+2 Київ
Про початок широкомасштабного вторгнення Росії в Україну
Уранці почув звуки вибухів, одразу зателефонував син і сказав: "Тату, війна почалася". Почали думати, що робити. Цілий день сумбурно провели вдома, поки збирали речі. Уранці 25 лютого зібрав дружину, сина, дочку й поїхали до батьків. Вивіз їх за місто, залишив на батьків, а сам пішов у військову частину. Із перших днів там.
Як потрапив у полон?
Ми вели бої в Київській області. До цього два тижні нас постійно обстрілювали росіяни, усі будинки навколо були зруйновані, ми жили в землянках, окопах, бункерах. Пам'ятаю лише свою ділянку. Інші були розкидані по лісу, по частині, що було навколо – не пам'ятаю. Стрілянина, вибухи. Три контузії я дістав під час обстрілів.
Потім нас оточили танками, обстрілювали доти, доки не зрозуміли, що стріляти немає сенсу. Тоді нас узяли в полон. Це було 20 березня. Того дня нас завалило. Зі мною було ще четверо осіб. Людей із нашої частини взяли в полон, а нас знайшли лише за добу – наступного дня, 21 березня, відкопали. День і ніч ми пролежали під завалами. Коли нас у бліндажі завалило, росіяни через трубу ще закидали гранати, тож нас посікло осколками.
Піпенко: Я намагався підтримувати свій настрій. Фото: Alexandr Pipenko / Facebook
Про перші дні в неволі
Стрес, розгубленість, невизначеність. Оскільки я був підготовлений, розумів, що треба щось робити, вибудувати собі проактивну позицію. Брати життя у свої руки. Зі мною в камері були хлопці набагато молодші за мене і звичайні цивільні. Вони були розгублені. Я розумів, що треба їх підтримувати, і почав потихеньку займатися.
Багато розмовляв із людьми, пояснював, що не треба сумувати, а навпаки – планувати своє життя. Щоб людей відволікати, говорив про психологію, релігію. І це все допомагало. Спочатку люди сиділи сумні. Я почав говорити про себе: "Ось повернуся, треба й далі вчитися". Ставив усім навідні запитання, підштовхував їх до роздумів про майбутнє, і вони починали долучатися. Один хлопець довго сидів мовчки, а потім сказав: "Я за цей час уже п'ять разів свій будинок перебудував у думках".
Про самодисципліну й заняття
Почав із простих технік, бо були з пораненнями люди, контузіями, цивільні потрапили із хронічними хворобами, почав навчати їх. Потім, коли зрозумів, що вони в нормальному стані, став займатися короткими вправами. Короткі серії з йоги. І люди стали поступово цікавитися, хтось поряд ставав, хтось просто дивився.
Собі ставив на день програму, що роблю від сніданку до обіду, від обіду до вечері і після вечері. Ось і день минув, уже простіше пережити все. Головне – себе заспокоїти, свій стан нормалізувати, тоді довкола все стає простішим.
Я займався весь день, поки не спав. А коли лягав, робив прості рухи, доки не засинав. Постійно, навіть під час їжі – медитація, афірмації. Я годинами займався медитацією. Окрім цього, робив силові вправи, розтягування, дихання.
Звісно, місця в камері небагато. Але взяв ганчірочку, витер біля стіни місце розміром із килимок і займався йогою.
Про контроль емоцій
Я намагався підтримувати свій настрій. Якщо трохи погіршувався настрій, практикував фізичні вправи, простукування. Але коли розумів, що не можу тримати, я дозволяв собі зневіритися. Але рахував у голові 1800 секунд – це рівно пів години. Дав собі всередині посумувати, поплакати – і все, далі повертався до занять, позитивних думок. Думав, що буде попереду, вдома.
Про харчування
Намагався не їсти того, чого не хотілося їсти. Хліб віддавав людям, м'ясо віддавав людям. Чай був солодкий, тому я його не пив. Компот або кисіль на обід теж не пив ніколи. Вода. Два ковтки перед сніданком, два ковтки перед обідом – ось усе, що я пив.
Порівняно з тими самими азовцями, як я знаю, нас годували просто чудово. Але це їжа, як у в'язниці звичайній. Годівля була така, що люди говорили: "Нам просто сниться хліб. Їсти хочеться постійно". По-перше, тому що постійний стрес, по-друге – жахливий холод. У нас вечеря була о 17.00. Двічі на тиждень давали кашу, тоді я вечеряв. Решту часу була або картопля, або вермішель.
Звичайно, це не той сніданок, обід та вечеря. Умови були жорсткі. В'язниця є в'язниця. Російських спецпризначенців тренували на нас. Перевірки – це дуже жорстко, із собаками.
Про ставлення до наглядачів
Спершу була злість на початку, ненависть. Але потім зрозумів, що треба трохи інакше. Мій стан не залежить від того, як вони ставляться до нас. Мій стан має бути на певному рівні. А щоб його підтримувати, виконував різні техніки. Іноді бажав їм щастя. Першого разу, коли мене брали на перев'язку після операції на нозі, перев'язувала медсестра. Хай що тобі робили, навіть таблетку дали, треба було на все горло кричати: "Слава російській медицині!" Я тихенько перед цим медсестрі сказав: "Щастя вам бажаю". Вона такими очима на мене подивилася...
Про те, як дістав прізвисько Професор
Я прослужив майже місяць. Допомагав усім із першого дня методами, яких навчився. На тлі того, що день і ніч на службі, увесь час зі зброєю, увага загострена. Іноді люди просто не витримували. Щоб їм розслабитися, перезарядитися (а спати особливо не було коли), мене просили попрацювати з ними. Після контузій наші медпрацівники просили: "Зробіть щось, щоб людям стало легше". Я допомагав (як кінезіолог) і дістав прізвисько Професор.
Як допоміг полоненому контролювати діабет
У нас був чоловік із діабетом, і він не знав, що із собою робити. Намагалися ми дібрати харчування під нього, але там не було із чого обирати. Я розповідав йому, що є така гарна система… А розповідати – це не те саме, що показати. Я перестав їсти один день на тиждень узагалі. Він глянув і теж почав так робити. І витримував. Потім почувався нормально, займався фізичними вправами. Подивився на мене, на розтягування, і сам почав поволі розтягуватися. Із самого початку він важив 120 кг. А потім уже приблизно 90 кг.
Про самопочуття після звільнення
Уже добре почуваюся, щоки з'явилися, трохи від'ївся вдома. Хай як вам здається, що вам чудово, але після звільнення важливо попрацювати із психологом, почати чимось займатися, програмами саморегуляції й самовідновлення. Є прості дихальні вправи – це мінімум, який людина може робити, навіть якщо нічого не хочеться. Усе, звичайно, залежить від стану людей. Це корисно не лише тим, хто побував у полоні, а взагалі всім без винятку.
Піпенко після звільнення у вересні 2022 року. Фото: Alexandr Pipenko / Facebook
