0 Київ
Я намагаюся висловити думку, а тут якісь вигуки, на мене біжить собака Баскервілів
– Андрію, добрий вечір!
– Добрий вечір, Олесю! Дуже люблю ваш канал. Завжди дивлюся. Він дуже якісний. Світовий рівень.
– Думаю, сьогодні у нас буде суперсвітовий рівень! Ми домовилися з тобою, що буде відверте неполіткоректне інтерв'ю, без табу. Загалом, як завжди?
– Олесю, по-іншому не буває. Ось інтерв'ю із Дмитром Гордоном викликало такий позитив для мене... Хочу його сам подивитися, про що ми там говорили.
– А ти не дивився?
– Я себе не дивлюся взагалі.
– Там 12 млн переглядів. І жодного – від тебе!?
– Якось не можу до себе звикнути. Поступово звикаю. Але після цієї суботи (24 лютого. – "ГОРДОН"), звісно...
– Із суботи і почнемо.
– Почнемо.
– Багато моїх знайомих, які дуже далекі від шоу-бізнесу і навіть не знають, що таке "Євробачення"...
– Вони ж не з тайги, здрастуйте? Не знають, що таке "Євробачення"?
– Ну, не знали, що зараз проходив нацвідбір. Однак дізналися завдяки тобі. Ти послав... Не буду дослівно тебе цитувати...
– Не треба, я пам'ятаю.
– Послав в одне місце адміністратора фіналістки, співачки Tayanna. Що це було?
– По-перше, я не знав, хто це такий узагалі. Я намагаюся висловити думку, а тут якісь вигуки, на мене біжить собака Баскервілів. Фразу, звісно, було сказано різко. Я шкодую про це, чесно. Потрібно бути стриманим, розуміти, що це прямий ефір. Там були і діти. Я попросив вибачення, звісно, в ефірі. Але це була реакція на фразу, яку я почув від цієї людини.
– А що він сказав?
– Не буду зараз це говорити. Я і так "прославився". Було у цьому самому стилі. Я не знав, що це адміністратор. Яка різниця? Потрібно вміти поводитися.
– Він теж матом до тебе звернувся?
– А чого б я таке сказав йому?
– Не чути було. Я не знала.
– Він почав у паузі кричати: "Ганьба, Ганьба!"
– Це чула.
– Підбіг до сцени, щось мені вигукнув. Природно, у мене була різка реакція. Я завівся за три секунди. Хлопці, якщо ви – команда, а ти учасник команди Tayanna... Я дуже розлютився, до того ж те, що я зробив для Tayanna у той момент... Були розмови, що у неї фонограма, про це писали в коментарях. Чому я як член журі не можу запитати, якщо виникло таке запитання? Люди кажуть, що це фонограма. Перевірмо.
– Вона успішно довела, красиво.
– Я ж це зробив для неї, щоб усі питання стосовно фонограми було закрито Вона всім, хто писав, довела. Молодець! Мені розповіли, що був випадок на "Х-факторі", коли дівчинка – не пам'ятаю, як її звати, не буду брехати... Серьога, який сидів у журі, зупинив її виступ і сказав: "Це фонограма!" Вона заспівала акапельно, чим викликала шквал захоплення. Людину, яку я послав у відоме всім місце...
– ..."звідки вийшли всі вони", за Губерманом...
– ...просто треба було дослухати, про що я хотів сказати. Хіба в мене була мета її топити? Засовувати? Це мені навіщо?
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Андрію, мені здалося, що ти вже був заведений. Була якась причина, що потім спрацював спусковий гачок?
– Фінал – це завжди нервозна ситуація. Я зателефонував [Володимиру] Бородянському, голові і богу СТБ, і сказав: "Якщо піде нечесна гра, я встану і вийду у прямому ефірі. Якщо якісь будуть мутки".
– У тебе були сумніви?
– Підозри. Я живу в цій країні. Тому у мене були підозри, що може бути що завгодно. Зокрема, і фонограма. Tayanna успішно довела, що це не так. Мені Джамала каже: "Ти зараз їй додав балів". Я до Tayanna дуже добре ставлюся. Мені здається, їхній керівник команди має навчити своїх співробітників не налітати на мене у прямому ефірі і кричати, збиваючи мене з думки. Потім я заспокоївся. Сьогодні, коли їхав на ефір, питав себе: "Андрію, чому ти завівся?" Проти мене пішла тема в інтернеті, мене останніми словами нахиляють. Вони ж. Я думаю: "Боже, ти ж битий-перебитий, чому це тебе так зачепило?"
– Головне – щоб прізвища не плутали, як каже [Михайло] Поплавський.
– Я скажу інакше. У мене до цієї людини виникло ставлення, як у лікаря – до хворого. Співчуття. Але потім я став думати, як адвокат. Вони нервували, вони на валізах – уже зібралися до Лісабона. Це витратний захід. І він теж зірвався. Сашою його звуть?
– Так, Олександр.
– Я не знав його просто.
– Познайомилися!
(Усміхаються).
– Я подумав: "Блін, він настільки переживав за Tayanna, йому здалося, що я хочу її принизити".
– Отже, молодець, бачиш, як команда за своїх...
– Він реально кинувся, як на амбразуру. Я хочу, щоб уся ця історія закінчилася.
– Ви помирилися з командою Tayanna?
– Я з ними не сварився. Це вони зі мною щось намагаються з'ясовувати. Думаю, це має зійти нанівець. Усі були на емоціях. Є така фраза: "У мене вже стільки було кинуто каменів, що жоден уже не страшний". Негативні коментарі пишуть про мене? Друзі, пишіть! Я негативу не сприймаю. Я його не читаю.
– Прізвища тільки не плутайте!
– Негатив, який ти не сприймаєш, повертається.
– Ти у Facebook не читаєш про це?
– Буває, мені скріншоти надсилають друзі. Багато коментарів за мене, спасибі велике. Там, мабуть, цькування пішло, і люди пишуть: "Андрію, ти, напевно, переживаєш?" Але мене це взагалі не цікавить. Думка бухгалтерів і носильників кофрів не цікавить.
Коли я виграв нацвідбір, мені дорікали: "Ви – ганьба України, ви представляєте країну". Я казав: "Стоп, я не президент Ющенко"
– Раніше не було відкритих конкурсів, нацвідборів, кого посилати від України на "Євробачення"...
– Були.
– Ну, на початку це вирішували більш кулуарно, закрито. Зараз – прямий ефір, сидить журі, багато глядачів...
– Ні, ти просто забула. Усе було. Але не так обговорювали.
– Пам'ятаєш, як усі казали: договірняки, за гроші, по блату? Зараз усе чесно? Сьогодні якщо ти талановитий, є можливість досягнути успіху і поїхати?
– Аб-со-лют-но! Якщо там присутній я! Якщо я там сиджу. Звісно, я багатьох дратую, розумію. Але, друзі, давайте грати по-чесному. Якщо ти найкращий – їдь! Я – за справедливість. Для кожної команди свій – найкращий, це зрозуміло. Якби там група Mountain Breeze була і Tayanna – можна було би звинуватити мене в... (шукає слово). Як це називається?
– Заангажованості?
– Так. У мене абсолютно однакове ставлення до всіх учасників. Вони мені не родичі. Про кожну оцінку я готовий розповісти. Що туди входить. Чому я їй поставив п'ять балів, а Melovin'у – шість.
– Melovin зможе принести перемогу Україні?
– Я такими категоріями не мислю. Для чого вам ця перемога? Що вона означає?
– А для чого змагання? Хіба не для того, щоб у ньому перемогти? Засвітитися для співака – це зрозуміло...
– Це суто радянська історія – яке місце. Я завжди кажу: нам місце – до одного місця. Чому? Головне – добре показати себе. Коли я виграв нацвідбір як Сердючка, мені дорікали: "Ви – ганьба України, ви представляєте країну". Я говорив: "Стоп, я не президент [Віктор] Ющенко". Представляти Україну може президент. Я представляю жанр. Подобається він, не подобається. Коли Melovin переміг у цьому нацвідборі, я зрадів. З-поміж усіх учасників, мені здається, він – як машина з повною комплектацією. У нього є риси, які потрібні для цього специфічного конкурсу. Якби ми посилали учасника, припустимо, на "Нову хвилю" – звісно, Tayanna. Там важливі вокальні дані. А на цьому конкурсі, якщо вже я там брав участь, вокал не особливо важливий. Ти маєш бути цікавим, оригінальним, за тобою має бігати преса. А він із цим [скляним] оком приїхав...
