-1 Київ
Коли до мене приходять молоді бійці, я їм наголошую: "Хлопці, ми виграємо в противника, це однозначно. Але ви не розслабляйтеся. Бо потрібно буде у два-три рази більше працювати на відновлення країни"
– Арсене, доброго дня.
– Доброго дня, Дмитре Іллічу.
– Я багато чув про ваші героїчні подвиги від ваших побратимів. Я хотів би, щоб про це почула вся Україна.
– Добре.
– Вам 28 років. Ви майор, комбат. Позивний Лемко. Чому Лемко, до речі?
– Лемко, бо бабусині лінії – з території Лемківщини. І коли була операція "Вісла", вони попали під депортацію. Із розповідей бабусі й дідуся, вони перейшли на Західну Україну, на Тернопілля, бо хотіли повернутися. Але потім Радянський Союз – вони так і поселилися на Тернопільщині. А чому Лемко? Позивний не обираєш – тобі його дають. У мене дуже багато друзів із футбольного фанатського світу. Дніпряни кажуть: усе, що за Тернополем, – це гори, лемки, вуйки бігають. Я їм завжди починав історію розказувати: хто такі лемки, хто такі вуйки, бойки... І так слово за слово й зачепилося Лемко. Уже 10 років буде скоро.
– Де ви народилися?
– Народився в мальовничому маленькому місті Бережани на Тернопільщині.
– Я пам’ятаю, ще в дитинстві команда була футбольна "Нива" Бережани.
– Так?
– Друга ліга радянського футболу.
– Навіть не знав. Маленьке місто таке. Замки в нас, природа дуже гарна, старовинний центр. Одне одного всі знають і допомагають. Найбільше я люблю наших людей. Щось у Бережанах зробити – усі допомагають.
– Дитинство щасливе було у вас?
– Так. Брати, сестри, сусіди, батьки, бабуся... Кози пасли, у ліс бігали. Скучно не було, я вам так скажу.
– Чим батьки займалися?
– Матір у поліклініці по медицині працює.
– Лікар?
– Так. Зараз уже в лікарні. Батько по будівництву. Сім'ю я дуже люблю. Самі бачите, виріс який красавчик.
– Так (сміється).
– Скромність. Сестри, брати, друзі наші. Дуже гарне було дитинство. І зараз збираємося всі разом, згадуємо. Усі досі дружимо. На жаль, багато пороз'їжджалися по світу, по Україні, але досі підтримуємо зв'язок.
– Яку освіту ви здобули?
– У мене кілька освіт.
– Дві?
– Третя – військова. Моя альма-матер – це Львівська політехніка, будівництво.
– Це серйозний виш.
– Так. Міське будівництво. Дуже подобається.
– Майже колега.
– Я ще паралельно дуже хотів вивчати право, і була можливість поступити в Острозьку академію на правознавство. Це друга академія, у яку я закохався дійсно. Відверто кажу, важкувато було. Але здали. У 2022 році мав поступити на магістратуру, але треба було англійську мову здавати. Я вже навіть репетитора знайшов у Маріуполі, але помінялися часи трохи.
– Путін був проти.
– Так. Нічого. Ще поступлю. Це питання часу. І третє – нас відправляли в академію Нацгвардії. Щоб, так би мовити, займати посади. Там три рівні є. І ми теж заочно здали все, бо для нас там нічого нового не було. А потрібно було мати таку освіту, щоб ти на посаду ставав.
– Ви волейболом займалися, так?
– Так точно. Ви добре підготувалися (сміється). У мене волейболом ще батько, брат, друзі займалися. І зараз у мене хлопці служать, з якими ми в дитинстві у волейбол грали.
– А зріст не волейбольний у вас.
– Я ліберо був. Той маленький, що бігає за великими. Бо я коли вступив у Львівську політехніку, була задача попасти в команду. А там 1,9 м мінімум мають бути. І в нас був тренер Арнольд Андрійович Прохоров. Під 2 м. Я пам'ятаю, коли прийшов, він на мене зверху подивився і каже: "Волейбол?" Я кажу: "Так". Ну, я впертий. Пішов у дубль, трохи там пограв із хлопцями. А потім уже Майдан почався, війна, і вже...
– І вже було не до волейболу.
– Так. Але трохи пограв. Дуже вдячний йому.
– Як волейболіст міг зрадити волейболу і стати ультрас львівських "Карпат"?
– Чого "зрадити"? Я паралельно там і там був. У футбол грати... Я раз пішов на ворота – мені пальці поламали. І я сказав: "Усе, йду на волейбол". Чому львівські "Карпати"? Друзі, колектив… І я дуже сильно вдячний їм за те, що вони мене частково сформували як особистість.
– А гарні ультрас у львівських "Карпат"?
– Дуже. Бусічки. Ми досі з ними дружимо. На жаль, дуже багато хлопців загинуло. Але ми підтримуємо один одного, згадуємо.
– Ви їздили країною...
– Україну всю об’їздив електричками, собаками, як то кажуть.
– Собаками, так (сміється).
– У Крим у тамбурі, боже ж ти мій... Бо нас у Криму розшукували ефесбешники, бо був момент, коли хлопці…
– Ефесбешники?
– Шукали нас.
– Та ви що!
– Бо ми прапор російський із КПП частини зняли і спалили. Потім ми переховувалися два дні у Криму.
– А де вас краще приймали? У якому місті?
– Запоріжжя. Була, так би мовити, у фанатів війна із Запоріжжям… У мене дуже багато друзів із Запоріжжя було.
– Хто найкращий гравець "Карпат"?
– Я вважаю, Федецький. Міша теж старався, той, що в церкву мав ходити. Молодець.
– Стадіон у "Львові" подобається вам?
– Старий більше.
– Чому?
– Атмосфера.
– На новому немає такої атмосфери?
– Є, але він... Ми його називаємо в народі "Ашан Арена" (сміється). Бо там збоку... Чим мені подобається львівський стадіон? Бо я був і на "Донбас Арені", теж дуже гарний стадіон. Він створений саме для футболу. Глядачі дуже близько знаходяться до поля, відчувають усю атмосферу... Гравці, з якими ми спілкувалися після матчу, самі казали, що їм атмосферніше грати на львівській "Арені", бо вони відчувають оцю серединку. Атмосфера. Бо в більшості там пройшла молодість. Наприклад, сьогодні футбол – і всі ми збиралися в одному місці, йшли й по дорозі, заходили в певні місця. Уже як традиції були. А щоб потрапити на "Ашан Арену", сідаєш на маршрутку, їдеш далеко...
– За Львів трохи.
– Так. А до львівського стадіону пішечки 15–20 хвилин із центру – і ти вже на місці.
– У 2014 році ви опинилися в "Азові". Чому? І чому саме в "Азові"?
– А я ще під час Революції гідності був із хлопцями. Ми зібралися з усіма хлопцями із фанатського руху – і вирушили в перші дні на Майдан. Пройшли на Майдані всі гарячі точки. Коли вже Майдан закінчився, почали формуватися загони, ми почали обирати, куди йти. Куди йдемо? Там, де друзі. Основа "Азову" – це патріотичні організації, фанатські рухи. А ми всі за ті роки між собою здружилися, один одного вже знали. Я прийшов на "Козацький", короткострижений, у куртці "Бандерштадт Львів". Заходжу на другий поверх, а там хлопці з Волині сидять. А у нас із Волинню війна ж. – "О, лемки прийшли". Кажу: "А що ви тут, Волинь-Волинь?" І до того ми ворогували. А зараз найкращими друзями стали.
– І бійки були фанатські?
– Звичайно.
– Серйозні були?
– Мама буде дивитися (сміється)... Перепадало. Ця, так би мовити, військова романтика, знаєте, десь на позиціях сидимо і згадуємо, де хто був, на яких стичках. Ці моменти приємні: "О, і я там був". – "Ти що! А ти з якої сторони був?" – "Із тієї". – "О, та ми з тобою перетиналися кілька років тому".
– Що в "Азові" у 2014 році вас вразило?
– Перше – професійна підготовка. І основне – це колектив. Я був упевнений у тих хлопцях. Це головне. А якщо ти впевнений у своїх хлопцях, відповідно, і підготовка, і виконання бойової задачі вже на набагато кращий рівень підноситься.
– Де розташування у вас було? В Урзуфі чи в іншому місці?
– Спочатку в Урзуфі, а потім ми вже переїхали в Юр'ївку, а з Юр'ївки вже гарнізон переїхав у Маріуполь. Перший батальйон там знаходився.
– То ми з вами у 2021-му не перетиналися в Маріуполі?
– Коли ви були у спортивному костюмі?
– Так.
– Ми дивилися на вас, так я вам скажу (сміється)...
– Ви відчували, що станеться велика війна? Чи думали до останнього, що її не буде?
– Буде.
– Ви розуміли це?
– Так. Я люблю історію дуже сильно, люблю трохи так посидіти, поспілкуватися з військовими, поаналізувати. І це було питання часу. Ми готувалися до неї.
– Так, ви готувалися.
– Скажу відверто.
– Це так.
