-3 Київ
Книга "Геополітика емоцій" французького політолога Домініка Муазі вийде у квітні 2018 року у видавництві "Брайт Стар Паблишинг". Це буде перша книга із серії "Вибір Савіка Шустера", до якої увійдуть твори, які я відбираю з огляду на мої власні вподобання. До серії увійдуть публіцистичні й художні книги, які справили на мене сильне враження і які я рекомендую прочитати. До кожного видання я писатиму передмову.
Моя передмова, яку я публікую на сайті видання "ГОРДОН", до книги Домініка Муазі стала першою статтею, яку я написав протягом останніх 15 років.
Робота Муазі стала для мене знаковою, оскільки саме вона підштовхнула мене до роботи над власною книгою. Її робоча назва – "Від Кремля до Майдану. Десять років страху, приниження і надії України". Головне для мене як автора – донести до читачів мій погляд на сучасну ситуацію в Україні та запропонувати шляхи розв′язання проблем. А знайти потрібний, як мені здається, метод для оцінки емоційного стану народу України мені допомогли ідеї Муазі. Після видання своєї книги я планую запустити кілька проектів в Україні та в Європі, але про це пізніше.
Протягом останнього року я практично не відходжу від письмового столу – майже цілодобово пишу і працюю над книгою, для цього довелося прочитати десятки наукових робіт. Тому прошу пробачити мені тривале мовчання. Іноді потрібно взяти паузу, щоб потім була можливість голосно сказати.
Презентувати свою книгу "Від Кремля до Майдану. Десять років страху, приниження і надії України" я планую наприкінці травня 2018 року на "Книжковому арсеналі" в Києві.
Ми намагаємося зрозуміти емоційний стан маси людей, щоб передбачити її поведінку
За кілька хвилин ви потрапите в дивовижний світ масових емоцій, у якому ми всі з вами живемо, але майже нічого про нього не знаємо.
Ви відразу уявили масовий екстаз на рок-концерті або лють протестного натовпу? Усе набагато масштабніше. Засновник Французького інституту міжнародних відносин Домінік Муазі говорить про емоції, які штовхають цілі народи на зміну перебігу історії.
Неймовірний світ емоцій так вразив іншого француза, культового філософа Жан-Поля Сартра, що він назвав його магічним у своєму "Нарисі теорії емоцій" у далекому 1939 році. Цю магію емоцій Сартр пояснює на прикладі виноградної лози: уявивши себе в центрі трикутника Емоція–Свідомість–Світ, засадженого виноградом, Сартр тягне руку, щоб зірвати гроно, але не може дотягнутися – не дістає. Він знизує плечима, опускає руку, бурмоче: "Усе одно він не стиглий", і спокійно повертається до робочого столу.
Але ж щойно виноград здавався стиглим і цілком їстівним. Сартр наділяє виноград бажаною якістю "нестиглий" і навіть здригається від кислого смаку в роті, щоб розв′язати внутрішній конфлікт і прибрати напругу. Він магічно змінює світ, у якому опинився.
Думаю, Сартр міг інакше пояснити собі невдачу. Щоб зберегти в роті уявний солодкий смак стиглих ягід, він міг сказати собі: "Високі люди зробили все під себе, я не можу дотягнутися!", схопитися за сокиру й вирубати виноградник під корінь.
Отже, приниження, зумовлене марною спробою дістати виноград, можна спрямувати на творення або руйнування.
Але магічний світ емоцій Сартра – це світ однієї людини. А уявіть собі масу людей у трикутному (Емоція–Свідомість–Світ) винограднику. Хто вони? Звідки прийшли? Які в них наміри? Ми намагаємося зрозуміти емоційний стан маси людей, щоб передбачити її поведінку. Якщо вони переповнені страхом, то зроблять усе, щоб сховатися у винограднику і спробувати в ньому вижити, якщо вони сповнені приниження – можуть зруйнувати виноградник, якщо об'єднані надією, то або побачать тут своє майбутнє й осядуть, або рушать далі в пошуках кращого життя.
Страх, приниження, надія – три емоції, що обумовлюють поведінку мас, їхню долю і майбутнє території, на якій вони мешкають
Страх, приниження, надія – це три емоції, які, за Домініком Муазі, обумовлюють поведінку мас, їхню долю і майбутнє території, на якій вони мешкають. Автор книги намагається осягнути цей світ, набагато складніший, аніж "виноградник" Сартра. Муазі проводить паралель між нашою кров'ю та нашими емоціями: так само, як фізичний стан однієї людини залежить від балансу еритроцитів, лейкоцитів та плазми, так і емоційний стан мас визначається співвідношенням трьох базових емоцій: від балансу між страхом, приниженням і надією залежить "здоров'я світу".
Звісно, я спростив, навівши приклад виноградної лози Сартра. І Муазі спростив, використовуючи образ крові однієї людини. Але у спрощенні є велика цінність: воно складне робить зрозумілим.