– Його вже називають молодим Мерліном Менсоном...
– Це завжди прес-конференції, інтерес журналістів, яким потрібно щось незвичайне. Я вважаю, що Melovin із цим образом просто народжений для цього конкурсу. Коли я подивився його номер, який він сам ставив...
– Хто його продюсує, до речі?
– Ніхто. Він сам собою, наскільки я знаю.
– Я думала, [Ігор] Кондратюк.
– Ні, Кондратюк був його наставником на "Х-факторі", коли він ще був Костею Бочаровим. Він розумний хлопець, непростий.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Сам реально все робить?
– Якось сам. Але я, якщо чесно, не дуже в курсі. Знаєш, він мені зателефонував перед фіналом. Був знервованим, пішла енергетика відчаю. Я кажу: "Костю, що сталося?" А він каже: "Розумієте, мене всі цькують, і М1. Пишуть якусь гидоту". Я йому: "Почекай, заспокойся, дитино". Попросив Рому, водія: "Заїдь, купи йому пігулок гідазепаму 0,2. Нехай вип'є і заспокоїться".
– (Усміхаючись). Якби, як на Олімпіаді, брали проби на мельдоній...
– Ні, це п'ють навіть діти перед іспитами. І я теж – щоб не нервувати. Мені ці таблетки подобаються. Сказав йому: "Костю, не читай нічого, ні доброго, ні поганого". Відбір на "Євробачення" і сам конкурс – це дуже великий стрес.
– До того ж, коли виконавцю стільки років, як йому, і він один, так?
– Йому 20 років. Він боєць. Наш водій Рома привіз йому ці таблетки. Він мені пише: "Андрію Михайловичу, дякую, чарівні таблетки!" Він заспокоївся.
– (Усміхаючись). Ти не запитав, скільки він їх ужив?
– Я ж йому сказав, що трохи вип'єш. Щоб нервозність не вплинула.
– Він виступав під ними на фіналі?
– Цього не знаю. Так-от, єдиний номер, який змінився між півфіналом і фіналом, був у нього. Він побіг сходами, сів за рояль – і ця драбина почала горіти. Мені подобається читати думку. Найчастіше у жодному номері її немає. А тут я прочитав: "Я дограю до кінця, навіть якщо все горить". Я сказав: "Костю, я за тебе радий". Йому потрібно працювати над вимовою, але цього можна навчитися.
Я сказав: "Якщо ви сумніваєтеся у моїй об'єктивності, і якщо моє сидіння у кріслі завадить пацанам, я поверну гроші і піду"
– Ти згадав про хлопців, яких продюсуєш, Mountain Breeze. Поговорімо про них.
– Я не продюсую, я наставник. Мені слово "продюсер" узагалі не подобається. (Кривиться). "Продю-ю-сер. Я маю бути якимось дядьком із грошима. Вони – мої друзі, люди, які мене надихають.
– Ти контракт із ними підписував?
– Звісно, якісь юридичні моменти існують, це загальноприйняті, нормальні речі.
– Ти – член журі, вони брали участь у відборі. Не було конфлікту інтересів?
– Зараз поясню. Я їм запропонував узяти участь у нацвідборі. Це була друга спроба. Того року їх не допустили з піснею, написаною разом зі шведськими співавторами. Така була: добротна, форматна. Але Костя Меладзе (музичний продюсер нацвідбору на "Євробачення 2017". – "ГОРДОН") сказав, що пісня погана, не підходить. Які причини? Може, навпаки, вона була сильна і комусь могла завадити? Але їх не взяли. Бог усе бачить. Я знімаюся в роликах для "Євробачення", які у нас, в Україні, не показали,...
– ...ми покажемо шматочок...
– ...і там такий момент. Їде Сердючка Хрещатиком на парадній машині, зірка. Я запропонував зняти талановиту молодь. Були спортсмени: дівчинка-плавчиня, хлопець-медаліст, малий такий... Як же його звали? Верняєв (олімпійський чемпіон 2016 року зі спортивної гімнастики Олег Верняєв. – "ГОРДОН"). Гарний хлопець. Коротше, їде Сердючка і збирає всю цю молодь. Так-от, залишилися тільки ці мої пацани. В інших або не вийшло, або захотілося грошей. Ось ролик, покажіть.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
(Іде відеосюжет).
Суть у тому, що в різний час Сердючка була прихильницею "Євробачення". А ось – пацани. (16.39 від початку програми https://www.youtube.com/watch?v=051zT766K2k. – "ГОРДОН").
– Це Mountain Breeze.
– Так. Вони залишилися єдиними з молоді, яка мала зі мною їхати в цій машині. Шведи закохалися в пацанів. Вийшло, що вони не взяли участі у нацвідборі, зате з'явилися в ролику Сердючки.
– Але про цей нацвідбір усі говорили: оскільки ти – член журі, то тут реальний конфлікт інтересів.
– Я навіть не був на репетиціях. Я б, мені здається, зробив їхній виступ кращим, точнішим. Я сказав: "Якщо ви сумніваєтеся в моїй об'єктивності і якщо моє сидіння у кріслі завадить пацанам, я поверну гроші і піду". Я їм навіть "9" не поставив, уважаю, що Melovin у півфіналі був кращим. Але пісня I See You, написана Сашком (вокаліст Mountain Breeze Олександр Біляк. – "ГОРДОН"), мені здається, реально схожа на пісню. Розумієш, про що я?
– Тобі не здається, що всі зосередилися на конфлікті інтересів і ймовірній заангажованості – і через це, можливо, хлопців засудили? Навмисно або не навмисно. І якби тебе не було в журі, у них було б більше шансів перемогти?
– Може бути таке. Але я вважаю, для них був крутий досвід. Вони вже – не тільки фіналісти "Х-фактора". Додали ще один рядок: учасники національного відбору на "Євробачення". Вони не засмутилися. Була досада.
– За той час, що ти є членом журі на "Євробаченні", у тебе серед колег багато ворогів з'явилося?
– Ще раз?
– Із багатьма ти посварився? Ти ж говориш про артистів те, що думаєш. Багатьом це може не подобатися. Продюсери можуть думати, що якщо ви дружите в житті, то ти маєш якось інакше...
– Я якось їх ображаю? Це їм так здається. Як було з Tayanna? Вони чомусь вирішили, що я намагаюся в якийсь спосіб задавити. Навіть не дослухавши коментар, бігли її захищати. Смішно. Хоча треба віддати їм належне.
– Були ті, з ким ти зіпсував стосунки?
– Ні з ким не псував. Може, вони ображаються на мене, але ті коментарі, які вони пишуть... Ну, діти просто.
– Український шоу-бізнес схожий на українську політику?
– Мені здається, так. Ось ця агресивність групи Tayanna... Це неправильно. Вони зробили ведмежу послугу самій співачці. Хлопці, якщо ви мене дивитеся, треба зменшити агресивність. Кричати, що "вся Україна танцює "Лелю"? Де її танцюють? (Заглядає під стіл, озирається врізнобіч). Не знаю. Гарна, нормальна пісня, але це, здається, трохи завищена самооцінка, яка вплинула на ставлення до співачки.
Кобзон починає розповідати, які розцінки, гонорарна частина артистам. "Скільки?" Я йому називаю, скільки це коштує. Він так: "Ох! Добре! Молодець!"
– Хто з найяскравіших українських політиків, по-твоєму, якщо раптом вирішить піти з великої політики, мав би гарні шанси зробити класну кар'єру в шоу-бізнесі?
– Та ну, дитяче запитання. Вони всі – дуже погані артисти. Усі. У мене є симпатія до декого, але вони – погані артисти. Хоча... Мені подобається, яким смішним, "влучним" і вдатним є Олег Ляшко. Він як артист – так.
– Якщо за Станіславським – "вірю"?
– Так-так-так. У Юлії Володимирівни [Тимошенко] із цим важче. Я б дав майстер-клас.
(Сміються).
