Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Записки колишнього підполковника КДБ: Допомога Афганістану і країнам Африки в обмін на коштовності та наркотики

Колишній співробітник КДБ СРСР Володимир Попов із 1972-го до 1991 року працював у відділах, які курували тих, хто виїжджає за кордон, творчі спілки та міжнародну спортивну спільноту. Нещодавно він завершив роботу над документальною книжкою "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ". За згодою автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно щосереди публікує розділи з мемуарів.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Попов: Лише після радянського вторгнення в Афганістан стали зрозумілими причини, через які Питовранов був зацікавлений в усуненні Аміна
Попов: Лише після радянського вторгнення в Афганістан стали зрозумілими причини, через які Питовранов був зацікавлений в усуненні Аміна
Фото: Cleric77 / wikipedia.org
Володимир ПОПОВ

Підготовка вторгнення в Афганістан

17 квітня 1978 року в Кабулі застрелили видатного діяча Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА) Міра Акбара Хайбара. За два дні, 19 квітня, у столиці Афганістану відбулася потужна демонстрація проти режиму Мухамеда Дауда, причому кількість демонстрантів перевищила 20 тис. осіб. За наказом Дауда було заарештовано інших видатних діячів НДПА – Нура Мухаммеда Таракі, Бабрака Кармаля і Хафізуллу Аміна. Проте останньому вдалося залучити на свій бік військових, які здійснили державний переворот, що увійшов в афганську історію як "квітнева революція". Режим Дауда було зруйновано.

Із 1-го до 9 вересня 1978 року в Гавані проводили 6-ту конференцію глав держав і урядів неприєднаних країн. Від Афганістану в конференції брав участь новий керівник країни Таракі. 9 вересня на зворотному шляху він зупинився в Москві для зустрічі з Леонідом Брежнєвим. Брежнєв залишився задоволеним цією зустріччю. Проте після прибуття в Кабул того самого дня, 9 вересня, Таракі задушили подушкою за наказом Аміна вірні Аміну офіцери армії. Владу в Афганістані захопив Амін, що було несподіванкою для радянської розвідки й політичного керівництва СРСР.

Амін у СРСР не влаштовував усіх. Генерал-майора Василя Заплатіна скерували в Афганістан у травні 1978 року як радника начальника Головного політуправління афганської армії. Він згадував, що "штурм палацу Аміна й подальше введення радянських військ в Афганістан мали одну-єдину мету: прибрати тодішнього главу держави Хафізуллу Аміна і привести до влади Бабрака Кармаля. Керівництво СРСР чомусь було переконане, що тільки Кармаль може консолідувати суспільство, припинити громадянську війну, зберегти Афганістан дружньою нам країною. До Аміна довіри, особливо після вбивства ним попереднього президента Таракі, зовсім не було".

У НДПА на момент введення радянських військ у країну було дві фракції: "Парчам" ("Прапор") і "Хальк" ("Народ"). Фракція "Парчам" представляла нечисленну афганську інтелігенцію, тоді як "Хальк" об'єднувала у своєму складі численне селянство і незначний "пролетаріат". Між лідерами фракцій Кармалем і Аміном точилася непримиренна боротьба за владу. У підсумку цієї боротьби Кармаля після "квітневої революції", улітку 1978 року, скерували послом до Чехословаччини, а восени його усунули із цієї посади, він залишився в еміграції.

Під час створення партійних організацій в афганській армії було всього 1973 члени НДПА, із них 6% належали до фракції "Парчам", 94% – до фракції "Хальк". У період, коли партія була в підпіллі, Амін проводив в армії підпільну роботу. Відтоді традиційно його вплив там був значним. Водночас Амін був абсолютно прорадянським політичним лідером. До СРСР Амін ставився з повагою і прагнув усе радянське впроваджувати у себе без жодних вагань, хоча це не завжди відповідало специфічним умовам Афганістану й політичній ситуації. У нього було два святі свята в році, коли він міг дозволити собі вживати спиртне: 7 листопада і 9 травня.