– І воно показало свій результат.
– Тобто ви розуміли, що все буде?
– Так. Усі вважали спочатку, що ми швидко відіб'ємо агресора. Я зразу казав: "Хлопці, ця війна за рік не закінчиться". Зараз один етап, а після Нового року буде другий етап...
– А потім третій і четвертий?
– Ну, третій точно буде. Треба відновлювати Україну.
– Так.
– Коли до мене приходять молоді бійці, я їм у першу чергу наголошую: "Хлопці, ми зараз виграємо в противника, це однозначно. Але ви не розслабляйтеся. Бо потрібно буде у два-три рази більше працювати на відновлення країни". Я не хочу їхати з України. Мої хлопці також. Бо положили дуже багато здоров'я, друзі загинули…
Перед початком російського вторгнення один полковник мені сказав: "Арсене, коли почнуть розгортатися польові госпіталі, – тоді вже готуйся". Так і сталося
– Хлопців скільки положили...
– Хлопців молодих. Просто так усе кидати? Ні, того не буде. Будемо до крайнього боротися, однозначно. І коли ти це молодим хлопцям розказуєш, ти бачиш у їхніх очах цей вогник, ти сам береш енергію від них. Ми вже себе називаємо старичками, а так – ми ще молоді.
– 28. Та що там...
– Ми прийшли в "Азов", коли нам було по 19 років. Ми теж були повні енергії, але ми тій енергії правильний напрямок дали. І в більшості ситуацій ми вже тверезо мислимо. Мусимо мислити.
– А досвід ультрас, до речі, став вам у пригоді, коли ви прийшли до "Азову"?
– Так, однозначно.
– Як?
– Перше – це комунікація з людьми. Те, що я вам уже казав: у кожній області в мене є друзі. У кожній області менталітет людей різний. До кожного треба підхід мати. По-друге, це відповідальність за свої слова. Це основне. Якщо ти сказав – ти зробив. Не можеш зробити – не обіцяй. Бо потім у тебе будуть питатися і вимагати. І третє, що ми зараз передаємо нашим молодим бійцям, – це підтримка один одного. За що я любив і досі люблю львівські "Карпати"? Що один за одного горою стоять... Знаєте, ходять центральні чи східняки: "О, ті западенці знов кучкуються" (сміється)... Ну, а як? Що маємо, то маємо. Зібралися компанією і один за одного горою стоїмо. Це головне.
– Ви, напевно, військовим і не мріяли стати. Правда?
– Ні. Та й не хочу. Але розумію, що треба.
– Хіба хочеш? Мусиш. Так?
– Так, так.
– Що вам подобається у військовій службі?
– У військовій?..
– Чи, може, нічого?
– Що подобається?.. Перш за все організація великого особового складу. Просто я не знаю, чи це можна буде так зрізати: наприклад, у мене 900 чоловік зараз під...
– 900?
– 860, будемо точніші. Але вже має бути 900 цього тижня. Контроль цього всього. Ти фізично сам не справишся з усім цим великим колективом.
– У 28 років 860 людей...
– У мене була 1 тис. вже під командуванням.
– Ну, це серйозно.
– Організація штабу, всього колективу. Я завжди стараюся з порівняннями робити. Тобто є скелет, і тобі потрібно м'язи нарощувати, нарощувати і нарощувати. І воно буде працювати. Але без хлопців я нічого не зробив би сам. Бо ти можеш бути дуже великим спеціалістом, організатором й усе інше, але без команди дуже важко.
– А як рідні поставилися до того, що ви вирішили себе присвятити військовій службі?
– Мама з батьком підтримали. Усе добре. Не "добре", але з розумінням ставляться.
– Мама не плакала?
– Ну як… Кожна мама, коли таке чує, – самі розумієте. Вони в мене молодці, тримаються.
– У Росії сказали б: "Іди, синку. Може, білу "Ладу" замість тебе отримаємо"... Наші мами плачуть.
– І це дуже велика підтримка. Навіть повідомлення: "Бережи себе" – і смайлик-сердечко. Це найкраща підтримка.
– Як вони витримали, коли ви були в полоні, коли була повна невідомість, що з вами, як далі буде?
– Це "Азовсталь", потім полон, потім Оленівка...
– Так.
– Чесно, я...
– Посивіла мама?
– Ні, в мене мама молодець. Тримається. Я ними захоплююся. І самі розумієте, дещо я від них маю.
– Повертаючись до початку війни... Отже, ви розуміли, що буде. Ви розуміли, що саме 24-го?
– Ми конкретної дати не знали, але ми знали, що буде ось-ось. За кілька тижнів уже почали планувати, проводити рекогносцирування місцевості, склади підготовлювати, резерви. А коли вже противник почав масово обстрілювати артилерією позиції морської піхоти. Широкине, Водяне… І плюс маневри військ почалися на передньому краю... У мене дуже багато друзів із морської піхоти, я з ними спілкуюся. І вони казали: "Щось дуже велика в них активність". І ми розуміли, що треба пришвидшуватися. Пам'ятаю слова одного полковника: "Арсене, коли почнуть розгортатися польові госпіталі – тоді вже готуйся". Так і сталося. Він досі воює. Харків обороняв.
– 24 лютого 2024 року. Як ви зустріли війну?
– Я знаходився на гарнізоні. Моя група повинна була висуватися на допомогу морській піхоті, бо ми розуміли, що треба хлопцям підтримка. І, пам'ятаю, будить мене мій зам і каже: "Командире, прокидайся. Зайди в новини". Я зайшов у новини, подивився – масові обстріли ракетні...
– А ви не чули нічого?
– Я дуже добре сплю (сміється)…
– Це ж ви розуміли, що всі кажуть: 24-го почнеться на світанку – і спали.
– Ну так.
– Оце нерви.
– У мене є хлопці, які чергували. Прийшли, розбудили – та й усе. Командир, який не виспався, як командувати буде? (Сміється). Командир батальйону на той момент, друг Сухар, дав наказ: "Повна бойова". І ми згідно з протоколом почали готуватися.
– У вас усе було відпрацьовано?
– Так точно. Уже машини починали грузитися, деякі хлопці вертатися з квартир на гарнізон. І ми до трьох годин уже були в повній бойовій готовності. Машини вже були загружені, особовий склад також сидів, командні пункти вже розгорталися.
– Хвилювання було? Емоція яка була?
– Ми тішилися (сміється)...
– Як це?
– Ну, довольні ходили: "Щас ми їм дамо". Але ми не розуміли масштабу. Я вам відверто кажу. Ми надіялися, що вони стандартними військами підуть. Але коли ракетні удари плюс авіація підключилася, ми вже зрозуміли, що легко не буде. Також ми почали дивитися, що колони почали заходити на Харківську область, Київську. Думаємо: "Ого... Буде зараз у нас весело". Я до останнього не вірив, що вони зайдуть у Маріуполь. Я надіявся, що вони просто нас заблокують у Маріуполі й будуть поетапно...
– Вичавлювати.
– Так точно. Як зараз Ізраїль робить із ХАМАС. Грамотна тактика. Але в них інша тактика: побільше м'яса й усього іншого.
– Маріуполь був укріплений більше за будь-яке місто. Так мені казали військові: куди-куди, але до Маріуполя вони не потраплять. Як вони так швидко потрапили до Маріуполя?
– Дуже нас підкосило те, що вони із Криму швидко пройшли. Якщо подивитися карту, то лівий берег Маріуполя був найбільш розбомблений. Ми якраз там тримали оборону. На початку нам вдавалося, усе було добре, але коли противник уже захопив Бердянськ, до того – Мелітополь, Херсон, і він просто маршем ішов нам із заходу, а Маріуполь був підготовлений на схід. Вони просто обійшли з півночі й із заходу.
– Тактично вони зробили все грамотно?
– Так.
– Скільки днів ви стояли в Маріуполі?
– Десь біля 80 днів. У нас дні йшли, так би мовити, як години. Спали ми дуже мало, бо потрібно було дуже швидко переміщатися, дуже швидко приймати нестандартні рішення...
– Роботи було багато.
– Нон-стоп, 24/7. Хлопці засинали на місцях, на командних пунктах. Плюс ми розуміли, що хлопці, які в місті воюють, – їм теж дуже важко. І коли ми виходили в полон, думали: "Нарешті виспимося". Таке в нас було бажання. І коли на допитах говорили, скільки часу протрималися, я такий: "Непогано, непогано". Там час дуже швидко йшов.
– Що вам найбільше запам'яталося із цього проміжку часу?
– На заводі?
– Так.
