нього з радісними криками: "Валимо мамонта!" А він лежить, щасливий, на дивані і притискає дітей до себе...".
Руслан зробив Олені пропозицію, але до цього попросив її руки не в батьків, а в дітей: "Ви дозволите мені одружитися з вашою мамою і вам стати татом?"
"От у них радості було! Ми з Русланом хочемо створити дитячий будинок сімейного типу і, якщо на те Божа воля, народити дитину. До речі, Руслан теж із Донбасу, але доля звела нас у Києві. Якби не війна, ми б не зустрілися..." – каже багатодітна мама.
Фото: fakty.ua