Хіба ж не спрощення змусило Домініка Муазі створити свою теорію масових емоцій? Він переконаний, що занадто схематичне, чорно-біле бачення світу Френсіса Фукуями і Самуеля Гантінгтона по-справжньому небезпечне. Один занадто оптимістично оголосив "тріумф демократії", остаточну перемогу західної цивілізації, другий украй песимістично провістив битву цивілізацій на ідеологічних кордонах, установлених у XX столітті.
Але такий одноколірний підхід веде до оман, у світі правлять відтінки почуттів та їхні напівтони, переконаний Муазі. Саме ця переконаність надихнула його, як свого часу великих мореплавців, задуматися про створення нової карти світу – емоційної. Не по політичних чи ідеологічних кордонах, а по кордонах емоцій, які відчувають маси.
Різні покоління привносять свої емоції, набуті в різні епохи. Сукупність відтінків і півтонів страху, надії та приниження стає культурою емоції. Тому Муазі й підкреслив у назві книги саме культуру страху, культуру приниження і культуру надії.
На відкриття нових земель пішли століття, на розуміння механізму і природи масових емоцій, можливо, підуть десятиліття.
Як довго загрози глобального тероризму, масової міграції та ядерної війни залишатимуться джерелами страху і приниження?
Поміркуймо над таким запитанням: яка подія XX століття викликала в людства одну з трьох базових емоцій в абсолютному вигляді? Я б відповів так: страх, безсумнівно, охопив планету після атомних бомб, скинутих американцями на Хіросіму й Нагасакі. Ми досі з ним живемо. Приниження світ мав відчути, коли дізнався правду про Голокост. Загальну надію ми відчули під час висадження американців на Місяць.
А чи можемо ми передбачити події такого масштабу у XXI столітті? Як довго загрози глобального тероризму, масової міграції та ядерної війни залишатимуться основними джерелами страху і приниження? Чи трапиться така подія, яка зніме ці страх і приниження, чи, навпаки, запалить їх із новою силою?
А де ми будемо черпати надію в чистому вигляді? Може, у всесвітній боротьбі жінок за рівноправність або у щораз більшій переконаності сильних світу цього, що треба поважати слабкого? А може, трапиться щось непередбачене, що радикально змінить емоційний стан людства? Але конкретні події можна передбачити, тільки стоячи перед динамічною картою емоцій мас, своєрідним "емоційним сейсмографом".
Безсумнівно, критики звинуватять самого ж Муазі у спрощенні світу, але він чесно попереджає, що зробив лише перший крок до створення теорії масових емоцій, застерігає, що в масових страху, приниженні та надії можуть різнитися природа, причини і найтонші відтінки.
Головною подією XXI століття Муазі вибрав 11 вересня 2001 року і від неї вирушив до складання своєї карти. Коли він називає щораз більші хмарочоси в Дубаї та Малайзії "вежами надії", у моєму розумінні, він має на увазі, що терористи зруйнували у Нью-Йорку "вежі надії" всього Заходу. Захід зі страху відповів помстою. І дістав ледве стримуваний потік людей, що тікають від війни, чуми та голоду, і новий страх, що породив націоналізм.
Муазі забарвлює в колір страху Сполучені Штати та Європу. Ісламський світ, що виростив джихадистів, які підірвали наші "вежі надії", ніяк не може подолати вікового почуття приниження та дістає відповідний відтінок, який переважає на карті Муазі. Колір надії – основний на територіях сьогоднішніх Індії, Китаю, узагалі Східної Азії, які опинилися на безпечній відстані від епіцентру виверження страху і приниження.
Який він, колір страху? Чорний? Але в деяких країнах чорний колір означає радість. А надія, вона зелена? Але зелений – це колір ісламу, який перебуває, за Муазі, у приниженні. Навіть кольорів на емоційній карті поки не визначено, не кажучи вже про точні кордони. Латинська Америка та Африка поки й зовсім залишаються білими плямами на карті масових емоцій в автора. Виходить занадто примітивна карта, скажуть критики. Але перша географічна карта світу теж була примітивною, відповів би я, хтось же має почати.
В Україні загострилися всі три емоції: надія, страх і приниження
Читаючи книгу, трохи засмучуюся, оскільки емоційний стан України, здавалося б, поруч, а Муазі відмовився туди плисти. Розумію – там штормить. Я ставлю собі запитання: яка подія спричинила найсильніший вплив на емоції українців у XX столітті? Проголошення незалежності у 1918 році? Занадто недовго тривала надія. Голодомор? Але це були страх і приниження в чистому вигляді, а подію, яка остаточно вбиває надію, не можна вважати головною в емоційному світі. Перемогу над нацизмом? Але тут же послідувала помста переможців. Вийшло так, що перемога розколола Україну, і міст над цією прірвою досі не добудовано.
У такому разі головною емоційною подією має бути набуття незалежності в 1991 році. У країні загострилися всі три емоції: надія, страх і приниження. До кінця XX століття надія переважала і тримається досі.