Амин. Фото: Hafizullah Amin Ideological and Cultural Foundation / Facebook
Хафізулла Амін. Фото: Hafizullah Amin Ideological and Cultural Foundation / Facebook


На своє нещастя, Амін двічі навчався у США. У 1957 році – у Колумбійському університеті, після закінчення навчання здобув диплом магістра за спеціальністю "організація та управління шкільною освітою". У 1962 році Амін повернувся до Колумбійського університету з метою підготовки докторської дисертації. У 1963 році його обрали головою земляцтва афганських студентів. Основою його діяльності була організація різних акцій на підтримку дій афганського уряду щодо створення держави Пуштуністан. Амін за походженням пуштун і був затятим націоналістом. Не завершивши написання докторської дисертації, Амін у 1965 році повернувся в Афганістан. За його словами, влада США вислала його з політичних мотивів.

Факт навчання Аміна в Колумбійському університеті дав привід Борису Іванову звинуватити Аміна в належності до агентури ЦРУ. Іванов повідомив Андропову, що Амін "є американським агентом". Цієї самої думки з посиланням на "наших чекістів" як на джерело інформації дотримувався тепер і секретар ЦК КПРС із міжнародних справ Борис Пономарьов. Відповідно, інформацію про те, що Амін співпрацює з американською розвідкою, повідомили Брежнєву.

Одночасно Іванов і Питовранов донесли інформацію про те, що в агентурному апараті ЦРУ є радянський посол у Канаді Олександр Яковлєв, який теж навчався в Колумбійському університеті. Звинувачення у вербуванні іноземною розвідкою було вкрай важко відкинути через відсутність достовірних даних. Жодна спецслужба світу не підтвердить, але й не заперечуватиме належності до свого агентурного апарату. Із цієї причини приклеєний ярлик агента спецслужб було практично неможливо змити. Цим перевіреним прийомом уміло користувалися з потрібною їм метою генерали КДБ Іванов і Питовранов.

Іванов обмовив Аміна, а з огляду на те, що донесення Іванова мали серйозні міжнародні наслідки, інакше як провокацією дії Іванова щодо Афганістану назвати неможливо. Амін був абсолютно прорадянським політичним діячем. Про це свідчать численні джерела, зокрема і спогади його соратників, однодумців та сучасників. Так, він колись навчався у США. Але це був його єдиний "гріх". Абдул Карім Місакі, міністр фінансів в уряді Афганістану в 1989–1990 роках, згадував, що "Амін ніколи не був агентом ЦРУ. Він був комуністом. Він дуже любив Сталіна й навіть намагався його наслідувати. Не можу заперечити наявності у нього таланту великого організатора, щоправда, зазначу, що прогресу в усьому він прагнув домогтися дуже швидко".

Посол СРСР в Афганістані з 1979-го до 1986 року Фікрят Табеєв сказав якось, що "Амін такий самий агент ЦРУ, як Берія – британський шпигун". А за словами колишнього заступника резидента КДБ у Кабулі в період, що передує введенню радянських військ в Афганістан, полковника Олександра Морозова, "Амін цитати для своїх виступів знаходив у сталінському "Короткому курсі історії ВКП(б)", який завжди був у нього під рукою. У кабінеті Аміна в його палаці висів великий портрет Сталіна. Борис Іванов, побачивши цей портрет, сказав Аміну, присипляючи його пильність: "Товаришу Аміне, я теж сталініст!".

Іванов не "присипляв пильності" Аміна. Він дійсно був сталіністом.

Шараї Джаузджані, один із керівників НДПА, згадував, що Амін "у політиці займав крайні ліві позиції. Догматик. Усіляко сприяв своєму культу й був абсолютно нетерпимим до інакодумства, викорінював його нещадно. Пропонував облаштувати Афганістан за радянським зразком, наполягав на внесенні в нашу конституцію тези про диктатуру пролетаріату", але радянські "радники зуміли відмовити його від такої очевидної дурості" (Олександр Ляховський. Трагедія і доблесть Афганістану. Вид. Норд, 2004).