– Хлопці наші. Там у полон ніхто не збирався виходити. Ми всі розуміли, що, якщо потрібно буде, ми будемо стояти до кінця. І були такі моменти... Я не знаю, чи хтось ще такі переживав. Перший момент: коли ти лягав спати, розумів, що можеш не проснутися на другий день. Бо прилетить ракета, бомба або їхні ФАБ по 2 т, що вони кидали на нас. Лягав спати і не знав, що завтра буде. Надіявся, звичайно. І кожен день переживав як останній. І в тій стресовій ситуації були такі речі, які в цивільному житті здавалися буденністю. Наприклад, коли ми хлопцям заносили трохи солодкого, води на ту "залізяку", де наш госпіталь був. Ви бачили б їхні очі. По-перше, дійти до того госпіталю було дуже небезпечно, бо проти них масово тоді відпрацьовували. Але то було варто тих хлопців, тих очей прекрасних. Ми сиділи історії розказували. Плюс у нас були хлопці, у яких були такі кулінарні задатки – і вони з мінімальної кількості муки й цукру робили шедеври. Основне, що в нас там було, – підтримка один одного. Це нас тримало. Підходиш до командора, командор сидить сумний... Прийшов, йому настрій підняв. Пішов до друга Калини, анекдоти якісь розказав, згадали молодість…
– Зараз смішно, я вам скажу.
– Та тоді теж було. Знаєте, усі в настрої. І тут передають, що летить авіація і зараз буде бомбити. А ми кажемо: "Усього доброго, хлопці. Ми в тунелі". Бо ми розуміємо, що штаб – це пріоритетна ціль. І вони ще сказали: "О, Лемко прийшов. Зараз буде щось бомбить". – "Що ви мене з поганими причинами виправляєте?" Але нічого: жартами підтримували один одного.
– Не було що їсти, пити, не було ліків. Як ви впоралися із цим тоді?
– Дійсно, було критично. По ліках: у нас були групи хлопців, які переміщалися по заводу, ризикували дуже сильно життям, і на тих цехах були аптечки, і ті аптечки розбирали, щоб якісь бинти були хлопцям, якісь ліки, та сама зеленка чи йод. Усе несли хлопцям. По харчуванню – було дуже обмежено. Особливо води.
– Дощову воду збирали?
– Дощову, технічну воду з резервуарів. Просто хлопці, які тримали оборону в місті, замість того, щоб відпочивати, приходили, щось у місті роздобули по їжі – і розносили по хлопцях.
Коли ми вели переговори про вихід з "Азовсталі", росіяни обіцяли, що наших поранених протягом місяця обміняють. Це якраз те, на що ми повелися, бо потрібно було зберегти хлопців. Але до цього моменту хлопці залишаються в полоні
– Скільки ви пили води на добу?
– Ідеально було – це літр. Це ідеально було. А так – 500 г. Десь так.
– А їжі?
– Якщо їли раз на день – це було добре.
– І що їли?
– Ой... Найсмачніше – ми десь були знайшли відеречко цукру, і той цукор був для нас... І хлопці з крохмалю і цукру переварювали, як у дитинстві… Воно таке смачне було... А так – каші різні. Усе, що попалося.
– Хлопці лежали з ранами важкими, вмирали на ваших очах. Як на це було дивитися?
– Жаль було хлопців, які в боях здобували дуже багато поранень. Ми вже говорили неодноразово, що в нас були хлопці, які по два-три поранення мали, і вони далі поривалися в бій. "Командире, я не можу ходити, бо в мене осколки в нозі. Тому можна я буду на командному пункті управляти, хлопцям помагати?" Найгірше – це коли тіла не можеш дістати. А потім певні особи в Telegram-каналах викладають відосики, де він із тим тілом самі розумієте що робить. Ви добре знаєте, що це була одна з причин, чому ми сказали, що будемо виходити з полону. Бо ти походиш до тих хлопців, ти бачиш їх... В основному вони молодці, бодрячком трималися. Вони вже розмовляли, хто які протези буде брати. Жартували на тому всьому. І коли була, пам'ятаю, нарада щодо виходу в полон, усі одностайно сказали, що треба зберегти життя наших поранених. Обов'язково. І, на жаль, у полоні досі багато хлопців з "Азовсталі" знаходяться.
– Ви були готові померти?
– Так. Ми і зараз готові померти.
– Тоді ви собі що казали? Прощалися із життям?
– Ні, не прощалися. А нащо?
– Ви розуміли, що готові?
– Так.
– Не шкода себе було? Молода людина, життя ще не бачила, по суті...
– Чесно? Ні. Я не люблю себе жаліти. Я не один такий. У нас таких багато.
– Ви знаєте, що мені казали хлопці? Що коли майже всі були в депресивному стані в останні дні напередодні виходу з "Азовсталі", ви один зберігали почуття гумору, заводили, смішили інших.
– Я мусив. Я не люблю такого: приходжу, а сидять усі скучні... Зрада тотальна... Я кажу: "А чого ви зраду розводите? Підемо перші. Можна поспати багато". А ми ще читали Женевську конвенцію перед цим. Вичитали, що там можна чіпок зробити. Кажу: "О, давайте собі відкриємо кав'ярню там і будемо нормально жити". До речі, у Женевській конвенції пишуть, що не можна в полон коня із собою брати (сміється). Ми сиділи й обговорювали Женевську конвенцію. "Наступне, – кажу. – Скільки нам років дадуть? Пожиттєво чи по 10–15?" Починають мене чіпляти, що я не можу російську мову вивчити…
– Бачите, куди нас ноги привели? Пам'ятник жертвам Голодомору. Теж скільки мільйонів поклали.
– Якщо ми зараз не переможемо імперію, то боюся, щоб таке саме не повторилося.
– Ну, геноцид чистий.
– Узагалі на історії України треба акцент ставити у школі, виховувати на таких моментах. Щоб люди подивилися, що це не братній народ. Який братній? Я недавно говорив у одному інтерв'ю про теракт в Оленівці: це треба вивчати у школі, показувати як приклад, що ці люди нічого не жаліють. Просто взяти 200 чоловік підірвати…
– А чому, до речі, вони це зробили? Ви розумієте?
– У них, як у Радянському Союзі пропагандою Бандеру і бандерівців розкручували, зараз нова фішка: "Азов".
– Так, звичайно. Ну навіщо вони людей підірвали тоді?
– Я це говорив одному гереушнику. Кажу: "Навіщо ви це зробили?" Він сказав, що "є речі, які навіть не ми вирішуємо".
– А він визнав це?
– Звичайно. Більшість із них розуміли, хто це зробив. Один навіть не хотів у це вірити сам. В очах видно було, що дехто не жалів. Був такий один.
– Ну і коли почуття гумору рятувало не лише вас, а й усіх хлопців, ви все ж таки розуміли, що буде попереду, чи ні?
– Ми всі готувалися, що будемо кілька років там знаходитися.
– Кілька років чи, може, усе життя?
– Ну, все життя... Оптимістично треба дивитися.
– Ви невиправний оптиміст.
– Пожиттєве в Росії... Я хотів колись у Петербург поїхати подивитися, мені архітектура подобається...
– До речі, про "подивитися". У вас у Львові такої річки нема.
– Під землею є річка.
– Що ви відчуваєте, коли дивитеся на Дніпро?
– Я на другий день поїхав на Дніпро дивитися. Я ж кажу, історію люблю. Скільки пригод, історій із цією річкою пов'язано у країні... Якраз нещодавно ми спілкувалися, чому росіяни не жаліють свій особовий склад. Ми згадали історію, коли у 1943 році був штурм Києва радянськими військами.
– Так, тут поклали сотні тисяч.
– В історичних статтях писалося, що Дніпро був червоний. І я до 24 лютого не міг зрозуміти, як так – червоний… А зараз розумію: крім Бахмута, маємо Авдіївку. Це жах. На нашому напрямку йдуть, ідуть, ідуть... Розумієте? Умирають, умирають й умирають. Нічого не помінялося. Вони як хотіли тоді, якщо не помиляюся, до 7 листопада...
– Так. Узяти Київ.
– І вони досі... Пам’ятаю, що в нас у Маріуполі робилося до 9 травня.
– Арсене, я не розумів колись, як це можна, коли радянська армія підійшла до Берліна, Сталін сказав: "Треба взяти Берлін до 1 травня". І вони 500 тис. молодих хлопців поклали на Зеєловських висотах, аби зайти до Берліна до 1 травня і щоб американці туди не зайшли першими...
– Американці з британцями в той момент вивозили все технічне забезпечення Німеччини, професорів.
– Так, мізки вивозили.
– А тут – м'ясом. І, на жаль, воно не помінялося.
– І от ви розуміли, що доведеться кілька років відсидіти там?
– Я виходив передостаннім. Бо командор із хлопцями вийшли переді мною, а ми виходили крайні. Бо ми командири й повинні були перевірити, що ніхто не залишився й усе інше чи по обладнанню. Я пам'ятаю, ми вийшли – і оцей запах свіжості… Ми ж сиділи по підземеллях, бункерах, не могли ніяк вилізти, бо дуже інтенсивно обстрілювали. А тоді якраз була холодна весна. І під наш вихід стало дуже-дуже тепло. Ми вийшли – травичка зелена... Я фанат Тараса Григоровича Шевченка. Я пам'ятаю, як у творах пише про зелені луги й усе інше… Ти береш ту травичку – і дійсно відчуваєш її. Після всіх тих катакомб, того бетону… І хлопці тоже так. Я їм кажу: "Давайте спробуйте". Вони спробували.
