+2 Київ
Ми перебуваємо в ситуації, коли будь-який вихід веде до ще більших проблем і втрат
Чи є вихід із задзеркалля?
Книгу академіка Володимира Горбуліна "Мій шлях у задзеркалля" я дочитала в перші весняні, по-справжньому сонячні дні – час примарних, але таких по-людськи зрозумілих надій. Дні між першим і другим туром президентських виборів. Дні, коли моя подруга в телефон ридала: "Ну ти розумієш, що відбувається? Країна розвалюється до бісової матері!". Дні, коли я думала, що минуло майже 30 років із дня оголошення незалежності, а ми так і не дістали жодних історичних уроків, так і не створили великого проекту майбутнього України.
Задзеркалля – вигаданий простір, казкова країна по той бік "дзеркала". Як символ місця, де стан речей доведено до абсурду. Саме із цього і починається документальний роман Володимира Горбуліна.
Презентація книги Горбуліна на творчій зустрічі в Українському домі в Києві. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Осінь 2018-го – час, коли стало остаточно зрозуміло, що ми в задзеркаллі. Пік російської агресії, розірваний Договір про дружбу та співробітництво з РФ, колосальне напруження всередині країни. І розважливі люди ставлять собі єдино вірне запитання: чи є вихід? І відповідь на нього була зовсім не очевидною: ми перебуваємо в ситуації, коли будь-який вихід веде до ще більших проблем і втрат.
Книга складається фактично із 12-ти розділів – від епохи правління [екс-президента України Леоніда] Кучми до наших днів.
Познайомившись у 1962 році молодими інженерами ще в часи роботи в конструкторському бюро "Південне", вони називали свої стосунки "не розпливчастим словом "дружба", а точнішим – "соратництво". Володимир Горбулін підкреслює дивовижну рису другого президента України – незвичайну живучість, неабиякі організаторські здібності.
Розповідь про кримську кризу 1994 року безпомилково дає розуміння причин, через які півострів було анексовано у 2014-му
Автор якнайделікатніше розповідає, як відбувалося становлення апарату державного управління, про роль у цих процесах [екс-міністра освіти України] Дмитра Табачника. Водночас Горбулін чітко тримається за "час", не дозволяє собі кон'юнктурних проекцій із майбутнього – і цей стиль породжує колосальну довіру.
Особливу увагу в книзі приділено сфері безпеки, що завжди була в центрі інтересів академіка Горбуліна, який багато років очолював РНБО. Опис становлення роботи цього органу – реальний "лікнеп" для істориків, політологів та інших фахівців.
Книга настільки майстерно описує події останніх десятиліть, що часом нагадує справжній детектив. Розповідь про кримську кризу 1994 року точно і безпомилково дає розуміння причин, через які півострів було анексовано у 2014-му.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Розділ "Західний вектор" немов спеціально написано для легковажних "єврооптимістів". І, звісно, у ньому – початок і зародження всіх хвороб у наших взаєминах із Заходом і Росією.
Так сталося, що всі наші президенти були дуже поганими "начальниками відділу кадрів". Кадрові помилки Кучми під час другого строку, епоха [екс-прем'єра України Павла] Лазаренка, особистісні протиріччя [колишнього прем'єр-міністра] Євгена Марчука, переоцінка можливостей [екс-голови СБУ] Леоніда Деркача, [колишнього нардепа] Віктора Медвечука, [екс-голови Верховної Ради] Володимира Литвина – усе це призвело до "кучмагейту". Після цього скандалу Україну було серйозно інфіковано майданами, відбулося колосальне ослаблення системи безпеки загалом.
Але найцінніше і найзначущіше місце у книзі Горбуліна – це твереза оцінка проблем української еліти, а, отже, причин – чому не вийшло за ці роки побудувати могутню, успішну державу. Усе дуже просто: кожна із цих людей приходила у політику і владу розв′язувати особисті завдання, а не завдання державного будівництва. Практично ні в кого не було амбіцій потрапити в підручники історії як реформатор і державний діяч. Приходили й ішли, виснажуючи економічний, політичний, науковий і гуманітарний ресурси.
Книга Горбуліна – гірка пігулка для сучасників
Окремий інтерес у книзі становлять характеристики українських державних діячів, які ще нещодавно вершили долю країни, – Дмитра Табачника, [колишнього глави МВС України] Юрія Кравченка, [екс-міністра закордонних справ] Геннадія Удовенка, [президента України] Леоніда Кравчука, [екс-президента країни] Віктора Януковича, [колишнього голови Верховної Ради] Олександра Мороза та багатьох інших. Позбавлені сентиментів, емоцій, але водночас на диво ємні й точні, вони відновлюють справжню картину того, що відбувається в Україні протягом останніх 20 років.
Один із безперечних плюсів мемуарів Володимира Горбуліна – якраз філігранна робота зі словом. Очевидно, що одним із найулюбленіших предметів у школі для нього була література. І з підліткового віку він не припиняв читати. Саме тому його книги – не просто спогади, а факт літератури.
Фото: Dmitriy Kyrychenko / Facebook
Документальний роман – дуже небезпечний жанр. Легко впасти в нарцисизм, суб'єктивізм, у горезвісне "я так бачу". На щастя, Горбулін дуже розумний і дуже досвідчений для того, щоб зануритися у гріх марнославства. До того ж він розуміє, що часу для таких речей більше немає. У країни – не в нього особисто.
Для чого пишуть книги? Із різних причин. Для втіхи стражденних, для допомоги слабким, для інформації до роздумів, для нащадків. Книга Володимира Павловича Горбуліна – гірка пігулка для сучасників, успішна спроба осмислення – а чим, власне, займалася українська еліта протягом останніх десятиліть. І чому країна сьогодні над прірвою?
Горбулін подарував нам цей шанс. Пігулку можна з'їсти і почати процес одужання. Можна закинути в ящик столу і забути. Вибирати нам. І нам жити далі. От тільки як і з ким – питання відкрите. Вихід із задзеркалля є. Якщо встати й іти.