Радянські страхи про залучення США в афганську політику Аміна теж виявилися безпідставними. Ось що повідомляє письменник і журналіст Леонід Млечин:

"Афганістан був абсолютно на периферії американської уваги, і ми маємо документальні дослідження. Річ у тому, що коли іранські студенти в Тегерані захопили будівлю американського посольства, то вони виявили там усю документацію, усі шифротелеграми з кабульського посольства у США. Копії надходили в Тегеран. Увесь потік шифротелеграм із кабульського посольства видано. І видно, що американці практично не мали жодних інтересів в Афганістані й нічого там не робили – є документальні свідчення" (Програма "Осторожно, история", "Эхо Москвы", 10 січня 2010 р. – Попов)

Інформацію про те, що Амін є ставлеником Америки, перевіряли й за лінією Генштабу радянської армії, але жодної інформації, що компрометує Аміна, знайдено не було. Військовий фахівець, колишній головний військовий радник збройних сил Афганістану генерал-лейтенант Лев Горєлов згадує: "Ми ретельно це з'ясовували, шукали докази, ціле розслідування провели, але підтверджень не дістали. Амін, хоча й учився у США, служив своєму народові й боровся, як і інші афганські лідери і до нього, і після нього, за владу" (Інтерв'ю Льва Горєлова газеті "Бульвар Гордона" від 22 грудня 2009 р. – Попов).

До літа 1979 року сформувалася так звана четвірка молодих міністрів, у яку входив міністр оборони Мохаммад (Мухаммед) Ватанджар. Неформальним лідером "четвірки" – частіше її називали "бандою чотирьох" – був керівник Служби державної безпеки Асадулла Сарварі. До неї також входили міністр зв'язку Саїд Мохаммад Гулябзой і міністр у справах кордонів Маздур'яр Шерджан. На їхній совісті й була сварка Таракі з Аміном, що спричинила розбіжності всередині самої фракції "Хальк", замахи на Аміна та заколоти в низці військових гарнізонів.

Усе це не обходилося без впливу радянських спецслужб. Представники КДБ у Кабулі опікувалися цими "розкольниками", діставали від них інформацію про стан справ в армії, що не відповідала дійсності, передавали цю інформацію радянським керівникам. Зрештою цю четвірку після конфлікту з Аміном в Афганістані було таємно переправлено у СРСР.

Оцінка радянськими військовими та спецслужбами стану справ в Афганістані та афганській армії була суперечливою, і попри це її доповідали керівництву СРСР. Не згладив суперечностей навіть приїзд у Кабул Пономарьова. На одній із нарад за його участю дійшло до того, що радянські учасники наради – представники армії та КДБ, як згадував Заплатін, "один одного готові були взяти за барки".

Амін відчував, що за його спиною відбувається недобре. Намагаючись змінити ситуацію, він навіть написав лист Брежнєву із проханням про зустріч. Горєлов писав:

"Перед [моїм] вильотом у Москву на Політбюро вночі мене викликав до себе Амін, із яким ми попрощалися за кілька годин до цього.

– Будь ласка, – попросив він, – передайте лист Брежнєву...

Після прибуття в Москву я віддав його начальнику Генштабу. Лист відкрили, прочитали.

– Амін пропонував Брежнєву зустрітися в будь-якій точці. Але дійшов він до Леоніда Ілліча чи ні, не знаю".

У вересні 1979 року Горєлова викликали в Москву на засідання Політбюро для обговорення питання про вторгнення в Афганістан. Генерал армії Іван Павловський, який на той час інспектував роботу радників в Афганістані, мав у своєму розпорядженні достатньо інформації про ситуацію в Афганістані, але Брежнєв вирішив послухати думку "низів". Начальник Генштабу Микола Огарков категорично стверджував, що "введення радянських військ неможливе".

Павловський і Горєлов також були проти. Усі троє прибули на нараду до Брежнєва. У кабінеті були Андрій Громико, Дмитро Устинов і Пономарьов. Брежнєв попросив доповісти про ситуацію в Афганістані. "Відповідайте, війська треба вводити чи ні?" – запитав Брежнєв Горєлова. "Ні, Леоніде Іллічу... Якщо введуть наші війська, американці посилять допомогу антиафганським формуванням. Забезпечать їх технікою, зброєю, радників скерують і вторгнуться в Афганістан... Наша армія не готова битися в горах. Вона не знає, що це таке... Радянський Союз зазнає величезних матеріальних і людських втрат. Наші хлопці воюватимуть першим ешелоном, а афганці – другим".

