0 Київ
27 лютого 1944 р., неділя
Поспішаю записати найголовніше. Інше — неважливо. 26 січня ми трагічно втратили Бухчика. І це було початком кінця. Ми мали припинити вичікувати. Треба було рішуче шукати шляхи втечі в Кам'янець до своїх.
Бухчик стояв нерухомо, безсило опустивши руки, гранично блідий і ніби не розуміючи, що сталося. Потім повернувся до нас і, якось винувато посміхаючись, сказав: Alles kaput!
Ранок почався як звичайно. Було дуже холодно. Поспішали все закінчити до сніданку, бо з вечора моя напарниця залишила купу брудного посуду. Потім ми з Бухчиком принесли каністри, і почався звичайний день, звичайний сніданок, у який і офіціантки, і Алоїз бігали бігма, подаючи і забираючи їжу та посуд. До кінця сніданку з'ясувалося, що хтось запізнився, і Бухчик скомандував Людмилі подати ще приладдя, а сам почав спішно готувати яєчню. Як завжди, спритно накинувши на руку серветку, він стрімко вийшов із кухні, несучи сковорідку з яєчнею, що шипіла.
Він швидко повернувся в кухню і щось робив біля плити, коли раптом почулися швидкі кроки, двері з шумом відчинилися і в кухню скочив один із офіцерів. Він був без кашкета. Обличчя його, вкрите вуграми, було спотворене від сказу. Водянисті вирячені очі в абсолютно безбарвних віях і під такими самими бровами, здавалося, готові були вискочити з орбіт. У руках у нього був столовий ніж, чистий, який він тикав Бухчику майже в обличчя і водночас швидко, швидко щось кричав із такою злістю, що бризки з його рота потрапляли на кітель Алоїза.
Бухчик, як зазвичай, виструнчився перед офіцером, і, нічого не відповідаючи, дивився на ніж, що миготів перед його очима. Ми змогли розібрати у цьому граді незнайомих слів тільки те, що йому дали брудний ніж, і що Бухчик йому за це заплатить. Він продовжував біснуватися, а Бухчик усе стояв мовчки по стійці "струнко", витягнувши руки по швах. Він тільки почервонів. Нарешті офіцер перестав кричати. У кухні стало зовсім тихо. Тоді раптом він, презирливо скрививши губи, дивлячись просто в обличчя Бухчику, прошипів:
— Scheisse!
І тут сталося неймовірне. Бухчик побілів як полотно і щосили вдарив кривдника кулаком по пиці. Мить, і вирячені очі альбіноса метнулися перед нами. Він стукнувся головою об стіну і насилу втримався на ногах. Від несподіванки або від болю він спочатку нічого не міг вимовити. Потім він видихнув із себе тільки: — Ah, so!, — жбурнув на підлогу ніж і прожогом вискочив із кухні.
Ми всі обмерли. Бухчик стояв нерухомо, на тому самому місці, безсило опустивши руки, гранично блідий і ніби не розуміючи, що сталося. Потім повернувся до нас і, якось винувато посміхаючись, сказав:
— Alles kaput!
Потім він сів на свою улюблену табуретку, поставивши ноги на перекладину, опустив голову на руки і більше не вимовив ані слова.
Ми всі розуміли, що сталося. Ніхто нічого не говорив. Не в силах що-небудь робити, ми стояли на тих самих місцях, де нас застала ця непоправна біда. У млосній тиші минуло, мабуть, із півгодини або більше.
Потім у коридорі почулося гучне тупотіння кованих чобіт. І двоє есесівців у чорній формі повели Бухчика. Він так і пішов, не сказавши ні слова. Більше ми його не бачили.
Ми підняли з підлоги злощасний ніж. Він був чистий, але на ньому була кругла темна плямочка, завбільшки з маленьку горошину, яка не відчищувалася.
Коли Беннер особливо лютував, Людмила говорила йому німецькою: Навчися російською хліба просити. Це тобі незабаром стане в нагоді
Понад добу справлялися в казино самі, як могли. А потім з'явився новий начальник — єфрейтор Беннер. Контраст був завеликий. Усе різко змінилося. І наче доля Бухчика справила вплив на весь розвиток воєнних подій. Усе у стрімкому темпі понеслося до кінця, на який ми так чекали і так боялися, що не зможемо дочекатися.
Перше знайомство з новим начальством. Він прогавкав довге вітальне слово німецькою, із якого ми зрозуміли одну десяту частину, і викинув уперед руку із криком "Хайль Гітлер!"
Середнього зросту, худий, він у єфрейторській формі здавався карикатурою зі сторінок вікон ТАСС перших днів війни. Або ще немов зображував кота в чоботях із дитячих казок. Усе на ньому висіло, бовталося, як на опудалі, незважаючи на вимоги до військової виправки. Виглядав він років на сімдесят зі своїм абсолютно сірим обличчям із нечистою шкірою. Коли він говорив, точніше, кричав гавкаючим криком, у кутиках його рота збиралася піна.
Дівчата заговорили між собою російською і тут же дістали догану:
— Прошу російською не говорити, тільки німецькою.
І тепер усе робилося під начальницькі окрики, у кращому разі. У гіршому — він бризкав у сказі слиною і вигукував німецькі лайки. Лакей у цивільному житті, він ненавидів наших людей усіх підряд, і, якби міг, душив би, здається, кожного своїми волохатими кострубатими руками. Особливо він ненавидів Людмилу, яка продовжувала зберігати свою незалежність. Вона не спускала йому брутальності, й іноді він накидався на неї з кулаками, явно бажаючи вдарити її. Ліда і я мовчали на все. Але становище наше ставало дедалі нестерпнішим, і дедалі гострішою ставала необхідність тікати. Коли Беннер особливо лютував, Людмила говорила йому німецькою:
— Навчися російською хліба просити. Це тобі незабаром знадобиться.
І от 12 лютого наказ про згортання табору. Тепер ми сподівалися остаточно. Почалося пакування різноманітного інвентарю, зокрема і столового. Увесь посуд було укладено в ящики, і полонені разом із солдатами винесли все на машини, які одразу пішли в напрямку, нам невідомому. Ми терміново склали свої рюкзаки з надією на те, що це вже наближення якогось виходу для нас. І раптом до вечора 13 лютого знову відбій. Ніхто нікуди не їде, їдальня продовжить працювати.
Німецькі військові поблизу Кам'янця-Подільського в лютому 1944 року. Фото: warsite.ru
Виникла курйозна ситуація. Годувати панів офіцерів треба, а посуду немає. Терміново принесли алюмінієві солдатські миски і ложки. І дві доби було легко і просто. Перемити шістдесят мисок і ложок зовсім легко. Тим більше, що і каструлі відвезли. Самі каністри з айнтопфом. А на третю добу мені знову довелося відчути хвилювання, схоже на те, яке викликали в серпні-вересні минулого року книги, привезені з Кенігсберга в нашу бібліотеку. Багатство людей, яких уже, очевидно, не було серед живих. Чужі роздавлені життя.
Привезли ящики посуду, щоб казино могло продовжувати працювати. Беннер відкрив кришки. І коли я зі стружки стала виймати тарілки, келихи, склянки, я не повірила своїм очам. Це був дивовижної краси посуд із найтоншого скла і фаянсу, увесь із вензелями французького Hotele de Paris. До смердючої, забрудненої їдільні глухого окупованого Проскурова грабіжники притягли надбання знаменитого готелю з розтоптаного ними Парижа.
Доля вкотре (!) не дала мені загинути. Але вже не можна було більше чекати. Та й життя розпорядилося за нас
Але награбованим посудом нам майже не довелося користуватися. Події мчали з неймовірною швидкістю, у якій змішалося загальне й особисте. Почалося з того, що Нюсі вдалося дізнатися про заплановану через відступ розправу з полоненими, що загрожувала. Ми відразу передали це товаришеві, із яким говорила раніше. А 19 лютого вранці, коли я закінчувала мити посуд, у коридорі почулася гучна розмова і німецька лайка. Потім у кухню влетів оскаженілий Беннер, схопив мене за руку і поволік до кінця коридору до вбиралень. Відтоді, коли не стало Бухчика, вбиральні прибирала я. Прибрала і цього дня з ранку.
У вбиральнях було три відділення: два для загального користування, а третє — для вищого начальства — генерала, якого мені не доводилося бачити жодного разу. Його відділення замикалося на ключ. Один був у нього, другий висів у кухні. І от виявилося, що хтось із відвідувачів їдальні вирішив скористатися генеральським туалетом, переліз через дерев'яну перегородку і там розправився, залишив для задоволення генерала повну порцію своїх екскрементів. Генерал кричав на Беннера, Беннер усе валив на мене.
Тепер, коли стало зрозуміло, про що був крик у коридорі, я згадала, що чула кілька разів повторене слово "концтабір". І Беннер дійсно повідомив мені, що за гидоту у вбиральні я відповім у концтаборі. Поки ж він тицьнув мені в руки відро і ганчірку з наказом терміново прибрати. Не знаючи, чи не виконають вони свою погрозу, я, входячи до вбиральні, розірвала на шматки свою записну книжку і разом із німецьким добром спустила в унітаз. Що я могла зробити? Отже, тепер і мені судилася доля моєї сім′ї. У стані повного отупіння я стала чекати.
Однак день минув, мене не забирали. Знову доля вкотре (!) не дала мені загинути. Але вже не можна було більше чекати. Та й життя розпорядилося за нас.
Галя і Нюся повернулися з роботи. І щойно стемніло, ми вийшли з території табору з надією, що більше ми сюди не повернемося
Уночі ми всі схопилися від метушні і галасу в будинку. У вікно вирвалася величезна заграва. Вона була далеко від нас, але можна було розібрати, що горять літаки на аеродромі. Силуети ще цілих машин було видно на тлі заграви. Через певні проміжки високо в небо злітав стовп диму і вогню. Ніхто не спав тієї ночі. А вранці в казармах не було вже жодного військовополоненого чи Hiwi.
Мені довелося працювати і 20-го числа, тому що моя напарниця не з'явилася на роботу. Коли ж я після 12 години ночі поверталася в гуртожиток, із тіні в кутку будинку відокремилася фігура чоловіка. Я здригнулася від несподіванки, але відразу впізнала товариша, який, як ми сподівалися, допоможе нам знайти зв'язки з нашими.
— Не лякайтеся, — сказав він. — Це я, Іван. Вам теж треба йти.
І він назвав мені адресу і пароль. Він тепер був не в подертій шинелі, а у ватянці і вушанці. Не встигла навіть подякувати йому. Він зник так само швидко й тихо. І цієї ночі ми не спали. День 21 лютого був для нас днем найбільшого хвилювання. Ми боялися того, що ось зараз, коли наближається час, якого ми стільки чекали, щось станеться невиправне. Кроки на сходах, кожен стук у сусідні або наші двері здавався фатальним.
Але ось уже Галя і Нюся повернулися з роботи. І щойно стемніло, ми вийшли з території табору з надією, що більше ми сюди не повернемося.
Ми довго йшли темним Проскуровом із побоюванням, запитуючи рідкісних перехожих про потрібну нам вулицю. Прийшли ми вже після шперштунде. Потім ми довго неголосно стукали, поки нас впустили у хвіртку, а потім у двері невеликого будиночка. Світла спершу не запалювали. Потім, коли стало зрозуміло, що ми – це ми, нам запропонували зняти рюкзаки і роздягнутися. Ми повечеряли разом із господарями, з'єднавши їхні і наші продукти. У сім'ї було троє дітей, Іван і його дружина. Потім нам постелили на підлозі і попередили, що задовго до світанку нас повинні завантажити в машину, що йде з якимось вантажем у Кам'янець.
Зрозуміло, що і цієї ночі нам не довелося спати. Ми сиділи на діжках не то з мазутом, не то зі смолою. Місця для ніг не було, їх зводило судомою. Але ми нічого не помічали. Крізь щілину у брезенті, яким була крита машина, ми бачили, що робилося на дорозі за нами. Мороз ослаб, і дорога являла собою місиво з бруду і снігу. Упритул одна за одною йшли машини з німецькими солдатами, знаряддями, худобою, із якимись вантажами. У бік Проскурова рухався один потік. Від Проскурова лавина в кілька рядів. А обабіч дороги в обидва боки йшов "обоз Гітлера".
Хорошунова: Різниця між рухом на дорозі та обабіч була лише в тому, що машини безперервно зупинялися через постійні затори. Фото: reibert.info
Як і біля Києва, це були вервечки замучених містян із санками і дитячими колясками, із возиками найрізноманітніших конструкцій. Різниця між рухом на дорозі та обабіч була лише в тому, що машини безперервно зупинялися через постійні затори, а "обоз Гітлера" рухався безупинно, повільно й сумно. Кілька разів над дорогою з'являлися радянські літаки. Тоді починалася паніка і безладна стрілянина. Наші літаки пікірували в місця скупчення військових машин. Люди кричали, зіскакували з машин і кидалися вбік від дороги. А ми раділи. І, забуваючи про те, що ноги набрякли, що ми закоцюбли від холоду, що літаки можуть стріляти й по нас, ми відчували лише одне: попереду звільнення, а над нами – наші радянські яструби.
До Кам'янця ми дісталися пізно вночі. На Мукші в Юлі старих не виявилося. Їх прихистила добра знайома Єлизавета Сидорівна Кулаєва у своєму маленькому будиночку на Лагерній вулиці. Туди ми дісталися вранці. І Єлизавета Сидорівна зустріла нас ласкавими вигуками: — Ой, сину, ой, сину! Усі тут у нас будете. Ось тут ми й залишилися. Тут я пишу ці рядки.
Попередній запис у щоденнику – від 26 лютого. Наступний запис – від 3 березня 1944 року.
Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірину Хорошунову – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів опубліковано у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику і журналісту Олександрові Зінченку.