– А як ви, до речі, поставилися до наказу йти в полон? Що ви відчули? Я пам'ятаю ці дні, коли ми були на зв'язку з Денисом Прокопенком, із Калиною.
– Редіс збирав нараду командирів, і було обговорення: ми зважували плюси й мінуси, умови пропонували. Редіс виставляв умови іншій стороні.
– Це був перший заступник глави російського ГРУ генерал Алексєєв?
– Так. І ті умови, які вони давали на той момент, – що наших поранених протягом місяця повинні були обміняти. Оце якраз те, на що ми повелися. Я вам казав: потрібно було зберегти хлопців. А там 400 чоловік було.
– Вони виконали свої умови?
– Та ні, не виконали. До цього моменту хлопці знаходяться там.
– Які думки у вас були під час виходу? Мені хлопці казали, що дагестанці навіть на знак поваги...
– Було таке.
– Як це було?
– Російські військові теж діляться на різні категорії. Наприклад, я відверто говорю: до мене нормально ставилися. Це, наприклад, офіцери ГРУ. Відносилися, так би мовити, з офіцерською, військовою честю.
– У чому це полягало?
– Вони на "ви" до мене зверталися. Вони ставили мені запитання – я з пів слова розумів, що вони від мене хочуть конкретно. Тобто не було з їхньої сторони: "Що там ваш Бандера? Що там ваша Польща? Що там Західна Україна? У вас там уже злотий ходить..." Такого не було взагалі. Конкретно, по фактах, конкретні відповіді й усе інше.
– А от на початку дагестанці – як це було?
– Саме я цього не бачив, але були при виході підрозділи ГРУ, які казали, що "ви молодці". Також на слідчі дії мене возили на завод улітку, і тоже там було два буси охорони ГРУ. Я ще казав, що в нас так президент не їздить, як ви мене возите (сміється)... І хлопці теж, так би мовити, із честю. Усе культурно було, без проблем. І вони були в шоці. Бо ми ходили по заводу, я показував, де, що і як ми робили. І вони кажуть: "Без коментарів. Молодці". Як воїнів вони нас поважали, дійсно.
– Отже, ви вийшли. Що було далі? Куди вас повезли одразу?
– Повезли в Оленівку на автобусах, з вертольотами, з охороною. Знаєте, така показуха. Усі сидять замучені, ніхто нікуди не збирається тікати, будемо відвертими. Приїхали на Оленівку, на Оленівці ще пів дня просиділи в автобусах. І вони почали...
– Годували, воду давали?
– Сухпай дали на весь автобус один. І почали, так би мовити, сортування нас. Перше – "Азов". Усі азовці в Оленівці знаходилися окремо. Ми були в окремих бараках, у нас окрема охорона була. Нас окремо на допити водили.
– Які це бараки були?
– Це була стара дитяча колонія. Двоповерхові бараки були. Вони розраховані десь на 100–120 чоловік. Нас жило 340–350. Дуже сильно нас урятувало те, що було літо, і багато хлопців надворі спали. Сама колонія не була розрахована на таку кількість. Тому й така проблема із харчуванням була, з гігієною.
– Допити часті були?
– Мене водили. Бо ніяк не могли зрозуміти як так: майор у 28 років. Вони казали, що я мазаний, що я чийсь синок. Я кажу: "Та нема в мене нікого. Мені майора дали перед виходом на "Азовсталь". Що ви від мене хочете?"
– Хто допитував: гереушники чи ефесбешники?
– Ой, у мене всі були. І ГРУ було, і ФСБ, "ДНР" були...
– А ті злі?
– Я, пам’ятаю, говорив із чеченцями, які сиділи в полоні. І вони мені розказали, що до них у полоні найгірше ставилися кадирівці. У нас те саме. Я не знаю, що такого поганого ми їм зробили.
– Що вас питали на допитах?
– 15% допиту – це запитання: "Що в Маріуполі робив? На яких позиціях?"
Я спілкувався з одним полоненим росіянином: "Чому вам ліпше застрелитися, ніж здатися в полон?" Їх нормально прокачали по пропаганді
– А потім – просто за життя?
– А наступний увесь час – про життя. Комунікувати я вмію, багато історій теж маю, історію люблю. Є з ними про що поговорити. І їм самим цікаво було. Бо ми фактами говорили, аргументами.
– Вони затяті ідеологічно чи виконували накази й усе розуміють?
– Вони завзяті імперіалісти.
– Тобто ідеологічні імперіалісти?
– Так. У них, наприклад, бути шостим у родині військовим – це дуже знатно. У мене було кілька разів: "Ти в якому поколінні військовий?" – "Та я перший". – "Как так?" – "Отак". Бо вони думали, що ми в "Азові" всі військові кадрові.
– "Фашисти".
– Так. Потім: "Яка освіта?" – "Будівництво". Вони на мене подивилися, кажуть: "А як ти воюєш?" – "Отак, помаленьку воюємо". І ще я вам скажу, що їх із дитинства готують до того. Я їх поділив на різні категорії. Найвища в них – це ГРУ.
– Інтелектуальна?
– Вони інтелектуально підковані дуже сильно, вони добре розуміють, що робиться.
– Розуміють?
– Звичайно. Вони добре розуміють пропаганду. "А як же iPhone? Загнівающій Запад?"
– Вони з iPhone?
– Звичайно. З Apple Watch. На BMW. Але BMW не з Німеччини, а з Америки пригнане. Вони добре то все розуміють. Навіть у мене з одним була дискусія, і він правду сказав: "Якби ви тратили на пропаганду, як ми, ми на вас би навіть не нападали". Друге – це ФСБ.
– За інтелектом нижчі?
– Ну, я собі так їх поділив. ФСБ теж на дві категорії. Молоді дуже толкові, знають кілька мов обов'язково. Арабську багато хто знає, англійську мову багато хто знає. Підковані. Старші – 50 на 50. У чому це полягає? Наприклад, якщо в нас допит іде по конкретних запитаннях, по конкретних фактах – це одне. Але коли я чую, що майор починає піднімати тему Бандери... Я сиджу і думаю: "Може, уже хватить того "фашизму", що ми людоїди?"
– "Діди воювали"...
– "У мене родичі в Харкові воювали. Там поховані. Тепер через вас я не можу поїхати в Харків відвідати могили своїх родичів".
– А були українці, до речі, серед тих, хто допитував?
– На жаль. Навіть із мого міста був. Але він зі мною не хотів спілкуватися. Із моїми хлопцями спілкувався.
– Соромно було?
– А що він скаже? Із Тернопільщини був також із "ДНР" один, каже: "Ну що там бандерівці?" Я кажу: "Та ви ж недавно були вдома. Дев'ять років тому. Ви що, не бачили, що там робиться?" Були українці з Харківщини, але вони вже мали громадянство Росії.
– Я цього не можу зрозуміти ніяк: у Росії кілька мільйонів етнічних українців. Чому вони зсередини Росію не піднімають?
– Страх. Це було видно в полонених. Ми по-людськи дійсно ставимося.
– Так, я це бачив.
– Я спілкувався з одним: "Чому вам ліпше застрелитися, ніж здатися в полон?" У них страх. Їх нормально прокачали по пропаганді, як до нас відноситися.
– Пропаганда – страшна річ.
– Дуже. Геббельс недурно працював.
– І Соловйов зі Скабєєвою працюють добре.
– Це наслідники Геббельса.
– Я думаю, що вони кращі за Геббельса.
– Згоден. У них більше можливостей.
– Під час допитів – і не тільки під час допитів – били?
– Та ні. Були, там, такі зауваження... Це мінімальне було. Не було.
– Але над хлопцями знущалися?
– Над хлопцями, на жаль, було. Як вони обирали, я не знаю. Може, у мене плюс, що я розумів, що не треба переходити певні межі в дискусіях.
– А які червоні межі в дискусіях?
– Наприклад, коли ми починали піднімати питання Русі. Вони ж вважають, що Київ – "русский город". Я їм аргументами, фактами розказую: не так. А я бачу, що його вже аж починає трусити, бо він не має що сказати. Я просто переходив на іншу тему. Природа, всякі побутові речі. Міняв швидко тему, зменшував градус. Воно помагало. Бо дві болючі теми – це в нас релігія... Якщо ти піднімав цю тему, то треба було дуже-дуже акуратно.
– А що вони?
– Московський патріархат. Дуже-дуже вони, так би мовити, теж інформаційно прокачані.
– Ефесбешна попівська тема.
– Я навіть у Донецьку читав "Развитие русского православия на Руси". Це така книга була. Це одна з книг, яка мені важко далася, бо я відчув, що кипить мозок. Там історичні моменти не те що перекручені – вони так викручені, ще й навхрест поділені.
– Були серед тих, хто вас допитував, по-справжньому розумні люди, які все розуміли і які співчували?
– Були. У Росії теж є хороші. Були.
– Та є, напевно, але так мало...
– Мало їх.
– Критична більшість інших.
– І ті, які розуміють, – хтось боїться, у когось нема вибору. Були офіцери, які розуміли, що погано зробили. Один розказував, що "ми й не думали, що виграємо швидко".