Горєлова вислухали й попросили вийти в сусідню кімнату. Після нього доповідав представник КДБ у Кабулі генерал-лейтенант Борис Іванов. Коли Огарков, Павловський і Горєлов їхали назад, Огарков сказав: "Ми програли". "Я здогадався, що Брежнєв став на бік кадебіста Іванова, який завзято виступав за введення військ", – згадував Горєлов.

Саме Іванову радянський уряд доручив керувати з боку КДБ операцією зі знищення Аміна. Шах Валі, міністр закордонних справ Афганістану за часів Аміна, згадував, що під час штурму палацу випадкових жертв було багато: "На момент штурму в палаці, окрім афганців, перебували ваші медики, перекладачі, а також радники із КДБ, які відповідали за безпеку Аміна... Загинула моя дружина. Убили маленьких синів Аміна, а його дочку поранили. Убили ще багатьох".

Водночас генерал Заплатін зробив дуже цікаве спостереження, яке стосується сім'ї Аміна:

"Навіть після штурму палацу, під час якого загинув сам Амін і двоє його синів, його дружина разом із двома дочками й молодшим сином нікуди не хотіла їхати, окрім Радянського Союзу, заявивши, що її чоловік був другом Радянського Союзу й вона поїде тільки в цю країну. Так вона і вчинила. Після штурму палацу Аміна багато говорили, що він є агентом ЦРУ, але довести нічого не вдалося, та й раніше було зрозуміло, що все це брехня... Найкращих своїх учнів ліцею, де він був директором, а також своїх родичів, Амін прагнув скеровувати на навчання не у США, Німеччину, а тільки в Радянський Союз. Тому не випадково серед афганських офіцерів-халькістів було вдвічі-втричі більше зі знанням російської мови, ніж серед офіцерів-парчамістів".


Дворец Амина после штурма.
Палац Аміна після штурму. Фото: Hafizullah Amin Ideological and Cultural Foundation / Facebook


Після радянського військового вторгнення в Афганістан у КДБ було створено спеціальні підрозділи, які підпорядковувалися 8-му відділу ПГУ КДБ. Зокрема, 19 серпня 1981 року Андропов підписав наказ про формування у складі КДБ підрозділу спеціального призначення – Окремого навчального центру (ОНЦ) КДБ СРСР, відомішого як група спеціального призначення "Вимпел". У складі цього нового формування створили оперативно-бойові загони "Каскад" і "Омега". Ці підрозділи були в підпорядкуванні начальника управління "C" Дроздова й начальника 8-го відділу ПГУ полковника Кисельова.

Про рівень підготовки "розвідників спеціального призначення" свідчить генерал-лейтенант Ігор Гіоргадзе, колишній глава держбезпеки Грузії: "Нам давали таку підготовку, щоб людина могла виконати завдання в будь-якій точці земної кулі. Починаючи від виведення з ладу пускової установки стратегічної ядерної ракети й закінчуючи викраденням особливо важливої особи та подальшого переправлення її в Радянський Союз" (Військово-промисловий кур'єр, Москва, 1 квітня 2009 року).

Після успішної операції з усунення Аміна Іванов повернувся до Афганістану, де розпочав створювати нові органи афганської держбезпеки за нового керівника Афганістану Бабрака Кармаля. Час від часу він приїжджав до Москви, незмінно зустрічався з Питоврановим і цікавився справами "Фірми".

Питовранов, зі свого боку, нерідко відвідував Іванова в Кабулі. Але перебування Іванова в Афганістані закінчилося в 1982 році через нервовий зрив, через що його відкликали на батьківщину, хоча його служба у КДБ на цьому не завершилася. У 1983 році він узяв участь у складі радянської делегації в роботі міжнародної комісії ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництва в Європі) у Стокгольмі.

