0 Київ
У мене із собою завжди 70 оправ окулярів
– Гаріку, добрий день.
– Здрастуйте, Дмитре.
– Який ви гарний…
– Дімо, і ви гарний. Поцілуємося?
– Так. Насамкінець, двічі. Я намагався відповідати. Я надів усе, що мав екстравагантне. Але я не наздогнав однаково, визнаю поразку.
– Ні, ні, ви прекрасні.
– Хоча у нас дещо є в запасі. Почнімо, слухайте…
– Скажіть, а ми будемо все інтерв'ю в тому самому чи у нас буде п'ять хвилин переодягтися?
– Ні, ми роздягнемося наприкінці взагалі.
– Супер.
– Для тих, хто хоче закінчити перегляд цього інтерв'ю зараз, повідомляємо: наприкінці ми роздягнемося.
– А в мене до вас одразу пропозиція.
– Не треба.
– Давайте фотку: ми роздягнені, ви стоїте, я сиджу, як вершник... Ми голі, звичайно.
– Звісно.
– Так?
– Так.
– І я вам відповідаю, що це фото набере мільйон лайків.
– Але ж ви без хлиста?
– Без хлиста.
– Добре.
– Є. Пішло, так.
– Я почну… Хотів з верху почати – почну з низу.
– Так. Я, до речі, завжди так дівчатам кажу.
– Ви в черевиках чи туфлях? Що це? Один жовтий, один червоний. Обидва із незав'язаними шнурками.
– Абсолютно.
– Чому у вас не зав'язані шнурки?
– Ви знаєте, ходжу із незав'язаними шнурками. Мені комфортно, я не падаю, не наступаю на них, не спотикаюся, зате всі кажуть: "Гаріку, шнурки". І так починається розмова.
– А якщо ви одного разу впадете?
– Ну, я ж сильний. Нічого не буде.
– Добре. Шкарпетки жовті – ок. Усе добре.
– Трусики, якщо що, є. Вони у колір шкарпеток – жовті.
– Гарно. Що у вас за кіска на плечі?
– Це еполет.
– Клас.
– Загалом це робоча форма "Гара", про яку ми не розповідали.
– Добре. Волосся у вас пофарбоване в зухвало яскравий червоний колір. Чому такий колір і чому воно взагалі пофарбоване?
– У мене зараз компанія – в ній є різні кольори, різні періоди життя, коли я певного кольору. Я мав жовтий період, був рожевий період. Нині червоний. Повертаю червоне суспільство. Це місія. Ось ви у червоному.
– Блакитного періоду у вас не було?
– Ні. Але які мої роки?
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– (Сміється). Зараховано. Добре. Окуляри у вас, звісно, дуже гарні. У якому магазині ви їх купували?
– У своєму. Записали мені на картку, що винен гроші. Я прийшов, їх просто побачив і захворів.
– Скільки у вас у колекції окулярів?
– Із собою? Я вожу із собою у валізі. Мої помічники Сашко та Денис подарували мені на день народження валізу із відділеннями. Там 70 відділень. Вони можуть занести та показати – жовта валіза.
– Ви із собою возите.
– 70 оправ у мене із собою. І скільки тих, які не влізли. Я не можу назвати це колекцією. Це мій одяг, мій гардероб.
– Я хочу процитувати Михайла Михайловича Жванецького. Пам'ятаєте? "Але у нас із собою було".
– Так.
– У нас "із собою" також було. Я ж думав, чим вас здивувати. Дивіться, які у мене окуляри з вашого магазину.
– Так, я бачу, наш магазин.
– Надіваю.
– Ви знаєте, що можна в цих окулярах підняти один окуляр, а другий – ні?
– Я знаю, що можна підняти одне очко, але й друге теж.
– І друге теж?
– Тут піднімається два очка. Дивіться: один і два. Якщо я встану, підніметься і третє.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Так, до речі, це дуже смішний жарт.
– Ну це тонко.
– Смішний жарт, так.
– Закриваю поки що. Я періодично відкриватиму, закриватиму і буду без окулярів. Дивіться. Ви поводитеся завжди яскраво, відкрито…
– Бл...дь, Дімо, у мене вибух мозку. Я прошу вибачення. Але нормально, так?
– Звісно. Ми ж серйозні люди.
– Я трястиму [головою] ось так – у вас також буде вибух мозку.
Образ, у якому я був у 6-му класі, не відповідав вулиці. Я переодягся у спокійне. Жив так до 39 років
– Ви поводитеся завжди відкрито, яскраво, епатуєте публіку. Ви завжди епатували?
– Ні.
– Коли це почалося?
– У мене два періоди, я розділив би: класу до 6–7-го я одягався яскраво. Потім пацани…
– Стали дражнити.
– Ну не те щоб дражнити, але якось зовсім не за формою я був для Відрадного.
– Ну так. На Відрадному так не всі ходили, скажімо так.
– Річ у тім, що у нас із вами багато спільного. Я дуже багато про вас прочитав. Я тепер знаю вас, мабуть, краще за вашу дружину. Так, так, так, ви підняли лівий окуляр. Так ось у нас є й розбіжності. Ви, на мою думку, бульвар. У сенсі не видання якесь, а ви бульвар. Ви, напевно, жили десь у центрі. Я не знайшов інформації.
– Народився у центрі, на площі Толстого.
– А переїжджали на околицю?
– Переїхав на Борщагівку.
– А…
– Ми жили неподалік.
– Ох, бл...дь, так...
– Згодом Оболонь.
– Сусіди. Так.
– Два очка піднялися синхронно?
– Так.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Чудово.
– І баланс білого якраз, і баланс червоного. Так от ви, на мою думку, бульвар, якщо за асоціаціями йти. А я – вулиця. І ось вулиці не відповідав той образ, у якому я був у 6–7-му класі. І я переодягся у спокійне. І жив так до 39 років. А потім щось клацнуло – і переодягнувся.
– І ви стали таким гарним.
– Став таким гарним, так.
– Ось знаєте, я згадаю Євгена Олександровича Євтушенка. Я іноді зніматиму окуляри, іноді надіватиму. Коли я познайомився з ним, це був 89-й рік, він був одягнений неймовірно.
– Він завжди яскраво одягався.
– Кепки жовті, червоні, клітинка.
– Піджаки в нього були чарівні. Він завжди в піджаку був, і піджаки чарівні, так.
– Сорочки, туфлі, штани – все кричало: "Я тут". Я йому кажу: "Євгене Олександровичу, а чого ви так яскраво одягаєтеся?" І він у відповідь сказав чудово: "Я дитя тьмяного часу і беру у нього запізнілий реванш".
– Так, це чудова фраза. Він гарно сформулював.
Я двічі падав у літаку. Політ рейсом Тель-Авів – Київ повністю змінив моє життя
– У вашому випадку чому ви так яскраво одягаєтеся?
– Мені зручно в цьому. Мені в усьому цьому зручно. Мені зручно з розв'язаними шнурками, з різними черевиками. У Мілані до мене підійшла панночка і попросила приміряти піджак. Я був із дружиною. І попросила приміряти піджак для її чоловіка від небіжчика Версаче: він щойно помер, тільки-но його вбили. Це який рік? 70…
– Ні, пізніше.
– 89-й.
– 90-й, мабуть.
– Так, у мене з арифметикою завжди було погано, з усним рахунком. Це жарт. Так ось у 99-му році я приміряв цей квітчастий піджак, і мені сказали: "Він так вам личить... Я не можу". Потім я дізнався, що все це постановка, що ці обоє продавців – і ця чарівна синьйора, і продавчиня… Але я накупив кольорового вже мотлоху, рвані стільки… Я потім падав із цим піджаком у літаку.
– Як падали?
– Я двічі падав у літаку.
– Та ви що?
– Так, нормально, все закінчилося добре.
– Як це було?
– Один раз це рейс Тель-Авів – Київ. Я, до речі, п'єсу написав, спектакль про це поставив. Цей політ повністю змінив моє життя. Ми злетіли, і раптом нам сказали пристебнутися. Нас нічого не трясе, ми в повітрі над Тель-Авівом, ми щойно злетіли, ніч. Сказали пристебнутися і зазначили, що у нас несправності з одним колесом і ми розвертатимемося.
Я спитав: "Що сталося?" Кажуть: "Розірвалася шина під час зльоту". Кажу: "А як ви про це дізналися?" – "Не спрацювали датчики". – "А як же ви дізналися про це?"
Це я пасажир бізнес-класу, і зі мною якось розмовляють ще тихенько. Кажу: "А як же ви про це дізналися?" – "Нам із землі повідомили, що там валяються шматки гуми на злітній смузі". Я говорю: "А як же ви дізналися, що одне колесо, а не два і не три?" – "Ну датчики спрацювали б".
Кажу: "Бл...дь, але вони ж уже не спрацювали". Стало страшнувато. А потім почали роздавати всім алкоголь. Ну, не мені вам розповідати, якщо євреї щось роздають, то продати це вже неможливо ніколи. Я зрозумів, що все: прилетіли. Я написав заповіт, написав розділ у книжку.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– У повітрі?
– У повітрі. Ми кружляли над Тель-Авівом. Унизу вогні 50 машин – пожежні, "швидкі". І ми кружляли, витрачали пальне. Жорстке приземлення. Нас посадили в таку позу (прикрив голову руками). Виявилося, таки одне колесо, нічого страшного.
– А вдруге?
– А вдруге я летів до сина мого товариша на весілля до Італії. Це був чартер на багато людей. І відмовило два двигуни із трьох. Це дуже неприємно. Літак летить ось так. Теж повернувся до Києва, теж ми сіли. Але це такі, доленосні, дні, коли ти замислюєшся багато про що, коли ти переосмислюєш смерть. До речі, ще одне таке [переосмислення] було у мене в COVID.
Я, коли хворів на COVID-19, відчув, що можу уповільнювати час. Потім минуло
Я прочитав, що ми тут воюємо... Ми в одному окопі з вами – ми обидва вакцинатори. Ми дуже жорстко ставимося до вакцинування. Нас називають фашистами.
– Ну, ви вилитий фашист.
– Що?
– Ви вилитий.
– Так, одного полку з вами.
– Так.
– Ми сказали, що ми не зможемо працювати з тими, хто проти вакцини. Тому що у нас торгівля, спілкування з людьми, офіс відкритого типу. Ми зобов'язуємо всіх своїх співробітників та близьких вакцинуватися. Ми зробили одними з перших пункт вакцинації у Dream Town для всіх охочих. Я чого згадав? Коли я хворів на COVID-19, я відчув, що я можу сповільнювати і прискорювати час – просто пальцями. Це жахливе відчуття. До речі, потім минулося.
– Минуло, але не в усіх.
– Ні. Уповільнювати не вдається – прискорюється він сам собою. Але це жахливе, неприємне відчуття.
– Ви не ображаєтеся, коли вас називають фриком?
– Я сам позиціоную себе як фрик. Я фрик.
– Ви кажете, що ви фрик.
– Фрик, клоун. Там є ще наркоман, але про це пізніше, напевно.
– Так, безумовно.
– Я не сумніваюся.
– Ви уроджений Григорій Давидович.
– Так. Але я одразу був Гаріком, від дня народження. Тобто це не змінене ім'я.
– У паспорті ви зараз як?
– Гарік.
– У паспорті теж Гарік?
– У паспорті Гарік. Український паспорт: Гарік Корогодський. Я змінив ім'я в паспорті року 94-го в Ізраїлі: на Гері.
– Ви народилися у Києві. Де ви жили?
– Скількись часу я жив на Пушкінській. Дуже недовго, десь приблизно місяць.
– Так ми десь поруч зараз.
– Так, так, так. У комуналці. Після цього переїхали на Солом'янку у комуналку. Жив на Солом'янці, Максима Кривоноса.
– Теж у комуналці?
– Так, із комуналки в комуналку. Але покращали умови. Тому що я народився – нас стало четверо (п'ятеро із бабусею). І покращилися умови: нам дали велику кімнату.
– Першу комуналку на Пушкінській ви пам'ятаєте?
– Я звідти поїхав… Я туди не повернувся. 20 днів мені було, коли нам дали...
– Скільки там сімей було?
– Мені казали, сім-вісім. Порядок такий. То була величезна квартира.
– Мої батьки жили тут на площі Толстого, на розі з Червоноармійською. Там не було туалету навіть у квартирі, у комуналці.
– Я такого не пригадаю.