– Так?
– Так. "Ну є ж амбіції в однієї особи. Самі знаєте якої". Гереушники це добре розуміли. Наприклад, донецька лікарня, де ми знаходилися після теракту, – там були хлопці по 18 років, які строкову службу служили, а їх просто мобілізували в "ДНР". Їм того не треба взагалі. Вони кажуть: "Ми нічого не зробимо". Були й такі, які на пропаганді виросли. Бо теж, розумієте, пройшло дев'ять років. Уже покоління виросло на тій пропаганді.
– Так.
– І вже завзяті є... Але ти з ними спілкуєшся – і вони розуміють, що щось не те. Наприклад, лежать наші хлопці поранені, 22 роки. Він уже був в Італії, у Німеччині, хто встиг Канаду, Америку подивилися. І коли їм розказують, які ціни на лоукост… $13–15. І вони такі сидять...
– Мені львівський таксист одного разу сказав: "У чому полягає різниця між нами й ними? У Львові 90% людей були за кордоном. А там 90% людей не були за кордоном". І я коли спілкувався із полоненими з донецького регіону, я їх питав: "Ви за кордоном були?" – "Ні". – "А чому?" – "А навіщо мені за кордон?" – "Ну як... Ну подивитися". – "Мені там нічого дивитися. Нічого цікавого там нема. У мене вдома краще".
– Їм Сочі, Бердянськ, Маріуполь.
– Ви ж були в Оленівці, коли підірвали бараки?
– Так. Я був старшим бараку, який підірвали. Я знаходився у самому бараці, посередині спав.
– І як це було?
– Я зібрав командирів...
– Підрив сам ви пам'ятаєте?
– Пам'ятаю, що прокинувся від того, що за територією вибух пролунав. Ми ще подивилися, чи вікна не повибивало, чи хлопці усі цілі, чи не попадало зверху. А це було дуже часто, бо у противника було дуже багато вогневих засобів артилерійських біля Оленівки. І вони регулярно гатили звідти, бо розуміли, що наші у відповідь не будуть стріляти. Подумали: "Ну гупнуло – і гупнуло". Лягли спати. І потім я вже прокинувся від того, що жарко. А я спав якраз посередині на другому ярусі. І якщо дивитися фотографії – там металочерепиця, що посередині висить із криші, якраз у моє ліжко вдарилася. Прокинувся від того, що опіки у мене були численні і тіло повністю було в осколкових пораненнях. Зіскочив. Вогню дуже багато було, крику...
– Скільки хлопців було під час цього?
– 193. Біля 60 загинуло. І це врахуйте, що якби наші хлопці не витягували інших... Я бачив, як наші у вогонь заскакували, щоб витягнути хлопців. Бо ми ж закриті були. Вони нас закрили, а охорона втекла, коли був вибух. І ми кричимо: "Витягуйте хлопців!" Хто був більш-менш ходячий, витягували інших. Є відео, де тіла біля бараку лежать, – це наші хлопці повитягували.
– Згоріли хлопці живцем?
– Деякі згоріли, на жаль. Ми фізично не могли, бо був вибух і дуже велика щільність ліжок, і вони тупо переплелися. Наприклад, ми з хлопцями двох витягнули, але вже в нас була така велика кровотеча, що почали свідомість втрачати. Після того ми зробили дірку в сітці і почали просити медичної допомоги: "Дайте хоч перемотатися". Бо всі на собі рвали футболки – треба було кровотечі позупиняти. Ми тоді підійшли до зовнішньої огорожі – вони почали стріляти у повітря: "Не підходьте. Усі на асфальт!" Зрозумійте: більше ніж 100 поранених і 12-та ночі. Усі кричать, а ми всі в більшості були без одягу, бо було дуже жарко спати, босі. А вся територія у мінваті, яка горіла, склі. Зібралися разом – хоч почали один одному надавати медичну допомогу. Охорона сиділа перелякана. "Дайте хоч якісь марлі". Щось принесли мінімальне. І десь за годину чи півтори прийшли наші полонені медики, які також там знаходилися. І вони дуже багато нам допомогли. Вони стабілізували деяких хлопців. Мені важко було переміщатися, у мене була велика втрата крові. І ми просто ходили біля хлопців, які лежали, і треба було просто спілкуватися, щоб він не засинав. Стараєшся настрій підняти: "Не переживай. Ми ще в Канаду поїдемо, в Ірландію. Все буде добре". Говориш хвилин 10, а потім дивишся – вже все. Були хлопці, які потім дякували: "Лемку, добре, що ти стояв біля мене". Прийшли медики наші – почали допомагати, сортувати хлопців по пораненнях: кого першого на евакуацію, кого другого, третього. Але це все робили ми самі. Тільки десь о 5.30 приїхали вантажні КамАЗи. Наші хлопці, які могли переміщатися, брали важких, виносили. Там стояв зам старшого з документами і перевіряв по особах. І коли вони розказують, що не знають, скільки людей загинуло, – це фікція. Бо вони все знають. Коли мене виносили (а в мене обличчя було обгорівше і в крові), той старший каже: "Майоре, то ти?" – "Ну я". – "О, вижив. Красавчик". І запакували нас у КамАЗи, як ту скотину. Напхали, накидали. Лежачі поранені хлопці. Водій жене, хлопці так літають... Це жах був. У першому КамАЗі загинули хлопці. Один точно, я знаю.
Після теракту в Оленівці нас відвезли у донецьку лікарню. Операції мені робили молоді хлопці, точно росіяни. Без наркозу. Казали: "Терпи. Козаком будеш"
– Під час їзди?
– Не доїхав хлопець. Ми приїхали у центральну лікарню. Цей запах обгорівшої шкіри, крові... Дивишся на хлопців – усі в крові, майже всі голі. А росіяни стоять, курять: "О, фашистів привезли. Ну нічого, почекайте ще". Кажу: "Ми сиділи в тих КамАЗах. Дайте хоч води попити." – "Нащо вам вода? Щас вам всьо буде". Посиділи трохи у КамАЗах, трохи перевірили хлопців. Подотягували, якщо потрібно було. І почали нас потім вигружати в центральну міську лікарню. Десь 100 чоловік в один коридор приймального відділення. Що там робилося... Усі на підлозі, хтось при вході... І що на той момент нас підтримувало дуже добре – це дівчата-медсестри. Вони стояли і плакали. Підходили, брали відеречка з водою з рушниками, відтирали нас, старалися... Дівчата помагають, наші хтось скиглить, хтось просить допомоги, бо вже втрачають свідомість. Бігають дівчатка, стараються... У них сльози на очах були. І там нас переписували. І одна жіночка чує, як я стараюся говорити. Вона каже: "Ви із Західної України?" – "Так". Вона каже: "Звідки?" Вона українською до мене! Кажу: "Із Тернопільщини". – "Хвилинку". Принесла тарілочку із шоколадним печеньком, водички. А для нас це було – я не знаю – святі зійшли (сміється)... Я беру ту печенечку, з побратимом ділимо по половині – й ходимо нашим хлопцям запихуємо в рот. Даю одному печеньку, він каже: "Лемку, будеш у Києві – з мене поляна". Оце нас тоді підтримали дівчата. Потім почалися операції. Операції були швидкі. "Операції" – це дуже сильно сказано. Робили молоді хлопці, точно росіяни. Без наркозу. Казали: "Терпи. Козаком будеш".
– Без наркозу?
– Да.
– І хлопцям теж без наркозу?
– Хто був дуже важким – казали, що давали. Мені не давали. У мене просто було 13 глибоких поранень по всьому тілу.
– І все без наркозу?
– Так. Вони взяли методику спілкування зі мною, щоб я думав про щось інше. Вони в "Буковелі" відпочивали до 24 лютого. Кажуть: "У вас там у "Буковелі" такі дороги гарні, природа така гарна..." Ну, зробили "операцію". Дістали частину осколків. Іншу частину залишили.
– Зараз досі в тілі?
– Так. А вони просто дуже глибоко сидять і вже поросли цією оболонкою.
– Не турбують?
– Моментами. Але не критично.
– На погоду?
– Ні. І на металошукачі теж не пікає. На ж/д вокзалі підходив до дівчат, просив, щоб перевірили. Усе нормально (сміється). Після операцій нас почали розподіляти по лікарнях. Мене – в 15-ту. Мене на візок посадили медсестри, у "швидку", у "швидкій" дали речі нові. Трохи чайочку дали сьорбнути. І ми поїхали без охорони в донецьку лікарню.
– Як Донецьк виглядає зараз?
– Людей шкода. Там дуже багато лишилося хороших жіночок.
– Так...
– Донецьк розбомблений. Я у Донецьку був до 2014 року, по футболу ми їздили. Гарне місто.
– Краса була.
– Особливо біля "Донбас-арени" парки... Красота. Дуже гарно було. І їхали через смужку… Дуже багато закинутих будинків, розбомблених. І така сірість. Нема життєвої яскравості. Завезли нас у Донецьк у лікарню, розподілили по поверхах. І місяць ми там були. Донецька лікарня – то колежанки (сміється)… Там медсестри теж були приємні.