Відомий радянський дипломат Олег Гриневський, що очолював радянську делегацію на переговорах, добре запам'ятав Іванова, який прибув разом із сином Юрія Андропова Ігорем – співробітником центрального апарату МЗС СРСР:

"Дуже скоро я зрозумів, що його [Іванова] головною турботою були аж ніяк не заходи [європейської] довіри, а безпека сина генерального секретаря. Він був уже літнім – огрядним, широким, але живим і енергійним. Життя неабияк попсувало його. Був він резидентом [КДБ] у Нью-Йорку і головним представником цього відомства в Афганістані під час введення туди радянських військ... Сам про себе він нічого не розповідав, скільки я його не катував і ласкою, і розпитуваннями то в лазні, то за столом за пляшкою горілки. Однаково мовчав – залізна, видно, людина. Тільки усміхався" (О. Гриневський. "Перелом. Від Брежнєва до Горбачова". Попов).

Салех Дауд

Лише після радянського вторгнення в Афганістан стали зрозумілими причини, через які Питовранов та Іванов були зацікавлені в усуненні Аміна. Питовранов мав в Афганістані свого високопоставленого агента, якого звали Салех Дауд, далекого родича колишнього афганського короля. У КДБ вважали, що Дауд, який мав широкі зв'язки в ділових колах, так само як і серед шейхів та вождів найвпливовіших племен Афганістану, міг бути корисним для радянської резидентури. Цьому сприяла й наявність численних родичів Дауда, освічених людей, які обіймали високі посади в державному апараті країни.

Прилетівши в Кабул, Питовранов поділився своїми планами з Івановим, який обіймав у Кабулі посаду голови торгового представництва СРСР, і з його схвалення розпочав їх реалізацію. Чергову зустріч із Даудом Питовранов провів не в посольстві і не в торговому представництві, а поїхав через неспокійний Кабул до нього додому, оскільки вважав, що в посольстві або торгпредстві розмову з Даудом можуть записати.

Інша річ будинок Дауда, куди оперативна техніка КДБ ще не проникла. Тут можна було розмовляти відверто, обговоривши основне (наступні зустрічі проводити в офіційних радянських представництвах). "Основним" була контрабанда афганського коштовного каміння і наркотиків.

Питовранов і Калманович

Португальський письменник-демократ Маріо Невіша, який був також директором Асоціації ярмарків Лісабона, був ще одним цінним оперативним контактом 8-го відділу 5-го управління КДБ. Питовранов із приватних розмов із ним зробив правильний висновок про величезний економічний потенціал африканських колоній Португалії, втрачених нею в 1974 році після революції "червоних гвоздик". Невіш, який добре знав серйозних португальських бізнесменів, що вели бізнес в Африці, дав відповідні рекомендації Питовранову, який уміло використав їх в інтересах очолюваної ним групи чекістів.

У колоніальний період на території Африки було 20 бантустанів, що були резерваціями для корінного чорного населення ПАР і Південно-Західної Африки, майбутньої Намібії. Окремі бантустани дістали формальну незалежність, проте жодного з них міжнародна спільнота не визнала як суверенну державу. Однією з таких невизнаних держав була Бопутатсвана – найбагатший за кількістю корисних копалин бантустан ПАР. Саме там за завданням чекістів опинився Шабтай Калманович, який зумів завдяки рекомендаціям від португальських бізнесменів, одержаним за сприяння Питовранова, увійти в найближче оточення глави Бопутатсвани Лукаса Маньяна-Мангопе.

У ті роки в Африці вирували війни. Із 1975 року на територіях Анголи, Мозамбіку та Намібії тривала громадянська війна. У бойових діях брали участь війська ПАР. Радянський Союз на прохання голови "Народного руху за звільнення Анголи" (МПЛА) Агостіньйо Нето надавав цьому рухові значну військову та фінансову допомогу. Окрім СРСР, військову підтримку МПЛА надавала соціалістична Куба.

Використовуючи можливості радянської нелегальної розвідки, Калманович став постачати зброю протиборчим угрупованням. Розплачуватися з ним вони могли тільки корисними копалинами, насамперед алмазами, платиною і золотом.

Саме в цей період Питовранов принадився в Африку. Його поїздки були закономірним наслідком проведеної ним політики щодо отримання надприбутків з охоплених вогнем війни Анголи, Мозамбіку та Намібії: необхідно налагодити викачування національних багатств із цих африканських країн.