– Надворі доводилося. Але там були щури, тож тато взагалі бігав у зубну поліклініку. От життя було гарне.
– А Солом'янку я вже якось пам'ятаю. На Солом'янці я жив до чотирьох-п'яти років.
– Там було багато сусідів?
– Ні. Ми мали розкішні умови. Царські просто. У нас було лише три сім'ї.
– Чим займалися ваші батьки?
– Батько – електрик. Він дослужився до начальника дільниці, виконроба. У нього була бригада із шістьох-сімох осіб і своя машина – вежа.
– Так, так, так.
– І я їздив у кабінці для монтерів і працював із ним. Мати – бухгалтерка, дослужилася до заступника головбуху заводу скловиробів.
– Це правда, що ви купили квартиру батьків на Солом'янці?
– Це правда. Навіть більше, я вас запрошую туди у вільний час. Ви побачите, як заморозився 75-й рік. Я зробив, начебто це 75-й рік. Там жодного артефакту, крім принтера. Я веду звідти прямі трансляції.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Це ностальгія? Чому ви її викупили?
– Краще, мабуть, спитати, чому я її продав. Це моє дитинство. Я її продав за $10 тис., коли виїжджали батьки до Ізраїлю. Викупити її мені обійшлося, звичайно, набагато дорожче. Витратив на неї чималі гроші. Але ж там можна писати. Там є ще такий плюс: я заблокував соцмережі через роутер, і там не можна увійти до Facebook та Instagram. І там місце для творчості просто чудове.
– Уперше вам скажу про це, нікому не говорив. Просто відчуваю споріднену душу.
– Дякую, Дімо. Взаємно.
– Моя бабуся мала квартиру. Вона жила у комуналці. Там було дві сім'ї: вона та дві сестри-сусідки в одній кімнаті. На вулиці Воровського. Нині Бульварно-Кудрявська.
– Я знаю Воровського, так.
– Так. Воровського, 9.
– Яку зараз вона має назву?
– Бульварно-Кудрявська.
– Ну, нормальна назва.
– Я часто туди приходив.
– До речі, коли змінюють назви… Вибачте, я іноді перебиваю. Але ж і ви будете. Коли змінюють назву на Бульварно-Кудрявську, немає печії?
– Ні. Ну Воровський – хто це? Революціонер був.
– Я маю на увазі навіть не фігуру Воровського, а взагалі коли будь-яку назву змінюють на [таку, як] Бульварно-Кудрявську, відчуття, що повертають історичну справедливість – відновлюють.
– Я цю квартиру... Вона ж належала державі. Бабуся померла 89-го року. І я цю квартиру за багато років викупив. Витративши на ці 60 метрів нещасних на першому поверсі із узаконенням всього, із переоформленням $900 тис. Кому розповісти зараз про це? Розселяти треба було сусідів, найкращі умови їм надавати. Це був пік цін на 2007 рік. Ось уся кругова історія з окремим входом, вулицею – з усім коштувала 900 тис.
– Ви кайфонули від цього?
– Так.
– І я кайфонув.
– Так.
– Дуже багато предметів знайшов рідних, які там лишилися, у квартирі. І простежив їхній шлях. Як Бендер полював за стільцями, так я полював на речі своїх рідних.
– Скільки там метрів?
– 60 із чимось. 45 – житлова.
– Ви ж батькам у парку "Орлятко" і пам'ятник установили.
– Так. Він не зовсім моїм батькам. І його не зроблено... Це скульптура. Його не зроблено з фотографії моїх батьків. Це просто сімейна пара, вечір, дивляться телевізор. Пам'ятник батькам. Там багато хто фотографується. Я, до речі, пропонував місту... Я багато чого пропонував місту, але воно усе якось потихеньку... Усі кажуть: "Ох...єна ідея, бомба. Але тоне". Є у нас "спальники" і в них можна загубитися. Пояснювати в "спальнику", як пройти до якогось будинку, дуже важко.
– Пам'ятнички.
– І зробити місце зустрічі: міську скульптуру в кожному районі. Я знайшов би спонсорів. Це величезні компанії. Знайшов би архітекторів зі смаком. Це було б абсолютно не політизовано. Тобто на 100%. Пам'ятник батькам – яка тут політика?
– Клас.
– "Так, так... Але ні".
– З 1-го класу ви регулярно підробляли.
– Так.
У 13-15 років я грав у карти. У мене була легенда: професорський син, у якого гроші не раховані. Мене садили із залітними, і ми катали
– Ну, давайте перерахуємо, чим ви займалися.
– Електрик. Я крутив дроти за гроші. Знаєте три "свічки" навпроти "Бермудського трикутника"?
– Так, звичайно.
– Там є підземний перехід. Цей підземний перехід я робив своїми руками з татом. Мені було 12–13 років. Він мене взяв на халтуру. Він брав халтури, щоб оплачувати лікування сестри. І він мені за два вихідні дав 25 рублів зі своєї частки. Щоб монтери не страждали.
– Космос.
– Це космос, звісно. Але крутили ми на морозі ці дроти. Але тато не знав, що для мене це були вже не величезні гроші. Тому що я вже спекулював, я вже...
– Ви у карти грали, я знаю.
– Я грав у карти. Я на Довбичці... Там були такі персонажі, як Папа Шия, Славік Сєдой і всякі персонажі. А я дуже добре грав у карти. І мені було, там, 14–13 років.
– У що грали? У дурня?
– Ні.
– Преферанс?
– Я граю в усі ігри. Взагалі будь-яка гра в карти: біта, очко, бура, асека, деберц. Преферанс – тут я не можу не похвалитися – я чемпіон світу. У мене є кубок. Бачу, ви цього не знайшли.
– Ви серйозно?
– Так, я чемпіон світу із преферансу. І гросмейстер із преферансу. У мене є кубок. 2009 року я його виграв. Чи 2011-го. Я добре граю, Дімо. І в мене була легенда: професорський син, у якого грошей не раховано. Мене садили із залітними, і ми катали. Мені віддавали 25 рублів за день гри. Без нещастя так звані.
– І скільки вам було років?
– 13, 14, 15.
– Нічого собі…
– Я добре грав.
– Окрім того, ви потихеньку фарцували. Так?
– Я фарцував. Назвемо це своїм іменем: я спекулював.
– Джинси? Що?
– Джинси, жуйки, пакети, годинники, фломастери – все. Ішло все.
– Де ви це брали?
– У перекупників.
– У вас були канали?
– Звісно, так. Я знайшов усі. Я був тямущим.
– І кому продавали?
– Продав у школі своїм однокласникам.
– Так. Щоб далеко не йти.
– Ну так. Продавав… Потім я виїхав, став більш центровим, у мене з'явилися якісь канали збуту. Я зміг купувати задорого дефіцитні продукти. А були люди, які заробляли величезні гроші та не могли дозволити собі витрачати час на пошуки цих продуктів. Наприклад, квиткові касири у залізничних касах.
– Добре заробляли, так?
– Вони дуже добре заробляли. Вони заробляли у 80-х роках… До речі, виявилася – я не знаю, як назвати: професія, кластер, профспілка – дуже порядна профспілка. Вони заробляли шалені гроші на квитках, на дефіцитних рейсах: 3–5 рублів із квитка. А квитків – повні ж поїзди їдуть.
– Звісно.
– І вони відмовилися... А у мене там друг працював механіком по апаратах в "Експресі". І вони діставали квитки до Чорнобиля, але не брали за це грошей.
– Цікаво.
– Ось така історія. Тобто сама катастрофа… Кілька місяців вони робили квитки знайомим, але вони не брали грошей.
– Вами міліція не цікавилася?
– У мене багато приводів до міліції. У мене виключення із піонерів, із комсомолу за спиною.
– У партію ви не вступили?
– Ні. Навіть позивів не було.
– Тож вона й розвалилася.
– Я думаю, що все-таки ви більше зробили для її розвалу. Тому що ви, я так розумію, були кандидатом у партію.
– Так, так, так.
– Бачите. Вони засмутилися – і померли.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Коли вас приймали у міліції, жорстко поводилися чи лагідно?
– Ні, ніхто не…
– Катування не було ще?
– Ні. Дивіться: не було тортур, не було навіть грубого ставлення. Кинули у цей назбирувач – і чекають, поки їм гроші принесуть. Ні, я не за тією статтею йшов, щоб зі мною грубо поводилися.
У Києві не брали євреїв до жодного інституту. Думаю, що радянська влада не змогла б це пояснити навіть собі
– Я хочу зачитати із вашого досьє. Ви закінчили Київський електромеханічний технікум залізничного транспорту за спеціальністю "технік-електрик". Далі Московський інститут інженерів залізничного транспорту. Чому так складно? Треба було закінчити технікум? А одразу в інститут не брали?
– У 8-му класі батькам сказали: "Або ви забираєте свою дитину у 8-му класі, або ми її виключаємо і не даємо свідоцтва про закінчення 8-го класу". Ми обрали перше.
– МІІТ– цікавий інститут був, до речі.
– До речі, у технікум київський тато дав хабар, щоб про всяк випадок я вступив. Хабар був – 10 мішків цементу керівнику... Я не пам'ятаю, як називається... Не декан факультету, а якось там називалося.
– Як усе було просто – 10 мішків цементу.
– Так.
– МІІТ – складний інститут був.
– Дуже.
– Його закінчило багато артистів. І кілька олігархів.
– Так, я знаю всіх.
– Фрідман.
– Так.
– Хан.
– Так.
– Авен. Ні?
– Ні. Авен – ні.
– Фрідман, Хан. Хто ще?
– Корчинський ("АйКі" – одна з найбільших компаній). Не пам'ятаю.
– То у вас олігархічна мафія?
– Олігархічна мафія.
– На тему МІІТ.
– МІІТ був одним із трьох інститутів, куди брали євреїв у Москві. У Києві не брали нікуди. Квоти: п'ять осіб – у КПІ, п'ять осіб – у КІСІ.
– П'ять на факультет?
– Ні. П'ять на п'ять тисяч прийомів.
– Та ви що?
– П'ять тисяч беруть людей.
– Боже, як мені пощастило: я до КІСІ вступив і закінчив.
– А я не розумію, як ви це зробили. Тому що там не було жодного місця за оцінками загалом.
– Та ви що!
– Так. Не брали навіть із червоним дипломом.
– Я аж зняв окуляри. Отже, я вам розповім. Мій тато поїхав до Москви.
– Секунда. Я вже знаю відповідь.
– Яку?
– У різні роки це робили.
– Я вам скажу. Ось мій тато поїхав до Москви і закінчив у Москві будівельний технікум із червоним дипломом. Приїхав до Києва. А тоді правило було: червоний диплом – без іспитів.
– Так, були такі роки.
– Йому сказали: "Вибачте, місць немає". І він поїхав до Новочеркаська і закінчив новочеркаський інститут. Я вчинив дуже цікаво. Я добре був підготовлений із математики, гірше – з фізики. А там було три іспити: математика, фізика і твір. І я математику склав на чотири, фізику – на три, а твір – на п'ять. І вступив. Конкурс був меншим тоді.
– А річ навіть не в конкурсі. Люди ж навіть за відсутності конкурсу... У КІСІ було таке, що від'ємний конкурс, тобто недобір був.
– Так.
– Але однаково не брали. До речі, з математики ми могли б позмагатися. Я вигравав... Причому, я був двієчником, вигравав районні олімпіади.
– Ну, чемпіон світу з преферансу, вибачте. Я ж розумію. А чому євреїв не брали? Ось скажіть. Зараз це важко комусь пояснити, а чому так було?
– Я думаю, що радянська влада не змогла б пояснити це навіть собі. Тобто немає логічного… Ми шукаємо логіку у їхніх діях, а її не було. Але мені для того, щоб… Я в книжці, яка щойно вийшла, мав робити розділ. І я не взявся за нього: мені стало страшнувато. Інтерв'ю Гаріка сьогоднішнього з Гаріком тим.
– Ну круто.
– Так. І було написано запитання. І було написано запитання, на якому я застряг: коли той Гарік запитує мене сьогоднішнього, що йому змінити у своєму житті. А я сьогодні мрію про літературу, а [тоді] мріяв про кіно. І татові для того, щоб я вступив до ВДІК, потрібно було просто зателефонувати до Ленінграда художньому керівнику ленінградського ТЮГ Зіновію Корогодському.
– Так, я знав Зіновія Корогодського. Родич?
– Троюрідний дядько татів. Але телефонувати не стали.
– Ну, видатний режисер був.
– Видатний.
– Зіновій Якович – так?
– Так. Ще з'ясували, що у нас сьома вода на киселі – не хочу називати імені – це найвідоміший поет. Я кажу: "Ну чому? Чому ви мовчали?" У нас робітнича сім'я, ми ростемо у робітничих традиціях. Робітниками ми стали у 17-му році.
– Вам бути євреєм важко було на той час?
– Узагалі ні.
– Дитинство, молодість.
– Ні. Якби мені тоді дали вибір… Я думав про це тоді. Тобто замислювалися ж, коли ганяють: "Чому? Ти єврей, і тебе ганяють. За що тобі таке?" Я собі відповідав, що знаходив більше плюсів, ніж мінусів. По-перше, я дуже люблю, коли мене ганяють, люблю проти суспільства, люблю проти громадської думки. Тоді б я цього не сформулював, звісно.
– У 72-му році євреї почали виїздити з Радянського Союзу. Вам хотілося узяти з них приклад?
– Я взяв.
– Але пізніше.
– Так. Ні я не хотів їхати, ні батьки категорично не хотіли. У нас узагалі не стояло таке питання. Ми не готувалися, не замислювалися, не обговорювали.
Я коли одружився, я мав борг майже 5 тис. рублів. Дружині весь час говорю, що я був активом
– Ви реалізувалися як найсерйозніший бізнесмен. Яким був ваш перший дорослий бізнес?
– Дивлячись, що вважати дорослим.
– Давайте так: перший бізнес. Ось ви колись були студентом, уже чимось займалися?
– Так, дуже багато чим. І будучи студентом я заробляв великі гроші.
– Що таке "великі"?
– Уже не було розмов про допомогу з боку батьків. У мене були порядні борги. У весілля я вступив із боргами. Тобто я, коли одружився, мав борг приблизно 5 тис. рублів.
– Чимало.
– Це космос.
– Ви таке весілля робили – розкішне?
– Весілля було в готелі "Росія" на 100 із чимось осіб. Це досить дорого.
– Круто, в "Росії", так? Добре. Чим ви займалися?
– Усім: чоботи, взуття.
– Чоботи – що?
– Я купував завдяки… У мене були театральні квитки. Зараз важко пояснити, що таке театральні квитки.
– У Москві.
– Тоді це було золото.
– Звісно.
– Була така система театрів, система студентів: кожен інститут мав якийсь театр. Я очолював систему театру естради. Ми брали квитки до театру естради й до кіноконцертної зали "Росія": на Аллу Пугачову зокрема. Виходило по 250 студентів – і ламали чергу. Ставали на початок черги, скуповували квитки. І ці квитки потрапляли по одному до мене. Місце було дефіцитом. Тобто туди потрапити теж було тяжко. Потім ці квитки я приносив у магазини. І мені давали взуття, одяг, їжу. І я також продавав.
– Клас.
– Якби тоді була можливість платити 5%.
– Але ви самі ходили до театру естради?
– Я дуже багато ходив. Не до театру естради. Ми не вилазили з театрів. І чого сьогодні мені не вистачає? Я ходжу у Києві до театрів. І ходжу, і граю у театрах. Це – театр.
– Будучи студентами, ми сідали з друзями – іноді сам – на поїзд, іноді на третю полицю, їхали до Москви і штурмом брали театри. Я обійшов усе.
– Ось ви нас штурмували.
– Ні, ми без квитків ходили.
– А, ви без квитків, так?
– Я показував студентський квиток КІСІ – типу театральний інститут Московський – і проходив. А іноді нічого не показував і просто проходив. Гіпноз поглядом...
– Так.
– І вже там. Причому сідав у перший ряд. І, як правило, не прогадував. По центру у першому ряду сідав. Я подивився все, окрім тих театрів, які приїжджали сюди: МХАТ, "Моссовет", Вахтангова, "Таганка", "Современник" "Ленком", театр естради…
– Я теж подивився.
– Усі, що можна було, всі концерти. Скажіть, яке у вас найяскравіше враження зі студентських років від театру? Що змусило вас плакати чи переосмислити життя?
– Щодо плакати – або ми пізніше поговоримо, або сьогодні.
– Сьогодні.
– Зараз... У мене тато не вмів плакати. І я не вмію плакати. Іноді просто заздрю, коли дивлюся, як чоловік плаче. І не можу із себе видавити сльози. Ні на похороні, ні на чомусь такому, що мене сильно вражає, я не можу. Я сподівався, що з віком з'явиться, якось проб'є. Ні, не пробиває – не можу плакати. На жаль.
Тому я краще скажу про театри, що мене вразило. Мене вразило в театрі… Я можу зараз збрехати. Назву вистави я пам'ятаю точно. Пам'ятаю, що грав Володимир Стєклов. "Сірано де Бержерак".
– "Ленком".
– Ні. Пушкіної чи Єрмолової. Але я зараз можу збрехати. Можливо, був потім, пізніше, "Сірано" у "Ленкомі"...
– Але Стєклов у "Ленкомі" грав.
– Сергій Шакуров.
– Шакуров міг, так.
– Так, я помилився. Шакуров. Пам'ять підводить на прізвища, але однаково спливає. Я дивився цю виставу разів сім-вісім. Я водив туди дівчину на перше побачення і дивився на її реакцію: мені було цікаво, як вона реагує.
– Вона була до вас після цього прихильною?
– Ну мене взагалі дівчатка люблять. Вибачте.
– "І раніше теж" скажіть.
– Так, так. Я перебірливий.
– Так…
– Я не водив на пафосні вистави. Навіть більше, у нас у компанії було заведено: ми проводжали... У нас уже були гроші, але коли ти з дівчиною ще не близький, ми проводжали дівчину на метро, а назад їхали на таксі. Ось така форма.
– Круто. Щоб не звикала до гарного.
– Ні, не тому. А щоб…
– Щоб любила не за бабки.
– Щоб не за бабки, так.
– Звісно.
– Щоб не за бабки. Щоб ми не за бабки. Ну ось дружина вийшла за мене заміж за мінус п'ятірку грошей. Тобто було мінус 5 тисяч, жодних активів.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Та активом були ви.
– Так. Я їй весь час кажу, що активом був я.
– Добре. Перший свій мільйон доларів ви пам'ятаєте?
– Ні, він проскочив. Він проскочив якось непомітно. Мільйон на самоті хиріє, йому стає нудно, він витрачається, його профукуєш. Мільйон іде.
– Ну, скільки вам було років, коли він проскочив?
– Це я знаю, скільки років мені було. Мені було 32 десь. Так. 31.
– Ви пам'ятаєте своє відчуття, що ви, чорт забирай, київський хлопчик простий, маєте вже мільйон доларів?
– Пам'ятаю. Його не було. Я як витрачав стільки, скільки я хочу, так і витрачаю скільки я хочу. Тобто у мене не перетинається, у мене не ростуть витрати, у мене немає витрат статусних, які може собі дозволити тільки [той, хто має має] мільйон. І мені не потрібно підтверджувати статус сьогодні. Це, на мою думку, одне з основних досягнень.
У 91-му році тато приїхав до мене до Москви. Це був, напевно, один із найважливіших днів у моєму житті
– У 32 роки ви татові з мамою сказали, що маєте мільйон доларів?
– Я сказав, що маю гроші, набагато раніше. І почав їх давати. Я мав таку історію. Я мамі давав гроші, щоб тато не знав. І тато приїхав до мене до Москви. Він дізнався, що я займаюся валютою. А валюта – це ст. 88, "метелик", розстрільна. Він приїхав, провів зі мною вперше у житті… Він уперше приїхав до Москви. Він провів зі мною день. Я докладно описав це у книжці. Це був, мабуть, один із найважливіших днів у моєму житті. І він мені сунув зім'яті $3 тис.
– Який це рік був?
– 91-й.
– Ще була стаття розстрільна за валюту?
– Була. Саме Рокотов і Файнберг… Правильно?
– Ні. Рокотов, і другий був такий…
– Файнберг, мені здається.
– Ні, інше прізвище.
– Якщо може хтось – погугліть. Мені здається, Файнберг.
– Ні. Рокотов і… Погуглимо зараз. Це 62-й чи 61-й рік, Хрущов був при владі.
– Ні. Це…
– Стопудово. Це було за Хрущова. Їх покарали так, щоб усі побачили та почули. Файбишенко.
– Так.
– Без Google говорю. Рокотов і Файбишенко. 61-й чи 62-й рік.
– Не хочу шукати. Файбишенко…
– Рокотов та Файбишенко. Мені здається, так.
– Гаразд. І тато на хвилі цього приїхав і сунув мені зім'яту трійку.
Я скуповував долари. Возив їх на задньому сидінні під килимком. Чи багато? На розстріл якраз вистачало
– Звідки він її взяв?
– Мабуть, він її збирав протягом років. Роки. Не знаю... $3 тис. Це космічні гроші.
– Ну три квартири у центрі Києва на той рік.
– Я приїхав і просто з конвертом віддав їх мамі. А мама мене покликала і сказала: "Ви два йолопи. Що старий, що молодий". Ці гроші я віддав мамі. Мама віддала татові щось купити капітальне для дому. Батько віддав мені. А у мами переписані купюри, бо мама – бухгалтерка. Каже: "Два йолопи просто".
Мама назбирала, до речі, до смерті понад $40 тис. Вони дісталися мені. Вона збирала мені на чорний день. Вона була впевнена, що він настане. Це були ті гроші, які я їй давав, щоб вони витрачали в Ізраїлі, не рахуючи грошей. Мама брала ось стільки. Потім я кажу: "Мамо, а чому ми п'ємо таку х...йову каву? Можна купити дорожчу каву розчинну?" – "Ти не розумієш. Ми пенсіонери". – "Мамо, ви вдвох. Ти береш грошей ось стільки. Не тисяч, не на рахунок, а ось стільки, скільки тобі треба". Ні. Вони не змогли витрачати взагалі на себе.
– Що означає – ви займалися валютою? Що ви робили? Скуповували?
– Я скуповував долари – я возив їх на задньому сидінні під килимком. На них не було моїх відбитків. Коли що: "Я таксував, їх залишив пасажир".
– Багато возили?
– На розстріл якраз і вистачало.
– А ви розуміли, що можуть розстріляти?
– Я розумів, що це дуже погана стаття. І я зробив усе, щоб мої діти вже під поганими статтями не ходили.
– Страху не було тоді?
– Ні. Узагалі ні. Річ у тім, що тоді кілька разів... Це може пишномовно прозвучати, але тоді кілька разів на кожного з нас було спрямовано ствол. По кілька разів. Після цього вже стало настільки легше.
– Вас не кидали на долари?
– Кидали. Нас кидали загалом. І не на долари, а на деревину, ще на щось, на товар. Звісно, кидали.
– Прикро було?
– Ну так. Знаєте, не так прикро, як куплені за день до падіння на $90 тис. акції МММ. Це найприкріше, що є в житті. Це просто, як кажуть, не з-поміж спільних знайомих, тому що виявиться, що лох – ти. Це страшно.
– Ви займалися комп'ютерами, торгували. Так?
– Комп'ютери, комп'ютерна техніка.
– Торгували нафтою.
– Це взагалі різні періоди. Комп'ютери – у Москві, нафта – у Києві.
– Комп'ютери – кінець 80-х – початок 90-х. Так?
– Початок 90-х.
– Добрий підйом був тоді?
– Дуже добрий. Я з першого комп'ютера заробив 10 тис. карбованців. 5 тис. я розвіз друзям. І я став багатою людиною.
– Звідки ви купували комп'ютери?
– В іноземців. Знову ж таки, я докладно описав це у книжці: я познайомився з якимсь безхатченком Тео. Безхатченко через посольство... У посольстві ми купували перший комп'ютер. 80 тис. карбованців він коштував.
– Неймовірно.
– А покупці привезли 200, але безготівково.
– Неймовірно.
– Тоді це були… Тобто стояти поряд із цими грошима – може ядерна бомба вибухнути.
– Нафтою ви займалися в Києві?
– У Києві, так.
– У 90-х?
– Із 95-го року.
– До…
– До 99-го.
– Стало небезпечно?
– Ні. У нас розійшлися, мабуть, погляди на розвиток компанії. Ми були з "Альфа-груп".
Ми повністю взаємозамінні з Меламудом та Шпільманом. Жодного разу не сварилися. І холодку не було
– МІІТ.
– МІІТ, так. Потім ми були з компанією АРЧ – це "Альфа-Нафтопродукт", яка зараз. Ми досить швидко розвинули цю компанію: ми втрьох з Олександром Меламудом та Михайлом Шпільманом. Це мої найближчі друзі по життю. Ось зараз я подивився, коли гуглив: і Міша, і Саша телефонували. Вони не знають, що я на інтерв'ю.
– Дізналися б – не телефонували б.
– Дізналися б – не телефонували б. Могли й забути зателефонувати. Не має значення. Ми завжди телефонуємо одне одному. І за два роки, мабуть, компанія стала номером один в Україні. Водночас "Альфа" нам не допомагала взагалі нічим. Це їхній підхід. Вони сказали, що "ось вам назва". Ні кредиту, ні товарного кредиту, ні обігових грошей – нічого не дали.
– Підйом на нафті великий був тоді, так?
– Звісно. Ми добре заробили.
– Як вас досі не вбили? Ось тоді, у нафтовому бізнесі.
– Якось так вийшло. І я вважаю, що… У нафтовому небагато вбивали. Річ у тім, що це Гайдар – я не пам'ятаю... Раптом згадалося: "Щоб змусити..." Ні, це не Гайдар. "Щоб змусити мовчати барабан, треба цілу армію вистріляти".
– Гайдар, мабуть.
– Ні. Це мало не Окуджава. Але облишмо авторство. Нам вибачать покійні. "А змусити замовкнути орган можна, просто вбивши органіста". Немає сенсу. Ну, не стане мене, Меламуда, Шпільмана – нічого не зміниться. Ми тільки злішими станемо.
– На тому світі.
– Ні. Хтось же лишиться. І цей хтось обов'язково наздожене. Ми злі взагалі.
– Але ж убивали тоді, слухайте…
– Убивали, коли в компанії є одна людина, без якої компанія не працює.
– Ви були рівнозначними, так?
– Ми повністю взаємозамінні. І сьогодні, і тоді. Тобто нічого не дасть, якщо не стане однієї людини.
– Слухайте, вас троє партнерів. Пройти життя і не посваритися, не полаятися, не поділити майна.
– І жодного разу...
– Жодного разу?
– Ні. І холодку не було.
– Унікальний випадок.
– Унікальний, так. Я дуже вдячний долі за своїх друзів. Зараз нас четверо партнерів – з Олегом Крапівіним – у Dream Town. І в нас взаємна любов, цілковита довіра. Ми нічого не ділимо. І впевнений на 100%, що ділити не будемо.
– Дивовижно. На чому це ґрунтується? Хлопці добрі просто?
– У нас базові цінності повністю збігаються. Тобто ми… По-перше, ми не контролюємо одне одного. Тобто, якщо хтось веде якусь ділянку, він ухвалює на ній рішення повністю. У нас є право вето в будь-якого акціонера на будь-яке питання. Тобто він може сказати: "Я цього не хочу". І він не мусить пояснювати, чому цього не хоче.
– А що таке базові цінності?
– Базові цінності – це що таке "добре" і що таке "погано". Тобто те, із чого я почав: я позиціоную себе як вулицю. І у вулиці свої правила. Вони часто не збігаються із законом. І вони часто не збігаються з мораллю. Але вони, у моєму розумінні, у нашому, з партнерами збігаються. Це про справедливість. Зло має бути покараним, добро має перемагати. Воно має бути оплаченим. Усяка праця має бути оплаченою. Оплата має бути гідною. І ми маємо відповідати за кожне своє слово.
– Ну, гарно.
– У мене немає жодного видаленого поста у Facebook. А пишу досить різко. Тобто я і тут відчуваю, що я маю відповідати за… Не можу сказати, що Facebook – це висічене у граніті слово, але його сказано. Тобто якщо я сказав, що якась людина – представник таких-то меншин, то так воно і є. Це вже назавжди.
94-го я вивіз сім'ю з Москви до Ізраїлю. Це була втеча
– Чому в 90-ті ви переховувалися в Ізраїлі?
– Я не переховувався. Я одразу повернувся. Я поїхав із Москви 94-го. І одразу повернувся. Привіз сім'ю до Ізраїлю, побув місяць і повернувся до Москви, працювати. Це була втеча. Я вивіз сім'ю. Але зараз я прямо розповідати не буду. І це фінал.
– Тобто це була втеча?
– Так. Це була втеча. Тому що там сталося...
– Дещо.
– Дещо.
– Із деким.
– Так. Це була втеча.
– Скільки ви провели в Ізраїлі?
– Утеча, тому що я не міг відповісти за безпеку своєї сім'ї.
– Скільки ви провели в Ізраїлі?
– Вісім років сім'я прожила в Ізраїлі. А я казав, що буду два тижні тут – два тижні там. Але жорстко на...бав. Був чотири дні в Ізраїлі і 26 – на роботі, тут.
– Ізраїль виявився малим для вашого таланту?
– Ні. Я дуже люблю Ізраїль. Це велика, найбільша країна, я вважаю. З удаваною, але дуже обмеженою демократією. Я знаю одразу дві країни, які спливають із такою демократією: це Ізраїль і Сінгапур. Де ніби як демократія, але є головний демократизатор і в нього сильний кийок.
– Але спробуй наїхати на когось. Так.
– Я дуже люблю Ізраїль, мені все гаразд в Ізраїлі. Але найсильніший наркотик. Коли ми йшли сюди, скільки разів вас попросили сфотографуватися?
– Багато.
– Стільки разів, скільки вас бачили люди – скільки зустріли людей. А в Ізраїлі ви йдете, заглядаєте людям у вічі: "Чуєш, ти не хочеш зі мною сфотографуватися?" – "Ти хто?" Упізнаваність – дуже сильний наркотик. Дуже. Втратити впізнаваність – це ґвалт.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Як ви почали займатися нерухомістю? Із чого все почалося?
– Ми вийшли з нафтового бізнесу, і в нас були гроші. Усі знають термін "гроші кишеню палять"? Чи треба його трохи пояснити? Коли є гроші, їх хочеться вкласти кудись.
– Страшно тримати. Правда?
– У нас такого немає. Кажуть, гроші псуються. Ні, ми знаємо, що гроші не псуються. Я маю на увазі безготівку, кеш, живі гроші – це валюта назавжди. І сьогодні, зокрема, це валюта назавжди. І нам надсилали пропозиції. І ми не приймали їх дуже багато. Пропозиції були з різних галузей. І коли нам запропонували "Глобус" на Майдані.
– Купити чи побудувати?
– Брати участь у конкурсі на будівництво. То ми... А ми були на Сейшелах усі із дружинами, із дітьми.
– Зі своїми дружинами?
– Так. Це дорого – літати на Сейшели із чужими. Ми ближче.
– Тобто ви ще й жадібні.
– Я підй...бистий. Ми були зі своїми дружинами. Хоча, до речі, це гарне запитання. І я вже можу послатися на пам'ять: і це неточно. Так от коли нам надійшла пропозиція, ми не вагалися жодної секунди. Ми миттєво сказали: "Ок". І пішли в цю історію.
– Скільки ви вклали і скільки витягли під час продажу "Глобуса"? Ви пам'ятаєте?
– Пам'ятаю, але не говоритиму.
– Але неясно.
– Ні. Ні. Я добре пам'ятаю. Я пам'ятаю точно до третього знака. Але говорити не буду.
– Але це гарний підйом був?
– Це гарний підйом був.
– Скільки відсотків теж не можете сказати?
– Я можу сказати, що ми колись прийшли в Оболонську податкову платити податки з офшору… А офшор – це ж не злочин.
– Звісно.
– Особливо коли є на нього дозвіл Нацбанку і все за законом. І коли ми прийшли сплачувати податки з офшору, це були мільйони доларів – податки. У податковій на нас подивилися і кажуть: "По-перше, немає протоколу, як узяти податки з офшору, по-друге, – сказали, – ви не ох...їли? Давайте, може..." Ми говоримо: "Ні, ми хочемо сплатити податки. Ми прийшли віддати мільйони. Нам самим дуже шкода. Ми євреї. Нам шкода віддавати гроші". Але ми заплатили тоді мільйони доларів податків з офшорів 2005 року.
Я живу в орендованому будинку, діти – в орендованих квартирах
– Ось чому Україна добре живе – це на ваші сплачені податки.
– Але я зараз беру участь... Як мені сказали: "Ти давай вимикай цю х...йню – громадського діяча". А я щось якось захопився і почав багато цьому часу віддавати. І справді хочу зменшити. Я брав участь у розробленні законів із юристами. Зокрема, ми розмовляємо з авторами законопроєкту №5600, з авторами податкової амністії. І даємо якісь рекомендації, які найчастіше враховують. Юристи в нас дуже сильні… Я думаю, не кривлячи душею, одні з найсильніших у місті. І… Забув, про що хотів сказати, але це пох…й. Вибач.
– Які у вас основні активи в нерухомості?
– У мене два активи в нерухомості: це Dream Town.
– На Оболоні.
– Так. І квартира на Відрадному.
– Усе?
– Так. Я живу в орендованому будинку. Мої діти живуть усі в орендованих квартирах. Ми платимо щомісяця ренту. Тут ми в різних окопах.
– Цікава схема.
– Я не хочу прив'язуватися. Мені дуже подобається такий спосіб життя. Я вважаю, якщо здавати в оренду кошерно... А я здаю в оренду переважно. Я весь Dream Town здаю в оренду. То й орендувати нормально.
Фото: Гарик Корогодский / Instagram
– Скільки метрів Dream Town?
– 165, по-моєму, тисяч.
– Пристойно.
– Так, велика бандура.
– Увесь заповнений?
– Абсолютно: 100%.
– І люди добре ходять?
– Ми зараз зробили ребрендинг. У нас уже немає Dream Town. У нас лишився Dream. Усі говорили: Dream, "ідемо в Dream. У нас Dream робила "Банда". У нас немає першого, другого Dream Town. У нас є Dream yellow та Dream berry. До речі, з'ясували у процесі, що Dream berry – це сорт трави. Ну ми це гарно обіграли, ніби ми так і хотіли назвати сортом трави. І ми повністю змінили набір орендарів.
– Ви обираєте, так?
– Орендарів? Так, звісно. Ми обираємо концепцію – і під цю концепцію відбувається пошук найсильніших операторів на ринку.
Ми не ставимося до бізнесу як до дитини. Усі наші бізнеси готові до продажу
– Ви багата людина?
– Розкладімо: кількість грошей у чиєму розумінні? У моєму?
– Гарне запитання. Ну, із вас почнімо.
– У моєму – ні. Забезпечений.
– Маєте сотні мільйонів доларів? Ваш актив.
– Актив – так. Але ж у мене партнери. Хай їм грець.
– Ні. Ваш особистий.
– Ні, менше.
– Ну мільйонів 100 є у вас?
– Менше. Вибачте.
– Шкода.
– Ви б не покликали мене?
– Ви не виправдали моїх надій просто. (Сміються). Скільки на місяць ви заробляєте приблизно?
– У мене немає такого. У мене весь заробіток буде… Я повертаю кредит "Ощаду". У мене весь заробіток буде від продажу Dream Town.
– Ви продаватимете його?
– Ми не ставимося до бізнесу, як до дитини. Усі наші бізнеси готові до продажу: повністю проведено передпродажну підготовку. І будь-якої миті в будь-який із наших бізнесів можна зайти. Крім "Гари".
– Магазин окулярів.
– Я зараз говорю про прибуткові бізнеси. А в нас є збиткові бізнеси. У кожного є свої. Планово збиткові. Їх продають теж, мабуть, але набагато дорожче.
– До вас у Dream можна зайти?
– З орендою?
– Ні.
– У сенсі?
– Купити частину Dream можна?
– Ні. Я вам поясню чому.
– Я вже так сподівався.
– Ні. У нас практично ніколи не було конфліктів із партнерами. У нас був один конфлікт у Dream. Він закінчився дуже сумно.
– Убили когось?
– Ні, жива людина.
– Поранили?
– Ні. На втіках. Багата людина була. У $300 млн оцінювали нашого партнера по Dream.
– Прізвище назвемо?
– Ісак Валентин Михайлович. Його ім'я не є секретним. Це інтернет підкаже. Корпорація "Столиця". Мабуть, чули.
– Так, так, авжеж.
– Так. Але це давно було – відгриміло все. У нас зла на нього взагалі жодного. Він заднім числом рішенням третейського суду міста Полтави – за рік до того, як він його оформляв, датовано – із підчистками, як у школі підчищали лезом "Нева", у журналі судовому з рішенням, затвердженим Октябрьським судом міста Полтави, переписав на себе власність.
– Та ви що?
– Просто так. Так. Але він утікач, у розшуку. Суддя в Полтаві молитвами нашими дістав строк.
– А де Ісак живе зараз?
– Говорили, що він переховується в Молдові. Говорили, що він змінив прізвище. Його шукають.
– Він тепер Чаус?
– Так. Він у розшуку Інтерполу був.
– Він тепер Чаус?
– Ну, я не знаю. Може, він і Чаус. Я не стежу за Чаусом. Я пригадую, хто це.
– Чаус стежить за вами.
– Так, так. Але ми злі. Ми наздоганяємо своїх кривдників. Ось.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Знаєте, що мені сказав Валерій Меладзе? "Ми, грузини, не злопам'ятні. Помстимося – і забудемо".
– У мене є блокнотик зла. І ведуть його дівчатка в "Життєлюбі". Там є низка прізвищ. Дороги назад звідти немає. Тобто список – ви зрозуміли, яку має назву. Потрапив раз у список – усе. І він пристойний, цей списочок.
Орієнтовна ціна Dream зараз – приблизно $200 млн
– Dream готовий до продажу?
– Абсолютно.
– Скільки він коштує сьогодні, якщо купувати?
– Орієнтовна цифра – десь мільйонів… Якби не було війни й мультиплікатор був 10.5, то ціна була б десь 250. А так вона…
– Мільйонів доларів.
– Так.
– А так 100, мабуть?
– Ні. Ні, не 100. Я думаю, приблизно 200.
– Тобто 1 тис. із гаком за метр у середньому. Так?
– Так не рахують. Рахують дохід… Там узагалі метри не рахують.
– Зрозуміло.
– Доходи, NOI, мультиплікатор...
– Якщо сьогодні вам хтось дасть цю суму.
– Звалимо.
– Одразу?
– Миттєво.
– Куди подінете гроші?
– Нікуди. Витрачати будемо. Хтось, може, почне грати в акціях, хтось ще щось. Ніколи не рахували, скільки потрібно грошей до смерті?
– Рахував.
– Скільки?
– Я вам скажу. Якщо так, як добре, з урахуванням дітей численних…
– Ну, у нас… Я майже з вами врівень із дітьми.
– Ну тисяч 100–150 доларів на місяць.
– 100–150 на місяць?
– Так.
– Я нарахував, що мільйон на рік.
– Ну, 150 на місяць помножити на 12 – більше трошки.
– Ви трохи більше нарахували, так. Ну, десь так. Згоден: може, трохи більше.
– Дні народження…
– Тобто ми зараз говоримо про мільйон чи півтора. Не більше.
– Так.
– Тобто у нас різниця не космічна.
– Знов-таки: міняти машини, те, се – ну два.
– Ні, сюди вже входить зміна машин. У мене машина не космічних грошей коштує.
– У вас Lanos?
– Так, але є Lanos ексклюзив. Він із чотирма тяговими.
– Яка у вас машина?
– У мене після аварії... У мене була ще сильна аварія, де Mercedes S під списання пішов. На Одеській трасі.
– Жах.
– Там, до речі, зараз на згадку про цю аварію – щиро дякую моїм друзям та Юрі Голику – там зараз стоїть світлофор. Тому що там п...здець, скільки на цьому повороті вінків.
– Це в районі Христинівки?
– Криве Озеро.
– Так.
– Цигани, які до нас в'їхали, дістали рішення суду. Я довів до рішення суду. Хоча там усі одне одного знають, і це було дуже тяжко. І після цього я їжджу на важкій Toyota.
– Land Cruiser?
– Ні. Вискочила назва з голови. Більше ніж Land Cruiser.
– Більше навіть?
– Так.
– Броньована?
– Ні. Я один рік їздив броньованим автомобілем, коли з Ісаком у нас були проблеми. Мені не сподобалося.
– І решту років він їздить у броньованому.
– Ну так. Нехай він думає, що так.
– Добре. Припустімо, мільйон на рік.
– Тобто ми дорахували до мільйона на рік. Наприклад, півтора.
– Припустімо, півтора. Припустімо, що жити нам до 120.
– Ну, до 120 мільйон уже не витратиш.
– Отже, з огляду на те, що вам десь 60…
– ...один.
– 61. Тобто 60, грубо кажучи, візьмемо…
– Ну, ще 40–50 млн.
– Ну 90 млн вам вистачить.
– Ось.
Дітям не залишу жодної копійки. Я їм дав освіту й гени
– Про дітей не думаєте?
– Думаю.
– Ви їм щось залишите?
– Ні, ні копійки. Вони знають про це.
– Ні копійки?
– Ні копійки, ні.
– Добрий тато.
– Я залишаю дітям фонд, який за сином, який він має утримувати – фонд "Життєлюб". Я дав їм освіту.
– Гарну?
– Дуже, дуже. Найкращу з того, що можна було здобути.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– За кордоном?
– Так.
– Так…
– Це ті, хто хотів навчатися.
– І ви дали їм гени.
– І я дав їм гени. Усе: далі ми друзі, ми тусимо скрізь, ми ходимо в клуби, ми дуже спаяні, ми одне ціле, але грошей – ні. На навчання – так.
– Тобто діти знають, що їхній багатий тато, який їх наплодив у великій кількості, не залишить їм після смерті нічого?
– Так. Син уже заробляє. Донька вже заробляє.
Я зараз проєктую склеп. Із танцювальним майданчиком нагорі
– Зачекайте. А хто доглядатиме за могилою? Ви про це подумали?
– Діти. За чиєю могилою?
– За вашою.
– Дивіться. У мене виділено гроші... Я зараз проєктую склеп. Купив місце на Берковцях, щоб неподалік від батьків. І там буде склеп. Склеп із танцювальним майданчиком нагорі, де можна буде покурити, потанцювати.
– Що покурити?
– Траву.
– Так…
– Я проти нікотину. Я вважаю, що нікотин – отрута. Це не величезні гроші. Я зараз доглядаю, до речі, усі могили всіх, хто потрапив у мою орбіту хоч колись.
– Ха… Отже, я ще раз хочу наголосити: ви, дуже багата людина, не залишите дітям жодної копійки.
– Гроші – так. Абсолютно. Ні копійки. Тобто я сподіваюся, що я проживу досить, щоб вивчити молодшу доньку – відучити і поставити... Я неправильно сказав.
– Відучити від чого?
– Вивчити там, де вона захоче вчитися. А вона вже захотіла вчитися. У нас навчатися неможливо. Це біотехнології. Середня закінчила вже біотехнологію в Англії. І трішки грошей – стати на ноги. Трішечки. Мені діти захищають бюджет. Тобто вони не кажуть, що "мені потрібно стільки і стільки під час навчання". Вони кажуть: "Квартира коштує стільки. Ми можемо собі дозволити?" – "Можемо". "Мені потрібно стільки кишенькових грошей. Ок чи не ок? Або скільки ок?" Усе.
Мені у спадок від батьків не залишилося взагалі нічого, крім $40 тис., які мама назбирала з тих, які я їй давав на життя, і вона не витрачала, а [накопичувала] мені – на чорний день. І я знаю, що якщо я не залишу дітям грошей, то я заберу зону ризику. Я і так упевнений, що мої діти виховані так, що вони ніколи не посруться через гроші. Вони – найближчі друзі, усі четверо. Але однаково гроші – це зона ризику. І я її просто прибираю. Її не буде.
– Добре. Залишиться після вас, скажімо, якась сума. І що з нею буде?
– Вона на "Життєлюба" піде, у фонди, її потихеньку витрачатимуть, люди потихеньку згадуватимуть мене.
– Добре. Припустімо, ви продаєте завтра.
– Скажіть: а ви повірили в це?
– Я – так.
– Так, це правда.
– Дивіться: я знімаю окуляри і дивлюся у вічі. Так, повірив.
– Може, це правда.
– Ви не перший хто це робить.
– Не перший абсолютно.
– Не перший.
– Це не креативне рішення. Я вважаю, що так діти більшого досягнуть і, найголовніше, вони проживуть цікавіше життя.
– Я вас розумію. Але я на таке не готовий, скажу вам чесно. Може, тому, що я своїх дітей більше люблю. Ні?
– Чи менше. Але точно не так само.
– Гарна відповідь. Наприклад, завтра ви продаєте Dream.
– Так.
– І у вас якась сума велика.
– Так.
– Що ви з нею робите? Ви покладете її кудись?
– Так.
– А це не небезпечно – тримати гроші в кеші чи в банку?
– Ні.
– А ви були свідком, на вашій пам'яті багато банків руйнувалося?
– Так, руйнуються банки. Так, певна річ, банки руйнуються. Але ті банки, про які я говорю, не руйнуються.
– Ви говорите про американські, швейцарські банки?
– США, Швейцарія. Так.
– Тобто ви покладете гроші на рахунок в Америці чи Швейцарії.
– Заплачу податки, до речі.
– Зрозуміло.
– В Україні сплачую податки.
– Зрозуміло. Наступне запитання. Там же відсоток дуже маленький.
– Від'ємний.
– Незабаром, кажуть, так, мінус.
– Нещодавно у Швейцарії був від'ємний інтерес.
Я на місяць витрачаю орієнтовно $100 тис.
– Вас це теж не бентежить?
– Ні, ну вони зароблять за ті роки, які мені жити, наприклад, 10%.
– Вкладати в біткоіни, наприклад.
– Ні.
– А ви проти цього?
– Ні. Чому я проти? Я за те, щоб бути профі в якійсь галузі. Тобто коли домогосподарка починає вкладати в біткоін, це загрожує домогосподарству. Тобто якщо він виросте, це все добре, але на ці гроші треба дітям щось купити.
– Дітям – морозиво.
– Вони купили, бо бракує цих грошей, і вирішили купити біткоіни. А гроші потом і кров'ю зароблено. У мене один досвід із криптовалютою. Мені порадив син, а він в айтішному бізнесі. Каже: "Мені здається, що це непогано купити". І я купив на $40 тис., валюту. І вона впала втричі за три дні.
– Так... Але ж ви її потримали...
– Син нічого не говорив, але обидва знали, що це незручно. А потім, коли вона стала удвічі дорожчою, ніж я купував, син мені телефонує: "Отже, так, бл...дь: або ти її сьогодні продаєш, або мені пох...й і мені не соромно". Я кажу: "Данечко, продаю, звісно".
Корогодський із сином. Фото: Гарик Корогодский / Instagram
– І продали.
– Тобто в мене з криптовалютою плюс $40 тис. І все. На цьому я зав'язав.
– Із сином ви поділилися?
– Частку? Ні. Я вже його рахунки оплачував 27–28 років. Досить.
– Скільки ви заробляєте на місяць, ви не сказали. А скільки на рік?
– Ви хочете потім поділити на 12? Я зрозумів ваш хитрий задум.
– Я також математику вивчав, так.
– Дмитре… Я як фізособа нічого не заробляю. Dream Town зменшує свій борг перед банком. Відповідно, у нього зростає наша частка у Dream Town.
– Зрозуміло.
– Скільки кешем? У мене немає такого, що маю зарплату чи ще щось.
– А скільки ви на місяць витрачаєте?
– Під сотку.
– Під сотку.
– Так. Під $100 тис.
– І вам комфортно?
– Сюди входить навчання в Англії однієї дитини, утримання будинку, оренда будинку. Сюди входить приблизно... Я думаю, зараз уже менше, а була десь тридцятка на місяць на "Життєлюб". Ну, отак набігає. Машини, зарплати...
– Охорона у вас є сьогодні?
– Звісно.
– Багато людей?
– Один. Це від хуліганки. Але це державна охорона зі зброєю.
Я сексист. Усі знають це
– Чи був час, коли у вас було багато охорони?
– Ні. Вважаю, що це безідейно. Із великою кількістю охорони можна тільки, вибачте за грубе слово, перед дівкою ви...бнутися. Усе. Більше нічого. Це зараз не хотів образити жінок... Або хотів.
– "Мені пох...й".
– Мені пох...й. Я сексист. Усі знають, що я сексист.
– Повертаючись до Dream. Мені доводилося чути, що ви хочете продати весь бізнес, ось узагалі все…
– Так, абсолютно. А в нас іще є торф'яний завод у Рівному.
– Ось. І не займатися ніколи надалі бізнесом. Підтверджуєте?
– 100%.
– Набридло?
– Нудно.
– "Нудно, дівчатка". Так?
– Я все знаю в бізнесі. Просто заробляння грошей заради грошей, щоб потім більше залишилося на момент смерті, – це ще те змагання.
– У владі друзі у вас є?
– Є. Ну, дивіться. Друзі – це… Найближчі друзі – це три-чотири особи. Трохи віддаленіше коло – це 15–20 людей. Таких у мене у владі немає. А приятельські, добрі стосунки в мене з багатьма.
Мені не подобається, що змін, заявлених президентом, не відбулося. Нам потрібний свій Ататюрк, Черчилль, Лі Куан Ю. Але ми такого ще не зростили
– Що вам сьогодні подобається і що не подобається в Україні?
– Мені не подобається те, що змін, які б відбулися, якби виконали програму, заявлену президентом, не відбулося. Немає перемоги закону, немає права на силу лише в держави. Я ідейний та послідовний супротивник демократії як такої. Тобто я…
– Це я підняв брови.
– Так, так, так. Я за сильну руку. Але цю руку треба знайти, і вона має бути позитивною. Тобто це має бути наш Ататюрк, наш Черчилль, наш Лі Куан Ю. Але ми такого ще не зростили.
– А чого бракує Україні, щоб здійснити прорив якийсь?
– Мені здається, що дуже багато… Ось зараз я скажу, мабуть, неправильне слово – гетьманщини. У кожному з нас. Тобто ми надто вільні.
– А що вам подобається в Україні ви не сказали.
– А я вдома. У мене немає такого, що мені щось подобається чи не подобається. Я можу обговорювати з вами, тому що ви теж удома. А із чужими, наприклад, я не можу обговорювати, що погано в Україні. Погано те, що немає… Ви запитали, що подобається. По-перше, це мій дім.
– Ви добре сказали: "Я вдома". А що скажете?
– Син протягом дев'яти років навчався в Лондоні. В останній місяць він закінчив Cass Business School та – не пам'ятаю зараз назву – університет. У нього все було розкішно. І в нього був на стіні відривний календар – він собі зробив після закінчення Cass Business School. До "дембеля" залишилося 30 днів, 29 днів... І він повернувся до Києва: "Хух!" Водночас його робоче місце – це комп'ютер та навушники. Він може працювати з будь-якої точки світу, де є інтернет. Але тут ми вдома. І всі діти мої вдома. Усі діти тут удома. Окрім тих, кого делегували навчатися.
– "Окрім тих, про кого я не знаю". Так?
– Так.
– Ви про всіх дітей знаєте?
– Думаю, що так.
– Скільки їх у вас?
– Четверо.
Зараз я зміг би спробувати балотуватися в мери Києва. У 2019-му перебити впізнаваність Кличка було неможливо
– Скажіть, будь ласка… Ви хотіли стати мером Києва?
– Так.
– Ви й досі хочете?
– Ні.
– Чому перехотіли?
– Мені показали... Не пішов я з двох причин. По-перше, мені тоді забракло впізнаваності: 19-го року. Ми зробили заміри – якісні, дорогі. Заміри продемонстрували, що багато людей голосуватимуть просто за боксера, бо ми його знаємо. І перебити цю впізнаваність, 100-відсоткову, Кличка неможливо було. Нікому було неможливо. Зараз, я думаю, я зміг би спробувати.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Я дивився, до речі, ваше інтерв'ю – дуже гарна робота – із Віталіком.
– Та це не робота – це життя.
– Ну, я вважаю, що те, що ви робите, – це робота. Мої ефіри – це робота, і "Гара"... Це життя, так.
– Життя.
– Але я називаю це роботою.
– Робота – це робота.
– Добре. Ви добре прожили кілька годин. Гарне інтерв'ю і гарна підготовка. І є місця, де я з Віталіком був цілком згоден. Але із чим я не згоден – це прийняти такий спосіб життя. Тобто я не готовий їхати зустрічати Меркель, я не готовий до інтриг. У нас немає на роботі інтриг узагалі, у нас немає в сім'ї інтриг узагалі, серед друзів. Не готовий грати в якісь політичні ігри.
– А що вам Меркель поганого зробила, що не готові її зустрічати?
– Облиште Меркель.
– Я жартую.
– Так, так, так. Добре, я скажу, у чому річ. Це не моя вікова група, не мій смак. Я не готовий до того графіка, який у мера. Я не готовий їздити відкривати дитячі садки. Не готовий просто.
– Херня. Правда?
– Для мене?
– Так.
– Ну, це не моє.
Перейменування Московського проспекту на проспект Бандери – це точно не про "зшити суспільство"
– Так, для будь-якої нормальної людини.
– Ну як мер я не їздив би відкривати дитячі садки. Як мер я б не дав... До речі, ми розсипаємося один одному в компліментах, але я прочитав, що ви були проти перейменування Московського проспекту на проспект Бандери.
– Один-єдиний.
– Один, так, єдиний.
– Хтось, може, ще був проти, але голосували, як стадо.
– Так. А я проти перейменувань, які роз'єднують суспільство. Я не хочу зараз говорити про особистість Бандери взагалі нічого. Але це точно не про "зшити суспільство". Це точно не про щастя, не про хепінес. Це про щось зовсім інше – як роз'єднати, як зробити нас іще далі одне від одного.
Я багато чого робив би інакше. У мене була команда на мерські вибори. Це дуже сильні менеджери. Водночас проговорено було ієрархію і проговорено було, хто має які повноваження. У нас кожен менеджер у компанії, кожен партнер іде говорити від імені компанії. Тобто ми не говоримо, що нам треба порадитися, іще щось. Кожен іде із повноваженнями. І ми довіряємо одне одному повністю. Так би я й будував мерську роботу. Але графік, який є: зустрічі, наради, політичні ігри в Київраді…
– Спілкування з ідіотами.
– Так. Ти проводиш час не з тими людьми, із ким хочеш, і займаєшся не тим, чим хочеш. Але я налаштував би. Якби я був мером, я працював би чотири-п'ять годин на день. Усе інше… довів би цей графік до відома всіх. Хто зателефонував після четвертої години, після робочого часу – і всі живі – у чорний список.
– Ви маєте політичні амбіції сьогодні?
– Узагалі жодних.
– Ви щаслива людина, слухайте.
– Так, я відповідав собі на це запитання, до речі, багато разів: чого мені бракує, чим хочу займатися. Я, до речі, не договорив, не довідповів на ваше запитання: коли інтерв'ю Гаріка з Гаріком, що б я зробив? Я б попросив сьогодні, щоб вступив до літературного інституту. Але після цього я подумав, що Гарік не хоче в літературний інститут, йому цього не хочеться. І мені нічого йому сказати. Нічого не змінив.
Я вже, мабуть, років 10–15, коли приїжджаю в Ізраїль, обов'язково їду до Стіни плачу і вставляю записку з одним і тим самим змістом, що "дякую, усе за...бись, нічого змінювати не треба". До речі, буквально два роки тому я відчув уперше, що...
– Що, вже не все за...бись.
– Ні, ні, ні. Це ви про себе, а я про себе. Я відчув, коли вставляв записку, що я встромляю її не просто між каміннями, а що є якийсь зв'язок. Я не вірянин, атеїст. Але є якийсь зв'язок. І мені здалося, що стіна зі мною заговорила. Я тоді не був накуреним. Я відповідаю на ваше наступне запитання.
– Ви атеїст?
– Я атеїст.
– Переконаний?
– Я не войовничий, але переконаний атеїст. Я вважаю, що мені дуже пощастило: пощастило, що мене не вбили, пощастило із друзями, із сім'єю, пощастило, що я заробив гроші, і пощастило, що їх не профукав, що я їх зберіг. І це зобов'язання накладає на мене дуже сильні зобов'язання... Бл...дь, я ж письменник. Я не можу говорити "зобов'язання накладають зобов'язання"…
– Ви – оригінальний письменник. Ви так можете говорити.
– Я винен цим грошам, я винен цьому щастю.
– Ох, яке формулювання: "винен цим грошам"...
– Так. Я мушу їх витратити так…
– "Щоб їм за мене не було соромно".
– І їм – батькам, і їм – грошам. Щоб я насолодився і люди навколо стали щасливішими. Тобто як вариться суп, каструля зі злими людьми... А в нас сьогодні суспільство розлючене. А я хочу туди насипати, скільки можу, щастя по ложечці.
– А батьки в Ізраїлі поховані?
– Ні. Батьки… Їхня остання воля була – що вони хочуть бути поховані поруч із сестрою, на Берковцях. І я тягнув дві труни з Ізраїлю до Києва. І мені всі робили так (крутить пальцем біля скроні). Бо ж у євреїв бути похованим в Ізраїлі, ближче до Гори, вважають найбільшим щастям. А я тягнув мертвих євреїв з Ізраїлю до Києва. І мені всі казали, що так не буває.
– Скільки сумарно років ви жили в Росії?
– Із 79-го до 95-го. 16.
– Як ви ставитеся до Росії?
– До країни, держави чи керівництва? Розмежуймо ці три поняття.
– Ви правильно кажете. До населення, до держави й до керівництва.
– Вважаймо, що населення – це країна.
– Давайте.
– До країни я ставлюся і до населення дуже добре. До держави... До держави – Путін... До держави я завжди ставлюся погано, незалежно від того, яка це держава. Чи держава Україна… Я вважаю, що держава – це уряд. Я не дуже добре ставлюся – х...йово ставлюся – до керівництва.
– До Путіна?
– До Путіна?.. Він не мій герой. Я вийшов із російського громадянства 13-го року, до початку подій. Він…
– А ви були російським громадянином. Так?
– Я був раніше громадянином Росії – до 13-го року. Він дуже сильний. Узагалі нічого... Ось просто сильний керівник. І він гарний для своєї країни. А для нас він ворог. Але ж сильний ворог.
Те, що Крим віддали без жодного пострілу, – для мене це біль
– Що ви думаєте взагалі про те, що сталося між Україною і Росією? Ось ви – людина, народжена в Україні, яка живе в Україні, любить Україну, ви – людина, яка знає Росію і прожила там 16 років. Ось як це можна одним словом назвати?
– Ми віддали... Для мене найболючіше з того, що ми бачили... Я взагалі радикально налаштована людина з усіх питань. І те, що Крим віддали без жодного пострілу, – для мене це біль.
Звісно, Путін збирає землі для Росії. Звісно, він збирає, зокрема, українські землі для Росії. Я народився тут, тут моя Батьківщина, тут я живу. Для мене це – у мене забирають, це грабіж, це війна, це грабіж. Я зараз не добираю слів – я зараз говорю те, що відчуваю.
Як я можу ставитися до цього? Мене грабують.
– Болить це у вас?
– Боляче дуже, так. Це боляче. Коли хтось зводить цей біль до грошей, це гидко слухати. Коли хтось цим спекулює, це теж гидко слухати. Коли роздрочують, коли ходять різні – не скажу які – люди й запитують: заглядають знизу у вічі, ходять по всіх ефірах і запитують, чий Крим… Ну, як назвати цих людей?
– Чим це все закінчиться, на вашу думку?
– У мене не дуже сприятливий прогноз.
Історія з Донбасом надовго. Війною нам Росію не перемогти
– Ну, який є.
– Я думаю, що [ця] історія надовго. Наприклад, у лайтовому вигляді така історія триває століття вже в Іспанії – Каталонія. Ми зараз говоримо про…
– Крим, Донбас.
– Ні. Я говорю тільки про Донбас. Вважаю, що найближчим часом Крим повернути, на жаль, нереально.
– Донбас можна?
– Донбас – так, але треба з ними ра... Дивіться: я не політик. Я не маю рецептів. І я не можу сказати, що я робив би, якби я був політиком, бо я не політик. Але те, що ключ до гарного, спокійного життя і повернення за стіл перемовин… Як це? Військовими силами, тобто війною, нам Росію не перемогти.
Я не знаю, чи вже переконалися всі, що ми не дуже когось цікавимо. І ми цікавимо лише коли, як сказав, якщо я не помиляюся, Віталій Кличко: "Кому ви можете зателефонувати?" – "Та будь-кому, якщо він вільний". У вас же було інтерв'ю.
– Так, так.
– Чи була така фраза?
– Так, так.
– То от вони можуть нами позайматися, коли вони вільні, коли в них не збігло молоко чи щось. Ми не потрібні в Євросоюзі. Ми не потрібні в НАТО. Ми як валіза без ручки, яка може бути цікавою тільки собі. І хтось має це комунікувати. Мусять говорити політики.
Але, на жаль, мені здається, що більше голосів сьогодні дають вигуки "Крим наш", вигуки на адресу Путіна, ще щось. Ну, гавкає хтось тут – моська – на Путіна. Ну, скаже хтось… Фанати ЦСКА кричали, що Дасаєв – воротар "Спартака" – п...дарас. Дасаєв став гіршим від цього? Ні.
– Про гірше чи ні. Ви не лише бізнесмен, а ще й письменник, блогер. Ви зірка Facebook. Я не сумніваюся, що вам пишуть багато різного, що вас не дуже тішить. Як ви ставитеся до хейтерів?
– Якщо це маленькі хейтери, якщо це ноунейм, без розпізнавальних знаків у Facebook, я навчився блокувати. Я вважаю, що це одне з моїх найсильніших досягнень.
– Блокувати.
– Мені пишуть х...йню – я її блокую, і більше про цю х...йню я не згадую. Якщо це велика за впливом на суспільство людина, то я її не блокую. Я з нею починаю переписку. Я їй пишу, хто вона така, а вона потім нехай із цим живе зі своїми підписниками та зі своїм впливом.
– І не стрьомно вам витрачати час?
– Це моє життя. Я живу, як ви сказали. Вам не стрьомно витрачати час на те, щоб дізнатися, чи не стрьомно мені витрачати час на коментарі у Facebook.
– Ні. Мені в кайф.
– І мені в кайф. Я кайфую.
– Ви написали бестселер.
– Знаєте, яка в нас, у креативній команді "Життєлюба", основна рушійна сила всіх гарних, а може, і не дуже гарних із погляду моралі, але з погляду справедливості вчинків? Панда хоче гратися. Панда хоче постійно гратися.
– Ви написали бестселер "Як витратити мільйон, якого немає?" І зараз виходить третя частина цієї трилогії. Так?
– Так, уже вийшла.
– Про що ця книжка? І чому "мільйон, якого немає"? Як його витратити?
– Це так званий байопік. Це автобіографія, написана як художня книжка. Для мене було одкровенням дізнатися, що 90% у книжці тією чи іншою мірою є автобіографічними. Уявляєте: 90%? Тобто якісь події когось десь змусили написати це. Найбільший мій наркотик... Ви обіцяли, що в мене запитаєте про наркотики. І я за вас.
– Трохи пізніше.
– Невже?
– Так.
– Добре. Я пізніше відповім. Гаразд, зараз не буду.
– Зберіться з думками, а заразом і з силами.
– Так. Ні, мені дуже легко. Два роки я готувався до останньої книжки. Півтора року я її писав. Я не пам'ятаю.
– Ручечкою?
– Ну, у комп'ютері.
– Так…
– Я на постійному зв'язку з редакторами. Перші 260 тис. знаків – це трохи більше, ніж пів роману, – у мене викинули. Це п...здець як боляче, Дмитре.
– Як? Хто викинув?
– Редактори. Я їм за це дуже вдячний. Вони сказали: "Гаріку..." Як би це м'якше сказати? Загалом був лист на трьох аркушах. Я читаю всі листи завжди з кінця. І там було загалом: "Якщо ви зможете, то цю частину непогано б дуже-дуже скоротити". Я телефоную: "Дуже – це до скількох [скоротити] 260 тис. знаків?" – "Ну, до 10 зможете? Це викинути". І я викинув цей текст. Два роки писав його.
– Жах.
– І після цього... Круті окуляри. Де взяли?
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– У "Гарі".
– Ми потім ще про ваш мерч поговоримо. Уся моя команда білою заздрістю, чорною заздрістю заздрить. Ох...єнчик просто. Розкішно.
І після цього я півтора року з редакторами на постійному зв'язку. Я їхав на три-чотири дні. Мене виштовхували з Києва. А я летів і там писав. Я їздив до Харкова, до Львова просто без жодної мети на два дні. Тому що в потягу – хвала Аллаху, Яхве та всім богам – у нас у потягу х...йовий інтернет, і можна чотири з половиною години писати книжку. Я багато літав літаками. Тому що літаковий час – це чистий час писання. Ти встигаєш, коли це переліт чотири-п'ять годин, писати в дорозі чудово.
– Ви сказали, що ви не вірянин. А забобони у вас є?
– Ні. Навіть більше, я їх навмисно порушую. Ви знаєте, що не можна ходити із розв'язаними шнурками?
– Не можна?
– Це моя відповідь забобонам. А шкарпетки навиворіт надівати... Лівий із правим міняти можна, а...
– У вас навиворіт?
– Ні. У цих шкарпеток немає вивороту. До речі, це дуже дорогі шкарпетки. Вони, по-моєму, дорожчі за взуття.
– Як ви ставитеся до алкоголю?
– У різні періоди життя я пристойно, добряче випивав. Тобто я не був алкоголіком у класичному розумінні: я пив досить рідко, але я нажирався у хламину, ліз у бійки, потрапляв у незрозумілі ситуації…
– У хламину й у диміну?
– Палець – бачите? – тремтить, не тримається.
– О Боже.
– Це охорона River Palace мене трохи побуцькала.
– Чим ви напивалися?
– Горілка, віскі. Nothing special. Упивався в дупу, у драбадан просто, коли гуляли. І ліз битися. І був битим кілька разів.
– Наразі немає нічого? Узагалі не п'єте?
– Майже. Я можу для задоволення. Учора їздили в гості зі Шпільманом до Меламуда, і я випив дві чарки по 25 грамів портвейну. Це ж не те, що ми говоримо.
– Усе.
– Так. Водичка, мінералка, кава.
Не можу сказати, що я не вживаю наркотиків. Але є багато "але"
– Ну, зоряний час ваш настає: поговорімо про наркотики.
– Легко, Дмитре.
– Отже, деякі люди мені говорили, що отак ходити і так епатувати публіку без того, щоб сидіти на чомусь, неможливо. Ви на чомусь сидите?
– Так – на дупі, як і ви, Дмитре.
– Просто кожен на своїй.
– Я не можу сказати, що я не вживаю наркотиків. Не можу цього сказати.
– Так…
– Але після цього буде "але", "але", "але". По-перше, це легкі наркотики. Це марихуана, трава.
– "Трава у дома".
– Курю, так. Курю я десь раз на два-три тижні. Як часто ви п'єте алкоголь, Дмитре?
– Ну, так: десь через день, мабуть, за вечерею.
– Ви міцніший набагато наркоман, ніж я. Ви знаєте, що алкоголь – наркотик? Ні, не знаєте?
– Не залежу від нього.
– А тепер знаєте? Ні, ні, він наркотик.
– Невже?
– Так. Набагато небезпечніший за марихуану. Відкрийте потім Google і подивіться.
– Переходити на марихуану?
– Я – так. По-перше, це дуже корисно для здоров'я. На чому я сиджу, окрім дупи? У мене чотири тренування на тиждень – теніс по дві години із тренером. Два тренування силові в залі. І зараз я спробував одне тренування і ще не вирішив – я хочу пробувати "Танці з зірками", мене покликали.
На чому можна сидіти з такою кількістю спорту? Але є дуже сильний наркотик, який мені сьогодні дає такий ефект, що наступного дня не пам'ятаю, що було вчора. Це комп'ютер, книжка. І я реально не пам'ятаю, що я написав, не пам'ятаю, де я був. Це може статися в готелі в будь-якому місті, у потягу "Київ – Харків", це може статися вдома.
Писати більш як три дні неможливо. За ці три дні я не пам'ятаю, їв чи не їв. Я їм, але не пам'ятаю, чи я їв. Тобто в мене не буває відчуття голоду. Я знаю, що колись треба піти поїсти. П'ю я тільки чай, каву, воду – жодного алкоголю, трави – нічого. Тому що це все уб'є. І це дуже сильний наркотик.
Фото: Гарик Корогодский / Instagram
– Окрім марихуани, чимось ще ви балувалися в житті?
– Екстезі, було таке.
– Усе?
– Абсолютно.
– Не цікаво?
– Згадати, чи пробував я у студентстві щось тяжче, я не зміг. Я намагався згадати, але не зміг. Зараз – точно ні.
– Ви як чемпіон світу з преферансу часто граєте?
– Так. Кожні вихідні. Виняток, на мою думку, уперше цьогоріч – це ці вихідні. Я не зміг учора і не зміг сьогодні через нашу зустріч.
– Не змогли вчора, не змогли сьогодні – зможете завтра.
– Так, так, так. Це можна зробити, до речі, девізом: "Не зміг учора і не зможу сьогодні".
– У вас партнери гідні?
– У преферансі?
– Так.
– Був іще один чемпіон світу. Він, на жаль, рано помер. Є призери. Усі гросмейстери.
– Ви на гроші граєте?
– Так.
– Скільки на кону?
– $2–3 віст.
– Усього?
– Це за день можна програти $4–5 тис. Або виграти стільки ж.
– Але ви виграєте переважно?
– Я більше програю. Я вам поясню чому.
– Гуманітарна місія?
– Ні. Мені ці гроші... Я ніколи не програю спеціально. Боже збав. Мені ці гроші не такі потрібні. Я можу відволікатися, ще щось. А хлопці сконцентровані. А це нічим не відрізняється від футболу: на мить розслабився – пропустив, на хвилину розслабився – пропустив.
– Концентрація.
– Так.
– Коли ви прокидаєтеся і коли засинаєте?
– Прокидаюся я в один і той самий час. Не так. У мене будильник стоїть на той самий час. Снідаю я о 9.30.
– О котрій ви прокидаєтеся?
– Це залежить від того, коли ліг, писав, не писав.
– Але один і той самий час, ви кажете. Так?
– Так.
– Який?
– Я намагаюся гасити світло десь о 1.30.
– Ночі?
– Так.
– А прокидаєтеся о котрій?
– Іноді о 9.30 до сніданку. Мене будять, бо в мене сніданок.
– Іноді о 13.30, до обіду.
– Ні, ні, ні. Пізніше за 9.30 – ніколи. Іноді можу прокинутися раніше. У мене об 11.00 щодня, крім середи, тренування. І мені потрібно переїхати все місто і бути свіжим після сніданку й після всього.
– Що ви читаєте і що дивитеся – яке кіно?
– Намагаюся дивитися гарне. Читати… Потрібно давати якісь рекомендації?
– Так.
– Я можу дати потім під інтерв'ю кілька несподіваних фільмів, які…
– А ось скажіть, будь ласка. Назвіть їх.
– Мені нещодавно редактори порадили, і мені дуже сподобався "Людина з планети Земля". Це американський фільм. Він не старий.
– Але й не молодий.
– Ні, він, по-моєму… Ну, дві тисячі якогось року. Дія відбувається в одній кімнаті. Ніхто нікого не вбиває, ніхто нікого не ...бе, не ґвалтує – нічого не робить. Тобто просто розмови. Розкішне.
– Нецікаве кіно.
– Ні, ні. Отаке. Ви подивіться. Розкішний фільм. Мені дуже сподобався фільм 19-го року "Пляжний нероба". Не дивилися?
– Ні.
– Це вау. Але це серйозний гімн наркотикам. Меттью Макконегі і Snoop Dogg у головних ролях. Дуже гарне кіно. Мені дуже подобається режисер... Мені здається, що кожен має свого режисера. Мій – Паоло Соррентіно. Мій образ… Мені нещодавно пошили й подарували костюм [як у папи римського в серіалі] "Молодий папа". Я ходжу на танці, як молодий папа. Відпускаю чи не відпускаю гріхи, там залежить від гріхів і від мого настрою. Ну, так.
– Книжки порадите якісь?
– Художні?
– Так. Книга книг для вас – це що?
– Книга книг для мене – це дві.
– "12 стільців" і "Золоте теля", мабуть?
– Це одна.
– Так…
– І "Майстер", якого я періодично... Я тут п...здонув, не подумавши, своїм редакторам, коли ми редагували з ними книжку: "Я почитав "Майстра". Мені його теж хочеться відредагувати". Вони кажуть: "Ну, спробуй". Я спробував. Ні, не редагується. Не подумавши, п...здонув.
– Чому ніхто не знає вашої дружини? Ви її що, приховуєте?
– Ні. Мою дружину можна побачити в "Гарі", вона власниця "Гарі". Вона не публічна, вона не веде соцмереж, вона мати моїх дітей, ми найближчі люди, тобто ближче немає.
– Як ви познайомилися?
– Річ у тім, що Аня – молодша сестра, троюрідна, дружини Шпільмана, із яким ми партнери та найближчі друзі. Був Чорнобиль. Вона закінчила школу тоді. І треба було… У Чорнобилі всі намагалися відправити дітей будь-куди. Тобто будь-куди з Києва. І це правильно. І Аню хотіли відправити в Москву до родичів. І їй якраз цього року треба було вступати до інституту. І не могли взяти квитки. І ось я взяв квиток.
– Щасливий.
– Ну, звісно.
– Як виявилося. На скільки вона за вас молодша?
– На дев'ять років.
Я не допомагаю синові вже пристойно років. Він мені, сука, теж не допомагає
– Чим займаються ваші діти?
– Старший – бізнес і автоперегони (дрифт на "Чайці"). Бізнес – це IT. Він намагався мені пояснити, чим займається. Він виступав на найбільшій ІТ-конференції. Вона мала бути, по-моєму, у Хорватії, а потім її перенесли в онлайн нещодавно. Спікером був. Там, де виступають СЕО Google, Amazon. Для мене це дуже великий показник. Тобто він був там спікером, доповідачем. Там мільйонні аудиторії. Каже, що він х...ільярдер. У нього х...ільярд грошей. Але...
– Скільки років?
– 31. Але поки що ми не можемо обкешитися.
– Але ж гроші є.
– Так, так. Я йому не допомагаю вже пристойно років.
– Він вам?
– Він мені, сука, теж не допомагає. І набагато більше років, ніж я йому.
Фото: Гарик Корогодский / Instagram
– Для чого вам такий син? Навіщо ви його ростили?
– Хтось нещодавно під...бнув. Зараз пригадаю… По-моєму, Ліза сказала чи Саша. Ну, хтось із доньок. Мені дають склянку води у клубі, і хтось каже: "Тренуєшся? Подати склянку води нікому". Не пам'ятаю, хто пожартував. Але жарт був дуже смішним. Даня – він повністю вже відбувся. У нього все своє. Ліза заміжня, двоє дітей.
– Чоловік – мільярдер.
– Чоловік – її ровесник. Він такий самий мільярдер, як я був мільярдер, коли за мене вийшла заміж Аня. Потенційно…
– Тобто перспективи гарні, я зрозумів.
– Так, перспективи гарні. Ви знаєте анекдот про різницю між "потенційно" й "реально"? Коли син запитав у тата про різницю між "потенційно" та "реально". Він каже: "Запитай у дружини: "Ти б переспала з незнайомим чоловіком за мільйон доларів?" Дружина каже: "Ти ж знаєш, яка в нас ситуація. Нам дітей піднімати... Переспала б". Донька: "Теж переспала б. Тому що дуже потрібні гроші". У сина запитує: "А ти б переспав із незнайомим чоловіком за мільйон доларів?" – "Тату, дивися. Потенційно ми мільйонери, а реально у нас дві бл...ді і п...дарас у хаті". Тобто потенційно вони всі мільйонери.
– А реально?
– Реально поки що бореться, б'ється, працює, як кінь. Молодець. Донька теж працює, має бізнес. На цей бізнес я дав гроші – вона мені їх повернула: $30 тис. Бізнес у Dream Town. І вона платить одну з найвищих оренд. Так вийшло.
– Чудово, чудово. Далі – діти.
– Саша закінчила біотехнології в першому чейсі, тобто найкращий вибір у неї був. Університетський коледж Лондона, UCL. Вона в біотехнологіях. І їй зараз уже запропонували... Вона бере участь у конкурсі, де... Мені страшно називати ці імена. Стартап якийсь, який, там, величезна компанія. Вона буде успішною біотехнологинею. Вона вступила до магістратури. Їй іще рік лишився. Залишилася молодша [Марія]. Вона була багато років творчою п...здою такою. Це гарний вираз: для творчої людини не образливий. Вона виграла... Не виграла – вона посіла друге місце на українському відборі на дитяче Євробачення [2015 року].
– Ого.
– За співом. Навіть більше, мені зателефонували й кажуть: "Тут суперечлива ситуація між твоєю донькою та ще однією". І замовкли. Я кажу: "Я грошей не дам". Вона співає. Має 3,5 октави.
– Оце так!
– Це дуже багато. Але водночас вона не хоче займатися професійно співом. Вона займалася довго... Вона косплеєрка, вона анімешниця, вона ще щось. І я з усього цього знайшов їй найкращих викладачів в Україні. Вона понюхала цей хліб. Він дуже тяжкий. Він фантастично тяжкий.
Останній її заїзд – вона була гримеркою, навчалася голлівудського гриму з Джулією Мельник, яка їздила до Голлівуда за стипендією (наша, українська). У нас, до речі, дуже багато видатних людей, яких знають у світі і не знають в Україні.
– Ну от, донька співає. Вона в вас? Ви теж співаєте?
– Ні, у мене взагалі ні слуху, ні голосу. І дружина не має. Я не знаю. Мені здається…
– Може, це не ваша?
– Так, я так і сказав спершу. У нас іще така х...йня – не за столом буде сказано, мені тільки зараз це спало на думку: у нас були сусідні будинки з Меламудом в Ізраїлі. А в Меламуда абсолютний слух.
– Я б на вашому місці…
– А їздили ми тоді по черзі. А, до речі, переїхала сім'я з Ізраїлю до Києва після того, як син назвав Меламуда татом. Приїхав. Меламуд – черговий тато. І дружина каже: "Усе, годі. Ми до Києва повертаємося". Отож молодша повернулася з творчої відпустки. І тепер вона теж біотехнології, теж UCL. Але там дуже складно вступити. Там пох...й, хто ти. У тебе мають бути знання, здібності, має бути англійська не на рівні наших політиків.
– Вам 61 рік.
– Ви думаєте, якщо ви повторите це п'ять разів, то вам не стане ваші 50 із чимось?
– Ні, я лише другий повторюю. Яке ваше відчуття віку? Ось вашого.
– У цифрах?
– І фактах.
– Напевно, останнє десятиліття, яке я провів, було найкращим у житті.
– Обнадійливо.
– Так. Не так все х...йово. Фізично я почуваюся чудово. Дві години одиночки в тенісі витримую.
– Дружина не скаржиться?
– На мене?
– Так.
– На мене немає кому скаржитися.
– Меламуду.
– Я не вірянин. А більше немає нікого. Не знаю. Немає таких речей, які я міг 10 років тому і не можу зараз.
– А в чому взагалі кайф життя насправді?
– Я не самурай. Я не маю такого, що для мене важливий тільки шлях і не важливий результат. Я граю тільки в ті ігри, де успіх може бути оцифрованим. Це і книжка, це і "Життєлюб", це і бізнес, це і гуляння, і стосунки. Тобто я все можу оцінити за якоюсь шкалою.
Книжка – це кількість проданих екземплярів. Книжка – це відгуки. Книжка – це задоволення, яке ти дістаєш. Бізнес у доларах міряють. Хоча "гарівський" бізнес міряють у від'ємних доларах.
– Мінус-долари.
– Нова одиниця, так. Але, знову ж таки, можна боротися, щоб цей мінус був меншим. І це теж прикольно. Я хепі, тобто я органічний, у мене все гаразд.
Я написав сценарій власного похорону і вже витратив гроші на артистів
– Я знаю, що ви написали сценарій власного похорону.
– Я не просто написав сценарій власного похорону – я вже витратив гроші на артистів. У мене заброньовано гурт GusGus. І зараз я домовлятимуся з містом. Спочатку я думав, що це буде ВДНГ: безоплатний концерт на моєму похороні. Вони мають прилетіти за 48 годин. Це пристойних грошей, до речі, коштує.
– Ви вже заплатили?
– Так. Ми домовилися, що в нас контракт. Цифр я не називатиму, але це пристойна цифра.
– А якщо ви цей гурт переживете?
– У нас проговорено в контракті, скільки має залишитися в живих членів гурту GusGus, щоб вони мали прилетіти. У них є контракт, що вони мають прилетіти впродовж 48 годин. Тому що товар наче такий, що швидко псується.
– Гарна назва: "Газ-газ". Майже "Нафта-нафта".
– Воно через S. Як "Гус-Гус" його читають часто. Вони ісландці. Вони, до речі, нещодавно виступали в Лондоні. А познайомився я з ними на "Казантипі" 15-го року, по-моєму. На останньому "Казантипі" вони були хедлайнерами. То от вони мають упродовж 48 годин прилетіти й виступити, і це буде безоплатний концерт для всіх киян. Я маю ще плани, кого покликати на цей концерт з українців.
– Кого?
– Це мої добрі друзі, а я їхній фанат. Я ніколи не казав, що хочу їх покликати, але я вийду звідси і їм напишу. Це ARTBAT. Ви, певно, можете не знати.
– Я не знаю.
– Ні? Це двоє українців – Артур і Batish, – які очолюють світовий чарт електронної музики. Вони не в першій сотні, не в першому десятку – вони номер один. Сьогодні їхній трек – номер один у якійсь номінації.
– Добре. А як же відбуватиметься сам похорон?
– Це концерт. Хтось підходитиме до тіла чи ще щось…
– Так, так, так. Це ви розписували?
– Ні. Я осторонь. Я звідти осторонь дивитимуся. Цього не буде. Це буде концерт.
– Ваше життя, якщо озирнутися назад, – свято?
– Так. І я багато віддав для того, щоб це стало святом. Але сьогодні я намагаюся, щоб це було свято не лише для мене. Ви дивилися із цього боку. Знаєте як? "Життя розкидало нас по різні боки презерватива". Ви дивилися із цього боку – щоб вистачило грошей. А я дивлюся із цього – щоб встигнути їх витратити. І я хочу їх витратити так, щоб суспільство стало щасливішим, щоб, там, я перепрошував за ту х...йню, яку коїв замолоду, у тата й мами і мене витягували з усякого лайна.
– Але лайно не прилипло.
– Ні.
– Ви знаєте, ось ми з вами провели дві чудові години…
– Дві години вже? Так?
– Так, я подивився на годинник. Я для себе кілька висновків зробив дуже важливих завдяки вам. І я це використаю. Я завжди навчаюся, і у вас сьогодні теж навчився.
– Дуже дякую, Дмитре.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Як ви вважаєте, люди – а їх буде величезна кількість, – котрі подивляться це інтерв'ю, що подумають про вас?
– Різне. Моє завдання і ваше, я думаю, – щоб люди додивилися до кінця. Як книжка.
– До переможного.
– Так, треба дочитати. Хтось подумає: "й...бнутий фрик". Хтось подумає, що "він вий...бується, і все це неправда". Хтось мене вперше побачить.
– Ви знаєте, можна подумати "фрик" доти, доки не подивишся у ваші очі. А оскільки в нас камери показують героїв великим планом, я гадаю, що до кінця програми слова "фрик" ніхто не подумає і не використає.
– А "фрик" – це ж гарне слово. Найпрестижніша професія в цирку – клоун. Донині. Фрик, клоун... Фрик – це людина, яка епатує суспільство. Мені це подобається.
– Насамкінець як людину з незашнурованими черевиками, яка епатує суспільство, я попрошу вас розповісти якийсь анекдот.
– Мені вчора нагадали анекдот: Меламуд нагадав анекдот. Він ох...єнно смішний.
– Меламуд?
– Меламуд теж кумедний. Анекдот. Я його згадав. І розповів своїм друзям із приголомшливим почуттям гумору. І вони не засміялися. І я подумав: "Бл...дь, я завтра його розповім. Якщо він буде несмішний..." Мені він... Людина прийшла в цирк і каже: "У мене неймовірний номер: крокодил грає на фортепіано джаз, а бегемот співає". Спробували – справді. Неймовірний успіх. Скількись років виступає. Адміністратор підходить, коли роблять номер, і каже: "Має бути якийсь секрет, бл...дь, – я не можу. Я вже щоразу дивлюся на ці битком забиті зали, аншлаги. Має бути якийсь секрет". – "Ви знаєте, я не хотів говорити, але це все фуфло. Насправді крокодил і співає, і грає, а бегемот лише розкриває рота". Я так реготав... Я не можу. Мені здається, що це дуже смішно.
– Ось бачите: говорили про все – і про сумне теж, – а подарували наприкінці людям радість та емоцію. І я вам за це вдячний.
– Дякую, Дмитре. Дуже вам дякую.
– Дякую.