Або, припустимо, [мер Києва] Віталій Кличко. Можна було б провести кілька занять, щоб він розслабився і почувався простіше. Не "я даю інтерв'ю", а "ми з тобою розмовляємо". А тут – плакатні фрази.
– А ще якісь поради?
– Це я йому б сказав. Якби йому було цікаво.
– Що б ти Юлії Тимошенко порадив?
– Мені здається, усі вони в житті – нормальні люди. Просто вони в такій ситуації, що ворогу не побажаєш. Це жахливо. Вони змінюються. Якщо давати поради, як публічно поводитися, щоб їм було простіше, то я б міг дати кілька занять.
– У повітрі все активніше починає пахнути виборами. Парламентськими і президентськими.
– Ой, так, уже пахне!
– До тебе вже приходили гінці від партій або кандидатів, щоб ти за когось виступав, агітував?
– Це дуже дорого коштує.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– (Усміхаючись). Напевно, у декого є такі гроші?
– Колись була така агітація... Можна розповісти?
– Усе що завгодно.
– За Януковича у ті роки бригаду артистів збирав Йосип Давидович Кобзон. У мене з ним завжди були гарні стосунки, ніколи не міг сказати про наше спілкування нічого поганого. І він до мене дуже добре ставився. І, думаю, ставиться. Ми прийшли. Він: "Треба поговорити". Видно, на артистів був фінансовий бюджет. Ідемо Юрмалою. Усі до нього біжать автографи підписувати. Ну, його за 3 км видно. І я чогось там іду.
– Тебе теж, прямо скажемо, видно.
– Це зараз! Після знаменитої фрази.
– (Усміхаючись). Ось вона – слава!
– А до цього знали Сердючку, а мене не бачили. Так-от, усі його впізнають, біжать. Я кажу: "Ви, звісно, вибрали час!" І він починає розповідати, які є розцінки, гонорарна частина артистам. "Скільки?" Я йому називаю, скільки це коштує. Він так: "Ох! (Робить глибокий вдих, затримує дихання). Добре! Молодець!"
– Згадаєш, яку суму назвав?
– Та якось соромно.
– Ну, скажи порядок цифр!
– Це було давно.
– Тому – можна.
– Ні, не буду говорити. Загалом, назвав йому. Він типу – (робить здивований вигляд)... Іде хлопчик – і так: ляп! Він був вражений, але водночас, як мені здалося, захоплений. Я знав: там гроші є. Якщо вже ми в цьому беремо участь, то, будь ласка, ось такий у нас прайс. І ми не поїхали. Вони цих грошей, багато грошей не знайшли. На цю суму можна було взяти 54 колективи і 34 артистів. Я був дуже задоволений тією обставиною, що ми не поїхали. Потім почалися з'ясування: хто за кого. А ми в цьому не брали участі. Це коли була історія "Ющенко – Янукович".
– 2004-й?
– Так, точно.
– Зараз ти знаєш суму, за яку готовий агітувати?
– Я забезпечена людина. Якщо мені не подобається кандидат чи партія, немає таких грошей, щоб я погодився. Повір мені.
– Мільйон доларів?
– Не з'їжджай із глузду, який мільйон?!
– П'ять?
– Ні.
– А якщо кандидат тобі симпатичний? Адже є такі в переліку тих, кого ми знаємо?
– Поки що таких немає. Скільки ти сказала? 5 мільйонів?
– Так.
– М-м-м...
– У тебе ж колектив, треба думати про всіх...
– Я якраз подумав: можна було б Mountain Breeze кліп зняти.
– От бачиш! І не один.
– Напевно, ціна є. Не стану говорити, що я такий уже непродажний. Але з роками для мене стало важливо бути чесним перед собою. Я не "пафоснічаю", це правда. Мені подобається, коли я можу сказати "ні". Подобається, коли я можу сказати "так".
– Свобода?
– Найважливіше – свобода і незалежність. Я нікому нічого не винен. Ображаються на мене артисти чи ні – мене не цікавить. Не знаю, чим я їх ображаю.
Побачив ролик Славка Вакарчука. Ці руки, ось це все. Славо, пробач мені, будь ласка, але... Співай, пиши пісні, ти талановита людина. Я коли це дивлюся, то соромлюся
– Є ж і громадянський обов'язок. Ти на вибори підеш?
– Ніколи.
– Узагалі не ходиш на вибори?
– Ніколи не був.
– Серйозно?
– Навіть не знаю, як це відбувається.
– Ти ж цікавишся політикою, дивишся?
– Так. Але я не голосую.
– Чому?
– Не вірю в це.
– Тоді інші за тебе визначають...
– У якийсь момент у мене викликав симпатію один президент. Але потім це так змінюється, що я подумав: слава Богу, що я за нього не проголосував. (Хреститься).
– Не зачаровуєшся, щоб не розчаровуватися?
– Так. Найімовірніше, те, що я зараз кажу, неправильно. Але якби була чесна гра і я розумів, що мій голос якось уплине на результат... Я не бачу кандидата, за якого хочу померти. Або сказати: "Хочу, щоб він переміг!"
– Отже, і на ці вибори не підеш?
– А кого вибирати, можеш мені сказати?
– Пройдімося за списком.
– Ну-бо.
– [Петро] Порошенко, Тимошенко, [Вадим] Рабінович, Ляшко, про якого ти вже згадував, [Анатолій] Гриценко, [Юрій] Бойко, [Михайло] Добкін, [Інна] Богословська. Хто ще? Може, [Святослав] Вакарчук і [Володимир] Зеленський.
– Ось це найменше мене смішило. Щодо участі артистів – хлопці, ну як так можна? Побачив ролик: стоїть Славко Вакарчук на тлі книжок.
– Пам'ятаю, він записував звернення, так.
– Ці руки, ось це все. Славо, пробач мені, будь ласка, але... Співай, пиши пісні, ти талановита людина. Я коли дивлюся, то соромлюся через те, що... Блі-і-ін, у тебе така репутація, не треба псувати...
– ...некролог...
– ...її цією історією. (Хитає головою). Я ще розумію, коли на вибори йде Сердючка. Це хоча би прикольно.
– Фан, маєш на увазі?
– Як стьоб навіть. (Збентеження, випадково наступає ведучій на ногу). Ой, вибач, будь ласка.
(Дивляться вниз).
Наступи теж.
– Оп! Шкода, не побачив ніхто.
(Усміхаються).
– Загалом, скажу тобі: я не розумію цього. Дуже неприродне, завчене, я не вірю. Не про мене це все.
– Якщо вони підуть, і Вакарчук або Зеленський переможе, у них вийде щось зробити для країни?
– Олесю, ти ж доросла? Ну як?
– А Рейган (президент США у 1981–1989 роках Рональд Рейган. – "ГОРДОН")? Була ж людина актором?
– Що ви весь час цього Рейгана згадуєте?
– Приклад успішної історії.
– Та перестань. То інша країна. У нас абсолютно інший менталітет, інші люди. Я розумію, що це – гроші. Славка, значить, якось зацікавили, напевно.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Щоб провести президентську кампанію в Україні, експерти кажуть, треба $250 млн. Якщо ти суперрозкручений – трохи менше. Але порядок цифр приблизно такий.
– Ось тому я і не вірю. "Ми йдемо, Україна, бо це..." Я не можу цього слухати. Це фальш. Не розумію, навіщо це йому потрібно.
– Наскільки сильно на твоє життя сьогодні впливає політика?
– Звісно, впливає. Упливає на стосунки з колегами у Росії. Там і друзі у мене. Із багатьма я не спілкуюся через те, що вони думають.
– Кого з них тобі найбільше бракує?
– (Задумався). Мені прикро за ситуацію. Я пішов із публічності з персонажем Сердючка. Працюю, у мене багато роботи. Але я не виступаю публічно на телебаченні, коли така історія і такі події. Мені не подобається наш сьогоднішній шоу-бізнес. Якісь угруповання, премії дають своїм. Міжсобойчик, так?
Я деяких років свого життя не пам'ятаю
– Після того, як війна почалася, шоу-бізнес кращим не став? Не став більш відповідальним, самостійним, дорослим?
– Я вважаю, у нас дуже талановиті люди, європейська музика. У нас з'являються дуже цікаві колективи. Мені телефонував Бородянський із СТБ. У нього було під питанням проведення національного відбору. Це дуже витратна і комерційно невигідна історія.
– Не відбивається?
– Так, усе в мінус. Зрозуміло, що ми отримуємо гонорар, а не сидимо в журі просто так. Гонорар був спочатку один, а потім він мені каже: "Для нас це настільки дорого, що ми не можемо". Я кажу: "Володю, я за те, щоб проводити. Якщо важлива моя думка, я готовий сидіти безкоштовно. Тільки тому, що з'являються цікаві колективи, які ніде з'явитися не можуть".
– Більше ніде їх побачити?
– Так. У М1 своя тусовочка, в інших – своя. А тут можуть з'явитися люди. І це довів найперший відбірковий етап три роки тому. Нова сторінка шоу-бізнесу, і її відкрили саме відбір та СТБ. З'явилися Pur:Pur, Brunettes Shoot Blondes. Я навіть навчився це вимовляти. Круто показалися на мас-аудиторію The Hardkiss. Круто – Джамала із піснею "1944". Нові обличчя, нова кров. Вони здобувають свою аудиторію. У мене ніколи не було ревнощів до кого-небудь.
– Як війна вплинула на кількість твоїх корпоративів?
– Дуже сильно.
– Приблизно? Скільки було "до" і скільки – "після"?
– Була, припустимо, тисяча...
– Тисяча корпоративів на рік?!
– Я умовно кажу. Ми багато працювали.
– Коли ж спати?
– Я деяких років свого життя не пам'ятаю. Дитинство пам'ятаю, гуртожиток. А ці роки – дз-з-з. (Швидко махає руками). Ми виступаємо, когось вітаємо. По кілька разів на день. Мокрі, нас викручують. Із мигалками возять. Я був, як у колесі. Я Дімі теж казав: тільки зараз я перетворююся на Андрія. Не Сердючка. Якось маска приросла. Це правда, увесь час ти в цьому, бачиш себе на екрані таким. Зараз бачу шапку – о, це вже я! (Показує на свою бейсболку, усміхається). Про що я говорив? Збився.
– Зараз скільки у тебе корпоративів?
– Якщо раніше була тисяча, то зараз – 20.
– На рік?
– Ні, я кажу про співвідношення. Але це досить дорого коштує. Якщо приїжджає колектив, 26 осіб, плюс накладні витрати. Люди не хочуть нас підставляти і не гуляють у Москві, наприклад, а гуляють, там, у Швейцарії або в Парижі. Там навіть дешевше буває провести захід, ніж у Москві. Переважно це, звісно, дуже забезпечені люди. Дуже виховані. Я ніколи не бачив бидлотства. (Зображує блатну вимову і розпальцювання). "Іди сюди".
Сердючка не може не допити до дна. Але – це ж я її граю. Потім, звісно, позначається
– Бували у тебе на корпоративах випадки, коли ти розмовляв, як тієї суботи? Коли не розуміли по-людськи?
– Ні, це у мене вискочило... Це не мій стиль спілкування взагалі.
– Але на корпоративах п'яні люди, буває, себе не контролюють.
– Ніколи. Багаті люди, у яких мільйони, – вони так правильно сидять. (Приймає рівну поставу). І моє завдання – щоб вони забули, що вони мільйонери. Я дивлюся на їхній вік. Кажу: "Ну ви ж не з родини Романових? Ви теж їли картоплю, заливаючи її яйцями. Купували томатний сік, здавали пляшки". І вони починають на таких людей перетворюватися.
– Ти змушуєш їх згадувати.
– Вони скидають піджаки, змійкою танцюють. Мені подобається, коли вони перетворюються на дітей. Надзавдання Сердючки – не розсмішити. Це у мене давно закінчилося, був якийсь період. Завдання – змінити настрій, об'єднати столики. Тут – із боку дружини, ті не знають одне одного, починається таке, так? А тут – об'єднання, усі цілуються, обіймаються. Бувають моменти, що нас споюють, звісно. Наливають шампанське, а Сердючка не може не допити до дна. Але – це ж я її граю. Потім, звісно, позначається. (Усміхається). Мені дуже допомагає в цьому сенсі Інка (актриса Інна Білоконь, сценічна мама Вєрки Сердючки. – "ГОРДОН"). Бере на себе...
– ...удар...
– "І мама хоче спробувати, яке воно на смак". Я дуже люблю корпоративи. Для мене це ніяка не халтура.
– Любиш, так?
– Дуже.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Я знаю, що багато зірок першої величини їх терпіти не можуть. Вони ненавидять своїх замовників. У них це перетворюється на таку внутрішню трагедію.
– Ми працювали сто тисяч років тому на корпоративі у [Михайла] Касьянова. Він тоді був якийсь начальник.
– Прем'єром Росії, напевно, тоді був.
– Так, прем'єр-міністром. Чекали на Путіна, а Путін не приїхав. Вдумайся: виступають три артисти – Алла Пугачова, Валерій Леонтьєв і Вєрка Сердючка.
– (Усміхаючись). Гарний добір.
– Ми тоді тільки починали. Це 1999-й чи 2000-й.
– Якщо Путін – отже, напевно, 2000-й.
– Так, він уже був. Початок. До нас ставилися, як до дітей. Якась резиденція. [Валентина] Матвієнко танцювала "Я рождена для любви".
– Землячка.
– Так-так. Потім нас посадили за стіл. Ми сиділи із дружиною Касьянова. Отже, виступає Валерій Леонтьєв. Вони дивляться. Виступає Алла Пугачова. І видно, щось їй не сподобалося за атмосферою. Вона так – (кривиться)... І пішла. Дружина Касьянова питає мене: "Ну чого вона образилася?" Кажу: "Не знаю". – "Вона нам наказала встати – ми встали. Наказала потанцювати – ми потанцювали. Чому образилась?"
– (Сміється).
– Мабуть, деяким артистам некомфортно, коли ось столи...
– Схоже, ти дуже м'яко розповідаєш.
– Чому? Не м'яко.
У дівочих колективів, які співають під фонограму, бувають "замовлення з продовженням"
– Я бачила внутрішній конфлікт артиста із самим собою. З одного боку, це тебе годує, а з іншого – ти ненавидиш людей, перед якими маєш танцювати, коли вони їдять.
– Я ніколи не бачив, щоб хтось їв, коли ми виступали. Усі відставляють їжу. Танцюють, кричать, якось реагують або просто дивляться. У мене ніколи не було із цим проблем. Якщо ти артист, тобі треба сфокусувати на собі увагу, відволікти. Я не фоновий артист. Мені треба (клацає пальцями) – раз! – щоб вони піднялися і були танці. Багато артистів соромляться цих виступів.
– Адже знаєш, що у світі піднялася хвиля щодо насильства з боку продюсерів, режисерів? Гарві Вайнштейн тощо. Голлівудські актриси почали розповідати. Я спілкувалася із багатьма нашими артистками, зірками. І вони скаржилися, що особливо на корпоративах людина, яка тебе замовила, себе не контролює. Вона вважає: раз я замовила, мені можна все. Це, напевно, буває не тільки стосовно жінок. Щодо чоловіків теж. У тебе ніколи не було таких неприємних ситуацій?
– Ось дивись. Мені телефонує якийсь цікавий інтернет-портал... Я правильно сказав?
– Сайт?
– Так, сайт. Вони типу роблять опитування: "Зірки і насильство". Ну, там, на екран через диван.
– (Усміхаючись). Отже, ти вже брав участь у такому опитуванні?
– Я питаю: "А чого ви мені телефонуєте? Знайшли теж..." Він говорить: "А от були у вас такі ситуації, сексуальні домагання?" – "Розумієте, – кажу, – на жаль, жодного разу". Як на зло. Хоч раз би якесь сексуальне насильство. Але не було взагалі.
– А щодо дівчат із колективу? У тебе там багато гарних дівчат.
– У нас такий жанр, розумієш...
– Слава богу, відводило, так?
– У нас такого не було. Якщо серйозно говорити, таке найчастіше трапляється у дівочих колективів, які співають під фонограму. Бувають "замовлення із продовженням". Спеціально створюють колективи, які можуть брати за це гроші. Але сексуальне насильство? Особливо в нашому випадку? Жодного разу. На жаль.
Я ніколи не мав ілюзій стосовно дружби з великими артистами. Узагалі я ілюзій давно не маю стосовно людей
– Можеш назвати суму максимального гонорару, який тобі заплатили коли-небудь за корпоратив?
– (Задумався). Знаєш, так. Таке було лише раз. Іноді трапляється з артистами в пік популярності. Якийсь Новий рік. Ще до зірки на голові. Ми співали "А я только с мороза...", ось ці пісні. Одна компанія замовила Сердючку, але з умовою, щоб ми у Москві не виступали цієї ночі більше ніде.
– Ага, ексклюзив?
– І це коштувало дорого. За ексклюзивну новорічну ніч була цифра $260 тис. Я настільки був здивований цією сумою.
– Ти хіба не сам її назвав? Стільки запропонували?
– Ексклюзив. "Щоб ви ніде не виступали, ми платимо такі гроші". Ми подумали і вирішили ніде більше не виступати. Тільки в них.
(Сміються).
– Дивно!
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Тоді не було інтернету. Ми зібрали два концерти в "Лужниках"... Ти вдумайся: два концерти Сердючки в "Лужниках"! 2003, здається, рік. Прийшла Пугачова з Максимом [Галкіним], а її не пускають. Клянусь тобі! Ми стоїмо за лаштунками, я вже у цьому всьому. А там [охорона] – ніби Depeche Mode приїхав. Крик. Чую, як хтось каже: "Андрюхо, ми з тобою!". Дивлюся – боже, Алла Борисівна! Я кажу: "Та проходьте ж швидше". (Махає рукою). Вони пройшли через залу, люди їх побачили, поплескали. Вона залишилася на банкет.
– Увесь концерт відсиділа?
– Так, їй дуже сподобалися розповіді про спортивні штани. Видно, у неї теж такі були.
– Мадам Брошкіна, що ж ти хочеш!
– Я з великою повагою до неї ставлюся. Саме за людською вібрацією. Мені завжди було з нею дуже комфортно. Не як із артистом, а як із тим, хто розуміє, що відбувається. Банкет. Таке "весілля" в "Лужниках". Мені наливають, увесь час якісь тости. Який я артист, просто український Чарлі Чаплін! Смішно це все слухати. А вона мені мастить бутерброд (говорить пошепки): "Закушуй, закушуй. Слухай поменше. У мене все це було". Вона розуміє, що тебе люблять, співають тобі дифірамби, коли ти на піку. Трохи ти збавив темп – і не згадають. Я ніколи не мав ілюзій стосовно дружби з великими артистами. Узагалі я ілюзій давно не маю щодо людей.
– Для мене найголовніша ваша спільна робота, де видно було хімію між вами, – це [мюзикл] "За двома зайцями".
– Із Пугачовою?
– Так. Як тобі працювалося з нею? Здається, що було легко, що був експромт.
– Я був тоді дуже затребуваний і дуже зайнятий. Колесо. Концерти, концерти, концерти... Нам давали тоді жити в цих будинках – як їх?..
– Вагончики?
– Які вагончики? У палацах!
– (Усміхаючись). Ну вибач!
– Як у Майкла Джексона. Нам надавали маєтки, щоб не було людей довкола. У готелі ж люди. Не можеш навіть спуститися на ліфті. Такий був період. Ми в цьому маєтку з Інною так посиділи. (Іронічно). Повечеряли. Я прокидаюся – у мене в телефоні пропущені. "Пугачова, Кіркоров, Пугачова". Думаю: "Господи, що там таке?" Буджу Інну. Кажу: "Прокинься, глянь: Пугачова". Вона: "Узагалі, із глузду з'їхав, чи що?". Ми були знайомі, але не близько, не так, щоби передзвонюватися. Інна каже: "Зберися!". Ми випили. Чаю. Щоби трошки прийти до тями після вечері. Я набираю, а там – гав-гав-гав. Собаки. Кричу: "Алло Борисівно, ви мені телефонували?". Соромишся ж іще: бе-ме, бе-ме. Вона мені каже: "Знаєш, мені так хотілося б зіграти з Максимом цю роль!". А я не можу зрозуміти, забув. Яку роль? Було літо, а вже восени "Інтер" запланував зйомки "За двома зайцями", де Проня – Сердючка, а він – Голохвастов. Я дуже не хотів цього робити. Роль [Маргарити] Криніциної у фільмі ["За двома зайцями"]... Зрозуміло, що ми інші, й історія інша, фільм "за мотивами" тощо. Але мені так не хотілося грати, хоч пристрель! Я їй кажу: "Яку роль зіграти?" – "Ну от, "За двома зайцями", із Максимом". – "О Господи, – кажу, – то зіграйте!" – "Але якщо я тобі дорогу переходжу, то..." – "Яку дорогу? Ми що, за Гамлета боремося, Алло Борисівно? Грайте". Пам'ятаю, чомусь усі композитори, яким пропонували, відмовилися писати музику туди. То її боялися... Вона ж теж непроста людина. Я з переляку нашарашив "Все устали от забот…" і всі ці пісні.
– Це хіти, чіпляють із перших нот.
– Я між концертами сидів і це писав. Мені допомагав Аркадій Гарцман. Він писав тексти, а я вигадував мотивчики. Відсилав їй. Коли ми записали пісню "Ссора", ось цю: "Ну и дела, сумасшедшая, блин, семейка"...
– Коли вона на столі?
– Так-так-так. Тоді я подумав: "Треба ж! Вона завжди була дуже перебірливою, ніколи не співала дуетів просто так. Що я, нехай навіть в образі, нехай навіть у розважальному мюзиклі, буду співати в дуеті з Пугачовою, у житті не міг уявити".
Пугачова каже мені: "Ну як, слава не тисне?". Я: "Знаєте, коли я знімаю всі "обладунки", не тисне"
– Це фантастика, ти кажеш, що вона туди напросилася! Що спочатку її там не було.
– Так. Був ще момент. Знімав [мюзикл] Максим Паперник. Фінальну сцену знімали, пам'ятаю, якісь дешеві блискітки...
– Коли всі актори виходять?
– Ні-ні, послухай, я цього ніколи не розповідав. Камера піднімається. Я дивлюся – а вже ж є якийсь досвід – і розумію, що з цієї точки в Пугачової будуть тільки голова й ноги...
– ...кулька?..
– ...а у мене – морда й тапочки. Думаю: "Що таке?" А ми ж веселимося: "Все устали от забот, ла-ла-ла-ла..." Вони підходять до монітора, на якому дивляться цей дубль. А я ззаду ходжу, заглядаю, але вже розумію, що казна-що. І вона дивиться і – у мене таке враження – не розуміє, як відреагувати. Хтось: "Ой, мабуть, це прикольно". А я кажу: "Алло Борисівно, мені здається, що це лайно".
– (Сміється).
– Вона – раз! І тирада! "Це що? Я небагата жінка, але я готова заплатити, щоб ви це нормально зняли!". Боже, як вони перелякалися. А я (потирає руки) такий: "Усе, я свою справу зробив, можна переодягатися. Фінал буде гарний". Вони з переляку беруть Freedom (технологія фільмування камерою, що рухається. – "ГОРДОН")...
– Там було все пафосно, із розмахом...
– Так! Якби не я,...
– ...якби не це "лайно"...
– ...так. Але по-іншому не назвеш. Я свою справу зробив і йду.
– "Мавр зробив свою справу, мавр може йти".
– Думав: зараз вона їм там усім вставить! Вони її дуже боялися. Але я її люблю. Я бачив її без маски.
– Яка вона без маски?
– Вона дуже зворушлива. Була історія... Швидко розповім, щоб не тягнути час. Ми записувалися в офісному центрі. Вона, значить, бере сигарету, покурити. Я їй кажу: "Алло Борисівно, у нас у студії не курять". (Зображує здивування).
– Звідки голос?
– Типу: "Що таке?". Питає: "А де смалять?" – "На сходах". Ми були на восьмому поверсі. Вийшли з нею разом, стоїмо, куримо на сходах. (Зображує куріння). А люди спускаються зверху, із роботи. Тут я і Пугачова. Люди йдуть – а потім очі такі! (Показує широкі очі). І спускаються далі. Вона стоїть мовчки. Потім поправляє зачіску (зображує затяжку) і каже мені: "Ну як, слава не тисне?" Я теж затягнувся, кажу: "Знаєте, коли я знімаю всі "обладунки", не тисне". (Знову робить вигляд, що затягується). – "Щасливий!".
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Клас!
– Я до неї дуже добре ставлюся. Я радий, що в неї зараз життя, якого вона хоче.
– Зараз не розмовляєте телефоном?
– Я взагалі ніколи не телефоную просто так. Мені завжди незручно. Тільки у справі. Буває, зі святами вітаю.
– Андрію, хто твій найкращий друг? Чи подруга?
– Подруга – Інка. (Пауза). Інка.
– Вона – твій найкращий друг?
– (Киває). Це близька людина.
– Із якою можна поділитися, поплакатися, бути слабким, сильним? Це вона?
– Розумієш, так збіглося... Ой, зараз таке розповім! Коли ми святкували мій день народження. І поїхали разом в Единбург. І так дали гарненько!
(Сміються).
Я їй кажу: "А чого ти не вийшла за мене заміж?". А вона: "А ти пропонував?".
(Сміються).
Така спорідненість. Я дуже люблю, коли вона до мене приїздить. У чому суть жінки, господині? У мене може бути безлад удома. За три секунди – чисто все. Помила, повитирала. Я не розумію, як вона це робить. Нічого в холодильнику немає, але відразу чомусь з'являється все на столі, гарно. Як господиня вона для мене ідеальна просто. Плюс людські риси.
Міліція приїжджає до мене у студію. Мене заарештовувати. Зрозуміло, упізнали. Кажуть: "Андрію, нам надійшла заява, що ви вкрали дитину, щоб продати її на органи"
– Ти припускаєш, що, може, не зараз, а за якийсь час учиниш так само, як, наприклад, Філіп Кіркоров? Ти...
– ...чому ви мене весь час про це питаєте? А я не можу цього зробити якось інакше?
– Якщо зустрінеш людину, можеш якось інакше.
– Я поки тієї людини, із якою можна побудувати сім'ю, не зустрів. У мене немає ще такого бажання. Я тобі поясню. Це дуже велика відповідальність. Мені кажуть: "Може, ти кішечку заведеш?" Яку кішечку? Вона ж здохне в мене, ця кішечка. Її ж треба годувати, гуляти з нею. Я не люблю няньчитися з цим усім. Але я думаю про це. Олександр Вертинський народив дітей у 57, здається, років. Чи у 60.
– Близько до того.
– Це не відбувається просто так. Має зійтися. Це ж не телевізор придбати. Або мені цього не дано, не знаю.
– Твоя мама, Світлана Іванівна, як будь-яка класична мама, у якийсь період почне питати: "Ну, коли вже онуки? Давай, уже хочеться понянчити".
– Ти говориш про стандарт.
– Вона не каже такого?
– Ні. У нас свої стосунки. З Анею, моєю племінницею, вони нещодавно приїздили.
– Скільки мамі років?
– Їй 80 років. А племінниця зараз знову вагітна. На другу дитину чекає. Це мої близькі родичі. Із моїми двоюрідними в мене немає контакту.
– Племінниця – я так розумію, це донька твоєї старшої сестри Галі?
– Так. Ми з нею не спілкуємося.
– Із сестрою?
– Так.
– Чому?
– (Сьорбає каву). Те саме мене запитав Юхим Шифрін у гримерці. У нього велика сім′я, багато родичів в Ізраїлі. Діти, онуки, еге-гей! Він каже: "Не можу собі навіть уявити, Андрію, як можна не спілкуватися із сестрою". Я відповідаю: "А до вас викликали міліцію? На вас писали заяву?" Була така ситуація. Якщо це цікаво, чому я із сестрою не спілкуюся?
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ага.
– У нас завжди були чудові стосунки. Але в якийсь момент у неї був заскок. Не знаю, як інакше назвати. Не працює. Ким вона хоче бути? Напевно, президентом України. І от, у мого племінника Вані була проблема зі здоров'ям. Оскільки Галя – неврівноважена людина, відразу починає шукати ворогів, скандалити, я його взяв і поклав у "Медиком" на обстеження.
– Вони в Києві живуть?
– Ні, у Полтаві. Але їй не сказав, до якої лікарні. Йому сказав: "Вань, я на телефоні. Лікарі все тобі зроблять". Він почав перетворюватися на людину, почав спілкуватися, усе нормально. Я на студії. Дзвінок. Міліція приїжджає до мене у студію. Мене заарештовувати. Дивляться на мене. Зрозуміло, упізнали. Кажуть: "Андрію, нам надійшла заява, що ви вкрали дитину, щоб продати її на органи". Звідки це? От скажи. Я по стінці з'їхав. Розумію: це рідна людина все-таки. Але сказав: усе, на цьому ми закінчуємо наші стосунки. Я був шокований. Зрозуміло, що за законом міліціонери мали відреагувати.
– Скільки років було племіннику?
– Напевно, 12. Десь так. Зараз він уже живе з дівчинкою. Я їм придбав квартиру. Усе гаразд. Я їм усім там придбав квартири, усі живуть окремо. Я мешкав у прибудові, у якій шпалери закручувались від вогкості взимку. Коли я прокидався, було враження, що обличчя мокре від інею.
– Так холодно було?
– Холодно. Обігрівач якийсь стояв. Боже, якби мені тоді сказали, що в мене буде можливість придбати квартири, щоб у всіх була можливість жити добре?!
– Племінники це розуміють? Добре до тебе ставляться?
– Дуже добре!
Батько влаштовував дебоші на п'яну голову. Тверезий – він був абсолютно нормальна людина
– Уся Україна знає сценічну маму Вєрки Сердючки. Але про маму Андрія Данилка, Світлану Іванівну, практично нічого невідомо.
– А навіщо?
– Вона схожа на сценічну маму Вєрки?
– Ну, звісно, ні. Ми всі – Терези. Інка – теж, до речі, Терези. І чоловік твій.
– І я – Терези!
– І ти? Самі Терези! Мені дуже подобається цей знак. Мені комфортно від того, що мене звати Андрій, що я 2 числа народився.
– Моя донька народилася 2 числа, а я – 3 жовтня.
– Скільки в нас спільного, так? То що я хотів розповісти?
– Про маму.
– У неї було дуже непросте життя. Є один момент, не знаю, чи можу розповісти...
– Ми ж домовилися, що про все...
– Я просто не люблю говорити про сім'ю, тому що вони непублічні люди, можливо, соромляться.
– Мені здається, навпаки, це приємно.
– Що тут приємного? Не знаю. Я приїжджаю – тільки й чую: от, Данилко не допомагає своїй мамі, мама у страшних капцях на городі. Послухайте, я вдома в такій запраній футболці ходжу. Мені колись "Комсомольская правда" її подарувала. Але я ж удома перебуваю. Де ви бачили, що городом треба ходити на підборах або із зачіскою? Ви що, хворі? І був такий випадок. Вона була маленькою. Війна, в евакуацію вона їхала як дочка військовослужбовця. Поїзд, забиті вагони. Навпроти них сидить сім′я. Це кіно. Треба було [Микиті] Михалкову розповісти. До всіх подій, коли він ті фільми знімав. Ця сім′я сидить за ходом руху поїзда. Жінка каже моїй бабусі, маминій мамі: "Ви мені вибачте, я не можу їхати за ходом поїзда. Якщо вам не складно, можемо помінятися місцями?". І вони міняються місцями. І тут – німецькі літаки. Ди-ди-ди-ди-ди. Тільки пересіли – цю сім'ю розстрілюють. Кінематографічна історія.
– У тебе довірчі стосунки з мамою?
– Так.
– Вона у Полтаві живе, не хоче переїхати до Києва? До тебе ближче?
– Знаєш, люди в такому віці... "Що я буду робити? Сяду у чотирьох стінках і буду на смерть чекати?" Ну, як завжди.
– Адже там подруги, сусіди...
– Ну, так. Вона в селі придбала хату. Давно ще. Ми жили – в одній кімнаті сто осіб. Вона поїхала, коли мені було 14 років. Із села їдуть люди. Але вона любить цей город, щось копати. Я цього терпіти не міг.
– У неї досі город, господарство?
– Уже поменше. Я придбав їй квартиру. Кажу: "Мамо, переїдь хоча б на зиму, щоб жила не в селі".
– Треба вже у цьому віці, щоб хтось за нею дивився?
– Звісно. Зараз вона приїжджала, я дав копієчку на меблі. Вона переїде. А хата буде – як літня дача, грубо кажучи.
– У Полтаві квартира?
– Так.
– Племінники наглядатимуть?
– Ну, будуть у гості приходити, спілкуватися. Принаймні буде своя територія.
– Ви скайпом зідзвонюєтеся чи телефоном?
– Я скайпом не можу. Я соромлюся. Бачити самого себе? Не можу!
– Але ж ти в маленькому віконці!
– Починаєш думати, як ти виглядаєш. Це жахливо!
– Який найзворушливіший подарунок ти зробив своїм батькам? Мамі, татові покійному?
– (Задумався). Особливо не пам'ятаю. Тато був у в'язниці. Не у в'язниці – а як це називалося, коли пив багато? Туди люди потрапляли, які, м'яко кажучи, любили випити. Він влаштовував дебоші, саме на п'яну голову.
– Бив маму?
– Було таке. Тверезий – він був абсолютно нормальною людиною. Складні були стосунки. І от – я в піонерському таборі. Я любив на воротах стояти. У пропускному пункті табору – чи як це називається? Чому любив? Бо черговим можна було не спати вдень. "Тиху годину" я ненавидів. Спочатку не можеш заснути, а потім не можеш прокинутися. На воротах я відчував себе таким начальником. Підходить якась людина. Я відкриваю палицею хвіртку. Він каже: "Андрюхо, це ж я, твій тато". А я його не впізнав, уявляєш! Він приїхав мене забирати з табору. І я біжу доріжкою, теж – як у кіно, до вожатої: "До мене приїхав тато!" Я всім брехав, що мій тато – професор. Як усі діти, вигадував. Я ж не міг сказати, де мій тато перебуває, так? Верзу щось, і вони всі, думаю, розуміли, що я верзу. Коротше, це останній такий контакт: я і тато. Жодної фотографії з ним немає. Узагалі жодної. Ми їдемо додому, він мене привозить.
– Скільки тобі тоді було?
– Дев'ять приблизно. Чи 10. Потім він помирає. Я пам'ятаю похорон. І як всі люди дивилися: "Заплаче чи не заплаче?" Тітки якісь. Я, звісно, не заплакав. Прийшов до школи. Мені сказали читати вірш Пушкіна "Зимний вечер". Він досі мій улюблений. "Вечор, ты помнишь, вьюга злилась…" Я читаю цей вірш, а перед очима все пливе. І така мертва тиша була у класі. Мені здалося, усі відчули енергетику співпереживання. Для мене досі найважливіший момент у виступі артиста, навіть тих пацанів із Mountain Breeze: я їм співпереживаю чи ні. Для мене тоді показник, якщо я це відчуваю. Давай про щось веселе? Чого ми пішли в якусь...
У Стейтема вихідний був. Ми почали працювати, а він сидів на майданчику. Він дивився на нас, як дитина
– Веселе. Якби ти був президентом України, що б ти зробив?
– Починається!
– Головні кроки, які, ти вважаєш, треба зробити на цій посаді, щоб Україна нарешті почала вибиратися із цієї ями?
– Я міркую як президент колективу. Повинна бути команда, якій я довіряю. Яка націлена на те, щоб зробити справу, а не заробити грошей. Уся проблема цих людей: кожен розуміє, що він там тимчасово, і вони всі намагаються вкрасти, бо це незабаром закінчиться. І ти нічого не зміниш. Я взагалі жодних ілюзій не маю.
– Що робити?
– Має минути час. Має прийти нове покоління. А воно є. Я дивлюся по своїх хлопцях – вони інші. Ми з ними граємо в інтерв'ю. Сидить Сашко, соліст Mountain Breeze, і я ставлю запитання.
– Нічого собі гра! У тебе ж такий досвід інтерв'ю.
– Я ставлю запитання і для того, щоб його зрозуміти. Як вони мислять. Мені дуже важливо, щоб вони мною пишалися, розумієш? Питаю його, наприклад: хто ти, чай чи кава? Не просто запитання: творчі плани? І запитав його: "Сашо, на якому місці в тебе гроші?" Він: "Не на першому, але й не на останньому". – "А тепер ти запитай". – "На якому у вас місці гроші?" Я кажу: "На своєму".
(Посміхаються).
Йому так сподобалася ця відповідь: "О-о, треба запам'ятати". А я кажу: "Можеш користуватися, дарую, якщо треба. Можеш цитувати, згадувати, що це я сказав". Я так дійсно думаю. У мене гроші теж ніколи не були ні на першому, ні на останньому місці. Але – на своєму.
– Скільки тобі сьогодні треба для життя на місяць?
– У мене достатньо грошей для того, щоб допомагати іншим і бути незалежним узагалі від усіх.
– Був голлівудський фільм, гучний ("Шпигун". – "ГОРДОН"), у якому ти знімався. Як це сталося, як ти туди потрапив?
– Це – до запитання про "Євробачення". Я говорив на самому початку: головне не місце, а як ти проявиш себе там. Не дали мені першого місця, тоді виграла Марія Шерифович. (Співає). "Mo-o-olitva". Але завдяки "Євробаченню" британський режисер Пол Фейг, який знімає в Голлівуді, побачив виступ Сердючки. Це взагалі кому розповісти! (Посміхається). Телефонує Андрій, менеджер наш. Каже: "Запрошують у Будапешт знятися у фільмі". "О Господи, – кажу. – І що, гроші платять?" – "Так, платять". – "А що зіграти треба?" – "Епізод, камео".
– Себе?
– Так, себе граєш, ніби концерт на площі. Я кажу: "Ми жодного разу не були в Будапешті. Там є у дворику чудова пивна, цікава. О, якраз сходимо".
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– (Посміхаючись). А ще й гроші платять!
– Ага. Кажу: "Інко, поїхали!" Без задньої думки. Приїжджаємо туди. Нас зустрічають. Ми живемо в дуже крутому готелі.
– Сценарію не читав, не знав, хто знімає?
– Та, думав: навіщо? Ми граємо камео. Якась комедія. (Махає рукою). А це – Голлівуд. Пол Фейг від гарного ставлення до нас спеціально придумав сцену. Мелісса Маккарті, Джейсон Стейтем. Відбувається, отже, концерт на площі. Мелісса Маккарті – знаменита актриса, але я її не знав. Потім уже побачив, звісно. Стейтема знав. Ми протягом двох днів знімали цю сцену. А у Стейтема був вихідний. Ми почали працювати, а він сидів на майданчику. Він дивився на нас, як дитина. І ми так – бабахнули, публіка – ля-ля, па-па. Тут же – Мелісса Маккарті. Наші хлопці у процесі імпровізації хапають Меліссу і піднімають. Вона злякалася, у неї шок. Пауза, зупинка. Нас попросили так не робити, бо актриса мало не...
– (Сміється). Неустойку б платили за контрактом.
– Ну, ми так не робили більше. Але у фільм увійшов саме цей дубль! Бо там була її реальна реакція, і її залишили. Оператор цього фільму – відомий (Роберт Йомен. – "ГОРДОН"), він знімав "Готель "Гранд Будапешт".
– О-о, оскарівський фільм!
– Так. У моєму розумінні, крутішої роботи й організації не було. Я за цим підходом дуже сумую. Ти розумієш, що тобі не треба самому лізти й дивитися, як оператор знімає...
– ...перевіряти...
– ...як це монтується. Там кожен – професіонал, відповідає за своє. Зйомки починаються, грубо кажучи, о дев'ятій ранку. О сьомій – підйом, грим. Закінчуються о сьомій вечора. Чому, спитай? Для того, щоб артист приїхав, привів себе до ладу, ліг спати, виспався і у нього було нормальне обличчя. Після того, як ми знялися у цьому фільмі, нас запросили на килимову доріжку у Нью-Йорку. Там Джуд Лоу ще був. І до нас біжать, ніби ми з ними у школі разом навчалися. Цілуємося, усе навколо (зображує клацання фотоапаратів)... Виступаючи в Україні, ти завжди нервуєш. Увесь час треба щось доводити. У Нью-Йорку виступаємо в найкрутішому готелі, на їхній закритій вечірці. І я спокійний, як двері. Моя атмосфера. Вони, як діти, радіють, не заздрячи тобі. Молодці!
– Це рідкість, так.
– І ще, що вкрай рідко, вони дуже люблять цю аутентичність. Те, що не здерто. Вони перебрали про мене все. Розуміли, що це придумано й написано нами. Танець придумали ми самі. Зірку придумали. До речі, згадав про зірку. Хрещатик, 25, цей будинок із зіркою...
– (Посміхаючись). Так, уже всі знають, де ти живеш.
– Хочуть же зробити декомунізацію, прибрати зірку. Я кажу: "Хлопці, після 2007 року ця зірка до символіки Комуністичної партії не має жодного стосунку! Це шапка Сердючки!" "Євробачення" в Києві було у травні, а я ніколи не був у травні в Києві, не виходило. А тут – зелень, усе так пахне. Мені Київ таким гарним видався! Мені сподобалося тут "Євробачення". І це все – під моїм будинком. Й іноземці навіть фотографувалися на тлі цього будинку, бо, за легендою, у ньому живе Сердючка.
(Сміються).
– У тому резонансному новорічному інтерв'ю Дмитру Гордону...
– ...подивлюся його, прям цікаво!..
– ...ти, кажучи про олігархів, зазначив, що найяскравіший із російських – [Роман] Абрамович. А хто з українських найяскравіший?
– Із тих, із ким я спілкувався, – напевно, [Рінат] Ахметов. Ще до всіх подій ми сиділи в компанії в Донецьку, у його готелі.
Я не люблю артистичну тусовку. Це школа лицемірства. Я в ній теж брав участь
– Donbass Palace?
– Так. Ми з ним не були знайомі. Ані Лорак була, ще хтось. І він з усіма спілкується, а мене ніби немає. Я до такого звик. Думаю: не впізнав. Потім дивиться на мене: "Це ж ви граєте Сердючку?" Я киваю. Він каже: "Ой, стережіться, у вас будуть такі проблеми". Запитую: "Які?" – "Я вас не впізнав, і на вас нападуть такі великі гроші. Не знаю, як ви впораєтеся". Я йому: "Ну, ви ж даєте раду!"
(Сміються).
Нехай нападуть!
– Відповів ти йому!
– Було приємне відчуття від розмови з ним.
– А хто з олігархів найжадібніший?
– Як, "жадібний"? Звідки я знаю?
– Може, були якісь ситуації у тебе чи в колег?
– Пам'ятаю, хто найщедріший.
– Так?
– Він зараз у розшуку, щоправда.
– Ім'я назвеш?
– Тельман Ісмаїлов. Тоді часи були інші, розумієш? Була вечірка, ми сиділи за столом. (Робить вигляд, що дістає пачку грошей). Він міг: ось така сума – колективу! Із валізки.
– Зверху, те, що не обумовлювалося?
– Так. Сиділо багато артистів. А він мене посадив біля себе. Мені було так ніяково. Я у нього попросив цигарку.
– (Посміхаючись). Від незручності?
– Від незнання, як поводитися. Він каже: "Я своїх сигарет нікому не даю". Я так розгубився. А він: "Я їх підпалюю". Піпалює – і дає мені. А навколо – усі шанувальники моєї творчості. Вони ж не чують нашої розмови. "Він йому підпалює цигарку! Сидить із ним поруч!" І – теж от лицемірство! Після цього всі до мене підходять. І – "який я талановитий артист", "просто український Чарлі Чаплін"... Починається це все. Я (іронічно): "кажіть, кажіть!" Я не люблю артистичну тусовку – у поганому сенсі. Як би тобі пояснити? Це школа лицемірства. Я в ній теж брав участь. Хихотів, коли когось обговорювали. А потім думаю: блін, що я роблю? Сміявся над несмішними анекдотами.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Зараз у тебе є комплекси?
– Їх менше. Узагалі я людина закомплексована, так. Усі закомплексовані люди лізуть на сцену.
– Або в політику.
– Ні, у політику нахабні лізуть. Нахабні й жадібні. Усі мої комплекси, напевно, тому, що я ховався за цією маскою. Я поступово, як із Лускунчика, перетворююсь (наспівує мотив із "Лускунчика") на принца. Вона мене врятувала, Сердючка.
– В інтерв'ю Дмитру Гордону ти розповідав, що в тебе лежить багато написаного матеріалу...
– ...так...
– ...і для Сердючки, і, я так розумію, для Андрія Данилка.
– Олесю, Андрія Данилка, себе, на сцені я не бачу. Мені потрібно грати маску, потрібно грати когось. Персонажа, але не себе. Я закулісна людина сама собою. Абсолютно комфортно себе почуваю за лаштунками.
– Коли Сердючка буде щось видавати?
– Я знайшов старі демки. І одна так сподобалася. Лірика. "Я хочу просыпаться с тобой, разреши мне об этом мечтать". Треба ж таке написати?! А мене зворушило. (Наспівує). "Я хочу просыпаться..." Боже, це жах, я зараз ридатиму! Є матеріал. Я нарахував майже 60 українських пісень. Це які з текстом. Майже 60! Теж лірика. "Твої губки – мандаринки..." Смішні є. Одна потрапила в інтернет, непристойна. Хоча після того, що я сказав у суботу, може, уже все одно?
(Посміхаються).
Лірика українською мовою. "Моя любов тобі до сраки". Не чула?
– (Посміхаючись). Чула.
– Десь вона є, хтось виклав. Наш Андрій переслав другу, і воно пішло. Це той момент, коли – "а як ти по-другому скажеш?".
Я відвик співати безплатно
– Наприкінці інтерв'ю з Дмитром Гордоном ти сказав, що якби в тебе була гітара, то ти б заспівав наживо Висоцького.
– Та я пожартував!
– Ти ж розумієш, що я не могла не приготувати гітари. (Дістає дві гітари). Шукали всім каналом. Дві гітари знайшли. Можеш обрати будь-яку.
– Давай маленьку. Висоцького хочеш? Та ну, я жартував, звісно, я такого робити не буду. Із глузду з′їхала?
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Зробимо приємне В'ятровичу (директор Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. – "ГОРДОН") – заспіваємо Висоцького, щоб він порадів.
– А хто такий В'ятрович?
– Погугли після програми. Він сказав, що Висоцький, Цой і Булгаков – це щупальця Москви.
– Ох! Щупальця Москви? Висоцький, Цой – і хто ще?
– Булгаков.
– Чому?
– Краще в нього запитати.
– Гітара неналаштована. Давай ту спробуємо.
– Давай.
– Слухай, у нас прямий ефір, а ми тягнемо час. Вас сваритимуть, напевно?
– Ти ж розумієш, що без пісні ми тебе не відпустимо!
(Співає)
– Белый снег, серый лед
На растрескавшейся земле…
Слухай, мені соромно. Я вже весь червоний. Мамо дорога!
– А на слабо? Як ти з Tayanna?
– Я ще такий великий гітарист.. якби ти дала мені піаніно...
– Якби ти сказав, ми б притягли!
– Прям так? Я говорив про гітару – і ви притягли?
– Так!
– Як же ця пісня співається, зараз згадаю. "Я рождена для любви..."
(Сміються).
Господи, забув усі пісні з переляку. Я й гітара – це сильно! Грушинський фестиваль! Я згадав, Олесю, чому я не можу заспівати. Я відвик співати безплатно.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– За гроші співає Сердючка. Андрій Данилко може подарувати нашим телеглядачам, багатомільйонній телеаудиторії, пісню? Куплет і приспів?
– Можу подарувати, друзі, повітряний поцілунок. Будьте щасливі, приходьте на концерти. Ви мене, будь ласка, вибачте за ту суботню ситуацію. І Tayanna, і хлопці, із якими ми посперечалися. Усі – модне слово – хайпанули від цього. Усе-таки ми живемо в одній країні. Міша Ясинський, Саша... Як прізвище?
– Кажиян.
– Думаю, треба одне одного пробачити. До швидких зустрічей в ефірі!
– Спасибі тобі!
(Тиснуть руки).
Записав Микола ПІДДУБНИЙ