Про доходи групи Питовранова можна тільки здогадуватися. Але про них можна судити, хоча й віддалено, за багатством, яке протягом короткого строку зібрав Калманович, котрий буквально діставав каштани з вогню війни в Африці для своїх кураторів-чекістів. Він став володарем замку в Каннах у Франції, придбав віллу в Тель-Авіві, для зручності пересування придбав власний літак.

У Тель-Авіві Калманович звів будинок, де розмістили неофіційне представництво Бопутатсвани, жителі міста назвали його "скляним палацом". На початку 1980-х років не без підказки й допомоги КДБ Калманович познайомився з головнокомандувачем армії Сьєрра-Леоне Джозефом Момо й узяв активну участь у його виборчій кампанії на посаду президента країни. Ставши главою держави, Момо сприяв в одержанні Калмановичем ліцензії на розроблення алмазних копалень. Калманович заробив на цьому $20 млн.

Із другої половини 1960-х років спецслужби Варшавського блоку завдяки посередництву Каїра стали налагоджувати співпрацю з палестинцями. Контакти з Організацією визволення Палестини (ОВП) почалися й за лінією КДБ, і через східнонімецьке "Штазі", і через румунську "Секурітате". У 1968 році главу розвідки ОВП Хані аль-Хасана завербував КДБ, він став агентом під псевдонімом Гідар. Батько сучасного тероризму Ваді Хаддад теж був агентом КДБ, його фінансував КДБ, він працював під псевдонімом Націоналіст.

Він очолював Народний фронт звільнення Палестини. У 1970-ті роки ОВП увійшла на правах спостерігача в Організацію африканської єдності, встановивши водночас доволі тісні зв'язки з регіональними партизанськими бандами, наприклад, у Намібії (до здобуття нею незалежності) і в Анголі. Дуже скоро ОВП вийшла за межі локальної структури, набувши значної ваги в міжнародній політиці.

Майбутній начальник нелегальної розвідки КДБ – управління "С" – Юрій Дроздов із 1975-го до 1979 року очолював резидентуру КДБ у Нью-Йорку. Для активізації діяльності з боротьби з "міжнародним сіонізмом" літав до нього в Нью-Йорк перший заступник начальника ПГУ КДБ Борис Іванов. Значно раніше, у 1957 році, Дроздов побував у підпорядкуванні генерала Питовранова у НДР. У 1964 році він був резидентом у Пекіні, де за два роки до цього працював на посаді радника з питань безпеки при міністерстві громадської безпеки (МГБ) КНР генерал Питовранов. Тож Питовранов, Іванов і Дроздов знали один одного досить добре.

Водночас Афганістан не був єдиною ділянкою осягнення й відточування "майстерності" співробітниками створеного Дроздовим "Вимпела". У 1984–1989 роках "Вимпел" проводив операції в Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа та на Кубі, тобто у країнах, що видобувають "криваві алмази", з одного боку, та залучених до наркоторгівлі, з іншого.

У травні 1987 року Калмановича заарештували в Лондоні разом із його партнером по бізнесу Володимиром Девідсоном. Підставою для арешту стали фіктивні чеки однієї американської компанії, надані Калмановичем до оплати, і спроба реалізації "кривавих алмазів". Звільнившись під заставу, Калманович сховався в Ізраїлі, де його заарештували 23 грудня 1987 року за обвинуваченням у "зв'язках із ворожими Ізраїлю режимами, шпигунській діяльності на користь іноземної держави та в завданні шкоди безпеці держави Ізраїль". В обвинувальному висновку щодо Калмановича, зокрема, було вказано: "Обвинувачений мав контакти з агентами іноземних спецслужб і передавав їм секретну інформацію, шкодячи безпеці країни".

За порадою свого адвоката Калманович уклав юридичну угоду із прокуратурою Ізраїлю, відповідно до якої він без суду дістав покарання у вигляді позбавлення волі строком на дев'ять років. За п'ять із половиною років Калманович вийшов. 

Попередню частину опубліковано 5 лютого. Наступна вийде 19 лютого.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати ТУТ.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Шановні читачі! На нашому сайті заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства. Коментарі, що порушують ці правила, ми будемо видаляти, а їх авторам закривати доступ до обговорення. Редакція не вступає у листування з коментаторами щодо блокування, без серйозних причин доступ до коментування модератори не закривають.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації