"Росіян почали накривати артилерією просто в нашому селищі. Це жах – вибухи за кілька метрів від будинку. Жах! Ми не виходили із підвалу взагалі. Я благала Бога лише про одне: щоб ракета не влучила в нашу оселю. Тому що це пожежа, і ми б усі живцем згоріли. Колони розбивали одну за одною. Одну розбили, їх нема. А наступного ранку знову колона. Цих розбили – ще колона. Вони повзли, як таргани, – через Немішаївське поле, через цвинтар, повзли, повзли і повзли нескінченним потоком. Це було щось невимовне", – розповіла співрозмовниця.
За її словами, страшнішими за розрив снарядів були лише автоматні черги.
"Вони почали розстрілювати людей. Усі, хто потрапляв у поле зору, ставали потенційними жертвами. Те, що ви бачили у Бучі, відбувалося й у Ворзелі. Наша вулиця Тюльпанова була майже вся засипана тілами. Росіяни абсолютно не дивилися, хто йде: дитина, люди похилого віку, жінка – просто розстрілювали всіх. Коли ми періодично намагалися вискочити з підвалу, знайти якусь точку, щоб упіймати зв'язок і розповісти, що з нами, тільки почувши шум техніки, розбігалися із шаленою швидкістю, бо розуміли: когось щойно вбили, наступні – ми. Ці автоматні черги до заціпеніння доводили. Було дуже страшно", – розповіла Поклад.
Дружина композитора Поклада: Наш будинок у Ворзелі росіяни замінували. Чого вони хотіли? Щоб 80-річний композитор підірвався, відкриваючи кришку піаніно? Повний текст інтерв'ю