– Гарні?
– Дружина дивитися буде (сміється)... У нас старшого віку жіночки були. Дивилися за нами. Одна каже: "У мене внуки вашого віку".
– Без злості?
– Від деяких було: "О, фашисти, нацисти..." Я кажу: "Давайте поговоримо на цю тему. У мене часу багато". Їм цікаво самим. Я їм розказував за наші кулінарні страви на Західній Україні, слова наші: бамбетель, фіранка, хутня, черпак... Їм же цікаво таке всяке було.
– Вони Україну ще пам'ятають, як вони жили за України?
– Пам'ятають.
– І що, їм зараз краще?
– Вони не дуже гарно говорять. Наприклад, ми були у 15-й лікарні. Там гарні ремонти всередині. Дійсно гарні ремонти. Я кажу: "Це вам ремонти зробили при "ДНР"?" – "Ні, ще при Україні". Але за свої кошти вони робили лікарні. Ну вони скучають за тими часами. Вони того не визнають, але скучають. Я ще дізнавався, коли вони приїхали в Донецьк. Усі – переважно друге-третє покоління. Вони всі з Росії. Але в усіх є гарні спогади, пов'язані з Україною. І всі, коли чують, що я із Західної України, кажуть: "Оcь ми були в Трускавці у санаторії. У вас там гарно".
– Вони припускають думку, що Україна може повернутися у Донецьк?
– Так.
– І що?
– Багато хто мав би можливість – виїхав би в Україну. Але в них там матері старші, які кажуть, що ми не покинемо свою хату. У них діти, внуки або в Росії, або в Україні, або у Європі. І то – більшість із Росії переїжджає у Європу.
– Скільки місяців ви були в полоні? Чотири десь?
– Так. Рівно чотири місяці... Мені мали робити операцію. Зранку розбудили: "Вдівайся".
– А ви не знали, що може бути обмін?
– По обміну сарафанне радіо кожен тиждень ходило. Були тільки перші ознаки якогось обміну, ми собі робили накрут: "Ось щас буде". І я пам'ятаю, прийшов тоді канал "РенТВ", узяли в мене інтерв'ю і кажуть: "Готуйся на обмін". Посадили нас, замотали. Я попрощався з усіма: "Дивіться за моїми хлопцями". Бо тільки частину хлопців забирали, а частина лишалася. Ну стандартно: голови опустили. Їдемо, їдемо, піднімаємо голову – Оленівка. "А може, ми зараз інших візьмемо і поїдемо далі?" Ні. Нас вивели – і ще місяць ми знаходилися в Оленівці. Пам'ятаю допит крайній. Він каже: "Ну що, поїдеш до своїх друзів у Донецьк у СІЗО?" – "Треба – поїду. Хіба у мене є вибір?" І я пам'ятаю, що прийшов знов зі списками старший і почав викликати. "Дмитрик!" Я такий: "О, всьо, хлопці. Я в Донецьк, до наших. Там уже друга компанія". І потім він викликає, викликає ще, ще, ще. Знов етап? Дивимося, що сусідні бараки також виводять. Нас вивели, і ми десь чотири чи п'ять годин сиділи, вибачайте за жаргон, на кортанах. Почали нас викликати і віддавати речі. Єдине, що я привіз з Оленівки, – це колечко. Знаєте чого? Бо коли ми його здавали, вони кажуть: "Що це?" – "Кільце". – "Яке?" – "Золото". Роздивляється його і каже: "А де проба?" Я беру його – дійсно нема проби. Він записав: "Серебро". У кого було срібло, віддали. Золото нікому не віддали.
Потім приїхали КамАЗи. Чуємо, що там хлопці сидять якісь і роблять перекличку по прізвищах. Донецьке СІЗО, лікарня донецька. Щось не те... Потім нас починають загружати, скотчем замотують очі. Дорога була важка, били дуже сильно.
– Били сильно? Вони відірватися хотіли?
– Так.
– Вони розуміли, що ви вже їдете, і хотіли наостанок?
– Так, так. Тоді нас привезли в Таганрог.
– Що таке "сильно"?
– Дубінка м'якша, ніж приклад. Так вам скажу. По головах. Нащо воно було – я того не розумію.
– Агресивні, жорстокі люди.
– Плюс було дуже багато поранених серед хлопців. У мене, наприклад, один осколок був між ребрами біля серця, і мені не можна було навіть притискати його, бо могло пробити ребра. Я їм пояснюю: "Не притискайте, бо не можна – в мене там осколок". Вони не слухали навіть. Завезли нас тоді у Таганрог. Там нас пересадили в літаки Іл-76. Потім у Москву або під Москву, на аеродром.
– Мені хлопці казали, що в літаку били сильно теж.
– Вони били при виході з КамАЗа в літак.
– Ну, мені хлопці казали, що били в літаку. Причому так, що вони хотіли, щоб цей літак уже розбився і впав.
– У нас такого не було. А може, було. Бо я сидів у хвості літака. Це, може, спереду було.
– Так.
– Бо ми ж сиділи зі скотчем на очах і голови опустили.
– У Москву чи під Москву привезли...
– Як ми вже потім зрозуміли, там забрали певних осіб, когось досадили. Ми поїхали потім у Білорусь, у Гомель. Їхали в літаку… І що, думаєте, спокійно їхали?
– Думаю, сміялися.
– Звичайно ні. Хорус витягнув десь кусок хліба. Де він його взяв? Ще в лікарні. Як він його приніс у той літак, ми не знаємо. Але витягнув пакетик із хлібом. Ви що! Ми той хлібчик давай ділити. Усі із зав'язаними очима. Але по звуку один одного усі знають, по позивних. Розділяємо, розділяємо – і тут звук знизу: "А мені?" Я кажу: "Ти чий будеш, сину?" Каже: "Лемко, я ваш". – "Позивний давай". – "Крафтич". Ми йому ще кусочок хліба дали. Перекусили – настрій уже є. Давайте трохи ту обстановку напряжну розбавляти. "Куда ми летимо?" Перша пропозиція була у Туреччину. Бо турецький корабель плив, плив – не доплив. Пам'ятаю, літак сів – фюзеляж відкривається, і таким холодом дує...
– Не Туреччина.
– Так. Не Туреччина точно. Почали знову перекличку. І коли вже робили перекличку в літаку, ми почули певні прізвища. Думаємо: "Нас будуть зараз, скоріше за все, на обмін". Бо для етапу дуже велика кількість. І жінки були з нами, інші структури, морська піхота з нами була також. Почали нас виводити, в туалет дозволили вийти нарешті. Завели в автобуси. І чистота автобуса – як із хімчистки. У таких моментах воно так ціниться...
– І пам'ятається.
– Так, і пам'ятається. Потім ти чуєш побратимів збоку. Кажу: "Місяць не бачилися. Як справи?" – "Їду в маршрутці". – "Де твоя зупинка?" Він каже: "Не знаю. Може, разом вийдемо". Я кажу: "Добре, вийдемо разом". Везли нас в автобусі, і коли ми вже стали на прикордонному КПП, ми вже почали підглядати і побачили номери Білорусі. І тоді вже було зрозуміло, що нас везуть на обмін.
Почали виводити. Зайшли наші хлопці, сказали "Слава Україні". – "Героям слава!" Усі такі скучні сидять, а потім як підняли голову від неочікуваності... І почали нас виводити. Коли виходили, паралельно йшли полонені росіяни... Ми виглядали дуже страшно: худі, обдряпані. А їм нічого не бракувало. Ми думали, що вони просто довго не сиділи в полоні. Але вони в інакших умовах сиділи. І ми йдемо, просто їм в очі дивимося. Вони всі поопускали очі.
"Азов" зараз сильно змінився, бо змінилися методи війни дуже сильно. Starlink змінили кардинально методи ведення війни. Це взагалі інша війна
– Поопускали?
– Так. І пішли. Ми проходимо – стоять дівчата наші, "швидкі"... І перше, що ми почали ходити і дивитися, кого з хлопців ще обміняли. Почали спілкуватися, обійматися, сльози були однозначно, дівчата давали нам чай, каву, бутерброди. Ми давай їсти... І прийшли хлопці з поліції, дали телефони. І тоді вже подзвонили до близьких.
– Мамі зателефонували?
– Так.
– Що мама сказала?
– Та нічого. Плакала. Мама, тато, дружина – всі вони разом були, чекали. Вони знали – їм хтось сказав… Нас посадили в автобус. Нас дуже гарно зустріли, медичну допомогу надали, одяг дали, телефони... Усе було на дуже високому рівні. Нам це було дуже приємно. Потім ми приїхали в один із госпіталів...
– А до якого міста ви у госпіталь приїхали? У Київ?
– Ні, у Київ ми потім під'їхали. У Чернігів. Нас зустріли наші побратими. Ми сидимо, слово за слово, сміємося... У той день, коли нас обміняли, в Києві відкрили McDonalds. І що ви думаєте? Ми дзвонимо: "Ми не знаємо, як ви то зробите, але на другий день має бути McDonalds у нас". Лікарі забороняли, звичайно, бо самі розумієте: ми всі поскидали по 20–30 кг.
