"Перший місяць було страшно, і думки такі не сильно спадали. Вони трохи пізніше прийшли. Напевно, на другий-третій місяць. Перший місяць – то був страх. Батьки просили виїжджати за кордон", – розповіла вона.
Данілкіна додала, що їй було куди їхати.
"Дружина брата виїжджала до якоїсь країни. І мене також просили. Я одразу сказала категорично: "Ні"... Це мій дім. Куди мені їхати? Це мій дім: я тут росла все життя. Я не поїду. Це моя нація, це моя Батьківщина. Ну, для мене це важливо. Я не знаю, як описати це словами, але це мій дім, і інакше я сказати не можу", – сказала військовослужбовиця.
19-річна українська військова Данілкіна, яка втратила ногу на фронті: Вибухи, машину пробиває. Розплющую очі – штанина розірвана, я тримаю кістку. Кричу товаришу по службі: "Що там?" Він повертається – і у нього течуть сльози. Повний текст інтерв'ю