– Та ви що!
– Так. Але за тиждень стало усе нормально. Задача була виконана.
– Як реабілітація? Швидко пройшла?
– Реабілітація – дуже. Дуже гарна патронатна служба, дівчата-бусічки. Мені незручно, але вони так за нами водилися, за ручечку... "Хлопці, у той кабінет, туди... Хлопці, ту таблеточку з’їжте". Було дуже приємно.
– Україна – не Росія.
– Ні, ні. А то ж наші дівчата. Ми їх уже давно знаємо. І вони за нами скучили, ми за ними скучили. І місяць реабілітації так швидко пройшов, що ми навіть не відчули того. А тоді вже наказ: "Хлопці, відпочили?" Кажу: "Так, відпочили". – "Ну давайте тепер відновлювати підрозділ".
– Чи легко було з артилерії в піхоту переходити?
– Навіть це знаєте? (Сміється).
– Знаю.
– Я в душі артилерист.
– Але піхота – це ж важче?
– Так, набагато важче. Командир сказав, що треба, – значить, треба. Ми командира всі любимо, поважаємо. Задача була дана – та й виконували. Зібрали дуже гарну команду. Без них було б дуже важко.
– Стільки пережити, бути в полоні, вижити на "Азовсталі"... Здається, хочеться сказати: "Ну все, я вже буду вдома, вже нікуди не поїду". А ви взяли й поїхали знову на фронт.
– Треба закінчувати. Багато хлопців наших там. Дуже багато чого ми втратили. І зараз усе так закінчувати? Треба доробити. Потім на старості будемо відпочивати. Хтось буде гуску вигулювати, хтось – індика, хтось свинку в'єтнамську хоче... Сидять уже планують. А поки зараз є час, поки енергія є, треба працювати. І основне: у нас, як-не-як, є досвід практичний. І треба це передавати молоді. Бо у молодих хлопців енергії багато, але нема досвіду.
– Якою зараз ви бачите свою бригаду порівняно з полком "Азов" початку 2022 року? Що змінилося?
– "Азов" – це одна велика книга, яка поділяється на глави.
– Гарно сказали.
– Перша глава – це "Азов" 2014 року. Друга глава – це "Азов" під командуванням Редіса. Бо при ньому "Азов" зробив кілька кроків наверх. І зараз ми третю главу пишемо: "Азов" після 24 лютого. Основа в нас залишалася та сама, як у другій главі. Основне – це наші традиції. Бо, самі розумієте, народ без традицій – уже нічого не буде. І ми взяли основу і на ній нарощуємося. Основа – це побратимство, це ставлення командирів до своїх бійців, підхід до навчання. Друге – це навчання. Ми працюємо трьома циклами: відпочинок, навчання, виконання бойової задачі. І третє – правильно налаштовуємо свідомість бійців. Наприклад, щоб для них героями були не вікінги, а козаки. Ми їх вчимо цього. Ми їм показуємо, що в нас гарна країна, в нас історія... Не кожна країна може такою історією похвалитися, такими героями. І щоб вони на них рівнялися. І коли наші бійці будуть бачити всі моменти, в них свідомість буде інакша. Він буде розуміти, що він і для чого робить. Він буде розуміти, для чого, на жаль, побратими втрачають своє життя. "Азов" зараз сильно помінявся, бо помінялися методи війни дуже сильно.
– А як помінялися?
– Прийшла диджиталізація війська: Starlink поміняли кардинально методи ведення війни. БПЛА.
– Узагалі інша війна.
– Це взагалі інша війна. Кардинально. У нас, на жаль, пізно пішло – це пропаганда. Як не крути, вона мусить бути. Повинна держава пояснювати, чому треба йти служити, а не насильно забирати.
– Є проблема з мобілізацією? Вам не вистачає людей?
– В "Азові"?
– Так.
– В "Азові" у нас ще кілька років тому все було налаштовано. Ми до кадрів дуже грамотно підходимо. Зараз, наприклад, було запущено з Work.ua. Воно дійсно працює. Я вже навіть бійців до себе в батальйон забрав. Бо знайти водія, будемо відверто говорити, на автобус…
– Важко?
– Важко. Є молоді хороші... Ті самі електрики. Електрики потрібні дуже сильно для підтримки життєдіяльності військ. Й отакими методами ми помаленьку беремо. У нас із людьми більш-менш непогано. Кожен боєць проходить курс молодого бійця.
– Скільки він триває?
– Місяць. Плюс ми паралельно запускаємо сержантські курси. Також ми запускаємо курси по різних напрямках. Це те, що я говорив: є ті, які воюють, є ті, які відпочивають, і є ті, які навчаються. Але зараз немає часу відпочивати так багато, як би нам хотілося.
– Хлопці хороші приходять до бригади?
– Дуже.
– Мотивовані?
– Коли розказують у новинах, що на даний момент немає добровольців, – це фікція. Є добровольці. І старшого віку, і молодшого. Приходять із таким натхненням – аж приємно. Дивишся і розумієш, що надія є все-таки.
– Стільки випробувань випало на вашу долю... Що ви зараз думаєте про Росію і про росіян?
– Я вважаю і надіюся, що доля моя трохи успокоїться. Хай трохи обороти зменшить. Про Росію і росіян... Мені їх шкода. Але не всіх...
– Шкода росіян?
– Так.
– Мені їх зовсім не шкода. А чому вам шкода?
– Може, просто тому, що я дуже добра людина.
– У вас є ненависть взагалі до Росії?
– До Росії самої – так. До цієї імперії давно є.
– А до росіян – ні?
– До росіян – не знаю. У нас полонені є, і ми їм стараємося по максимуму... Навіть ту саму сигарету дати... Я розумію, що їм це буде приємно, бо я був на їхньому місці. Але він сидить, розказує, що він за Радянський Союз. "Ну чоловіче, ну як?!" Або він іде служити в армію, бо йому нема за що кредит платити.
– Ви спілкуєтеся багато з полоненими?
– Ні.
– А правда, що їх зараз дуже багато?
– Це так. І Росія не збирається їх обмінювати. Певних осіб, які їм потрібні, – так. А всіх інших – ні.
– Що кажуть узагалі полонені?
– "Узяв кредит, не мав чим платити, прийшли колектори: "Або твоя дружина з дітьми виїжджає не знати куди, або ти йдеш служити". Ось і все.
– І вам після того, що вони з вами і хлопцями робили, їх шкода...
– У мене ненависть до їхньої верхівки дурної.
– Держави.
– Так. Це моя суб'єктивна думка. Може, я вихований так. Я дитина культурна, чемна.
– Мені дуже цікаво, що ви зараз кажете. Це взагалі не в'яжеться із жодними моїми уявленнями. Я їх ненавиджу просто. Росію ненавиджу як державу, ненавиджу переважну більшість росіян, – тому що вони раби і бидло.
– Я вас підтримую. Щодо бидла... Аморфне населення.
– Бидло.
– Аморфне населення, яке не хоче розвиватися. Скільки вони вбивають їх... Тисячами. Ми стараємося дістати наших хлопців, поміняти. А їхні тіла просто так лежать. Ніхто навіть не збирається їх забирати. Полонені потім розказують, як їх відстрілюють, щоб вони не йшли назад. У них зараз "Шторм Z", а в них є "Шторм V" навіть. І їм напряму кажуть, що вони м'ясо. "Нащо тоді?" – "Ну, ти розумієш..." І потім ти дивишся йому в очі. Очі дитини, яка не знає, що робити… Серед них є ублюдки кінчені, які з нашими хлопцями погано роблять, відосики знімають і все інше.
– Так.
– Є такі, але не всі. Так само, як кажуть, що в Донецьку всі сепари. Це теж некоректно буде.
– Некоректно.
– Я вам уже навів аргументи, чому не так. І в Росії так само, я вважаю. У тій самій Білорусі в мене багато друзів ще з футболу.
– Білоруси хороші люди здебільшого. Теж терплять цього негідника… Зараз де ви стоїте зі своїми хлопцями? На якому напрямку?
– На даний момент ми виконуємо бойову задачу на лиманському напрямку. У лісах під Кремінною. У кінці літа там була критична ситуація, противник прорвав лінію оборони. Ми швидко зібрали бойову тактичну групу і висунулися на стабілізацію.
– Стабілізували?
– Стабілізували. Потім почали контратакувати. Частково відбили позиції і готувалися для заходу бригади.
– Бої важкі точаться?
– Так. Бо ліси. Маневри великими підрозділами ми робити не можемо з підтримкою техніки. Бо не дозволяє місцевість. І тільки спасають малі тактичні групи. Штурмові дії, рейдові дії ми проводимо. Прийшли, показали хлопцям "но-но-но" – і пішли. Помаленьку виходить. Але артилерії, боєприпасів у них дуже багато.
– А в нас не вистачає?
– Є частково. Зараз у суспільстві починають розкручувати, що нема озброєння, боєприпасів. Боєприпасів ніколи не буде багато. Подзвонив друзям – вони дали, десь дістав – і помаленьку працюємо.
Врахуємо помилки – і у 2024 році ще покажемо. Якщо ще наші партнери дещо нам дадуть, то буде цікавіше
– Наближається 2024 рік. Яким він буде, на вашу думку, для України, для нашої армії і для вас особисто?
– Для України... Говорити, що він буде вирішальним… Для нас кожен рік буде вирішальним…
– І кожен місяць, напевно.
– Кожен день, правильно ви зауважили. Наша армія розвивається такими темпами, що я не знаю, щоб хтось у світі розвивався такими ж темпами за всю історію. Врахуємо помилки всі – і в 2024 році ще покажемо. Ви просто зауважте, скільки противник втратив при Бахмуті, а скільки – при Авдіївці. А скільки ми? Ми набагато менше зараз втратили особового складу при обороні Авдіївки...
– А вони – тисяч 20, напевно.
– І техніки. Чому? Вивчили, проаналізували.
– Стали краще воювати.
– Започаткували нові методи по тому напрямку. Якщо ще наші друзі-партнери дещо нам дадуть, то буде цікавіше.
– А що от вам треба зараз, щоб було цікавіше? Що ви хочете від партнерів?
– Перше: нам треба бронетехніку. Друге: дійсно хороші БПЛА. А вони є. Високоточні ракети. Наприклад, стаття Валерія Федоровича... Він правильно все сказав. Усі пункти, що ми обговорюємо між собою, – повністю це все було. Для мене 2024 рік... Якщо доля скаже: "Арсене, треба ще трохи попрацювати", – ну, будемо працювати.
– Кожен із нас кожного дня майже каже слово "перемога". І п'ємо за перемогу, і говоримо за перемогу, і думаємо про перемогу. А що таке перемога над ворогом для вас?
– Задача-максимум – це розвалити їхню імперію.
– Можливо це?
– Так. Імперії довго не живуть. Будь-яка імперія тримається на страху, на вбивствах, на війні. Задача-мінімум – повернути свої території, повернути наших хлопців усіх до одного. Навіть зниклих безвісти постаратися дістати і забрати додому. Я завжди говорю, які гарні слова сказав мій командир взводу в полоні в Оленівці: Україна повинна стати європейським Ізраїлем. Я хочу це трошки збільшити: ми повинні стати навіть кращими за Ізраїль. Як вони міняють кілька сотень бійців на одного свого, ми так само повинні воювати за кожного нашого.
– І вороже оточення.
– І вороже оточення. У нас така історія. Коли розказують, що український народ – це миролюбні люди... Ми кожні 100 років із кимось воюємо. Але ми не хочемо цього – в нас такі сусіди. Сусідів, на жаль, не обирають. В Ізраїлю так само. І коли розказують, що після перемоги ми будемо відбудовувати країну... У першу чергу потрібно не зупиняти розвиток армії. Вона повинна з кожним роком усе більше розвиватися. Бо навіть якщо задача-максимум буде виконана, й імперія розпадеться, все одно буде вугілля, яке до кінця не згасне і за першої можливості розгориться. Так само імперія розпадеться, але все одно будуть імперіалісти десь у закритих клубах сидіти й ідею тримати.
– Вона в головах.
– І нам потрібно зробити так, щоб вони навіть не думали цю ідею відновлювати. Це важко. Я не знаю, чи це виконає наше покоління. Може, буде ще на два покоління задача, але ми це повинні зробити. Ми живемо зараз у веселий час…
– Погоджуюся. Час веселий...
– З історичної точки зору.
– Хоча пишуть історію не історики, а ви пишете історію зараз. Ви і ваші хлопці.
– Таких, як я, сотні хлопців. Є різні історії. Мої друзі з Києва дзвонили до мене в окупований Маріуполь на завод і казали: "Арсене, скажи хоч два-три слова хлопцям. Вони зараз їдуть у Бучу відбивати противника. Щоб підняти бойовий дух". Я кажу: "Ви що, смієтеся? Серйозно? Ми за вас переживаємо. Ви там тримайтеся. А тут, не переживайте, ми справимося". Отаких історій десятки в наших хлопців.
– Ми зараз говорили про перемогу... Коли буде ця перемога?
– По датах чи в загальному?
– По датах.
– Давайте так: перемога буде тоді, коли вся країна відчує перемогу в серці. І тоді, повірте, ми дуже-дуже швидко переможемо. Я військовий, є речі, які я коментувати, на жаль, не можу. Усі ми добре знаємо ті речі.
– Ви знаєте, що ви будете робити після війни?
– Звичайно. Ми вже все розписали собі на роки вперед.
– Чим ви будете займатися?
– У першу чергу ми повинні поїхати по країнах, які ми вже собі розписали. Плюс ми всім сказали, що у кожного має бути мінімум по троє дітей. Бо треба відбудовувати націю сильних.
– Класні плани...
– Чим займатися?.. Не військовим точно. Я приїжджаю у відпустку і хочу військові речі зняти із себе, вдіти крокси, шорти і футболку якусь гавайську.
– Футболку "Карпат".
– "Карпат". Просто піти в клуб, посміятися, хлопців побачити. Я їм зразу говорю: "Ні слова про війну". Давайте поговоримо про те, що у Львові робиться, що нового в "Карпатах".
– Я знаю, що ви дуже любите творчість Степана Гіги. Розкажіть чому.
– (Сміється) Маріуполь, 2017 рік, виконання бойової задачі в районі Павлополя. Ми шукаємо приміщення, де переночувати кілька ночей. Нам дають будиночок, стару дачу біля Маріуполя. Заходимо. Ніч, така сама погода, як зараз. Мокрі всі. Сідаємо у ту хату. Мої друзі включають Степана Гігу "Цей сон, цей сон". Ти після бойової задачі мокрий як хлющ, замучений, слухаєш Степана Гігу – й аж літаєш у небесах. Я з дитинства в нього на концертах. "Яворина" за душу ловить, я вам кажу відверто.
– А ви співати вмієте?
– Я картавлю.
– Але співати вмієте?
– Ні. І за Степана Петровича ще дорозкажу. Ми в Маріуполі домоглися, щоб у караоке записали Степана Гігу. "Хто такий Степан Гіга?" У них там Іво Бобул, а ніхто не слухав Степана Петровича. І ми, так би мовити, ввели моду на Степана Гігу. І коли вийшли з полону, я зайшов в інтернет і подивився, як молодь тащиться від його пісень. Я думаю: "Ми вже давно цим займаємося, Степане Петровичу". Я був у нього на концерті у 2020 році. Я був наймолодший у нього на концерті. Степан Петрович молодець, автографи зробив хлопцям. Я приїхав у Маріуполь, вручив ті автографи. Вони довольні ходили. Що треба дорослому чоловіку, командиру роти, для щастя? Маленький автограф Степана Гіги.
– Зараз вас дивляться не лише сотні тисяч глядачів, але й Степан Гіга. Я думаю, що йому буде приємно, якщо такий герой, як ви, заспіває про сон хоч два рядки.
– Ой, пане Дмитре...
– Ну давайте. "Цей сон, цей сон..."
– Та як я буду співати?
– Як можете.
– Командир мені потім скаже: "Ти що?!"
– Степан Гіга чекає.
– Я із ним зустрінуся – так заспіваю, пане Дмитре. Хочете – втрьох заспіваємо. Без проблем.
– Після перемоги.
– Але я форму зніму (сміється).
– Я вам бажаю залишитися живим.
– Дякую.
– Я нам усім бажаю перемоги. Я дякую вам за те, що ви є. Хлопцям вітання. Слава Україні!
– Героям слава! Дякую. Можна обійняти? Дякую вам.
– Дякую.
– Ми вас уже давно дивимося. У мене в Маріуполі висів пакет ваш.
– Та ви що!
– Так. У квартирі. Я з росіянами до себе в квартиру заходив, коли вони возили мене на слідчі дії. Квартира розбомблена, заходиш у прихожу, ця вішалка – і ваш пакет висить.
– Неушкоджений.
– Так, цілий! Вони заходять, кажуть: "Это что такое?" Я кажу: "Дмитро Ілліч". – "Это тот лысый? А що він у тебе так висить, як ікона?"
– Дякую вам.
– Та нічого. Ви нам просто настрій піднімаєте. Нам коли скучно, кажу: "Дмитра Ілліча давайте подивимося". І дуже дякуємо, до речі, за те, що ви робите.
– Дякую вам.
– Що ви пишете історію, не тільки мою, а й хлопців. Нам треба це писати обов'язково. Бо самі бачите: хто при владі, той пише історію, бляха-муха. А ваші інтерв'ю з певними особами – це топ.
– Дякую.
– Не тільки я вас дивлюся, а й хлопці всі дивляться. І коли мені Калина сказав, що треба сходити до Дмитра Ілліча, – я думаю: "Ой-ой-ой! Що ж ти мені не сказав два роки тому, що будеш Гордону інтерв'ю давати?" Дуже дякую вам.
– Дякую.