А яка подія може стати головною для України у XXI столітті? Це може бути Помаранчева революція, бо після неї народилася така сама надія, що й у 1991 році. Але вона не протрималася й року.
Можливо, Революція гідності, Небесна сотня? Але ж одразу після неї почалася війна: хвиля страху і приниження топить надію. Я би сказав, що суспільство зараз повернулося в емоційний стан приблизно серпня 1945 року: радість після перемоги стихла, а приниження і страх від голоду, розрухи і репресій тільки зростають.
Можливо, головною емоційною подією XXI століття стане втрата Криму, яка стала віхою не тільки української, але й світової історії. Незалежна Україна в кордонах 1991 року ніколи не втрачала територій, тому у країні поки що переважає приниження. Але тепер усе залежить від того, у яке русло скерують своє приниження українці, у творче чи руйнівне.
Ми ж із вами знаємо, що Путін виріс у ленінградських підворіттях, де, "якщо бійка неминуча, бити треба першим" і терористів ефективніше "мочити в сортирі"
Як ми бачимо, календар історичних дат не завжди збігається з емоційним. Якщо існує світ масових емоцій, отже, у ньому є епохи, вимірювані тривалістю однієї емоційної хвилі. Скільки Америка та Європа проживуть у страху перед терористами і перед безконтрольною імміграцією, стільки і триватиме одна епоха страху.
У якій епосі живе сьогодні Україна? Я відповідаю так: вона перебуває в найнепередбачуванішому часі – на стику двох епох. 30-річна боротьба за незалежність, яка переросла у війну, використовує як пальне емоції XX століття, а втрата Криму вивергає емоційне паливо нового покоління.
Щоб зрозуміти, куди рухається Україна, необхідно створити детальну динамічну карту її емоцій.
Саме цим я вирішив зайнятися, прочитавши книгу Муазі. Але доведеться також складати емоційну карту Росії, без якої складно побачити майбутнє України. А з Росією в Муазі, як майже в усіх західних гуманітаріїв, великі проблеми. Він описав у книзі свою єдину зустріч із Путіним. Це було у 2000 році на урочистому вечері у Французькому інституті міжнародних відносин. Муазі поставив йому запитання: "Які портрети лідерів із минулого і сьогодення висять на стіні у вашому робочому кабінеті?". Муазі згадує: "Він відповів настільки швидко, що я зрозумів: він був готовим до цього запитання. "Їх три, – відповів мені Путін, – Петра Великого, Пушкіна і де Голля".
Муазі доходить висновку, що Путін перебудовує Росію точно так само, як генерал де Голль Францію, ним керує приниження від американської переваги. Але погляд із Парижа сильно відрізняється від погляду з Києва.
Ми ж із вами знаємо, що Путін виріс у ленінградських підворіттях, де, "якщо бійка неминуча, бити треба першим" (цитата президента РФ Путіна з виступу перед учасниками міжнародного дискусійного клубу "Валдай" 22 жовтня 2015 року), він добре знайомий із громадськими вбиральнями, тому вважає, що терористів найефективніше "мочити в сортирі" (висловлювання глави уряду РФ Путіна про ракетно-бомбовий удар по Грозному 24 вересня 1999 року), і взагалі він упевнений, що став президентом Росії занадто пізно, оскільки "після Махатми Ганді й поговорити ні з ким" (цю фразу Путін вимовив 1 червня 2007 року, спілкуючись із журналістами напередодні саміту G8).
Почуття приниження в народі – це найбільш руйнівна емоція, якщо її вчасно не помітити і не скерувати на мирні цілі
Через три президентські строки після 2000 року, до приниження від американців, у Путіна з'явилося додаткове приниження від українців, які вирішили жити окремо. Він, мабуть, давно облишив думку перебудувати Росію, але вирішив перекроїти Україну. Звісно, дивлячись очима де Голля у 2000 році, Муазі й припустити не міг, що Путін, підтримуваний своїми народними масами, захопить Крим.
Інтуїтивно Муазі помітив зростання надії серед росіян, хоча попередив, що вона зростає залежно від зростання цін на нафту. Отже, у цієї надії – ефемерна міцність. Але ось президентом став Дмитро Медведєв, і Муазі відчув подих "хрущовської відлиги", хоча нам у Києві здавалося, що там у Кремлі все як у гарній французькій комедії: кажуть ніби голу правду, а чомусь дуже смішно.
Але першопрохідцеві можна пробачити білі плями, навіть якщо це Україна, чи омани, як у випадку з Росією. Муазі поділився з нами двома, я впевнений, епохальними інтуїтивними відкриттями. Перше – він виділив три базові емоції, які керують масами, а маси сьогодні змінюють світ. Друге – Муазі помістив у ці три емоції приниження. Ви зрозумієте, що почуття приниження в народі – це найбільш руйнівна емоція, якщо її вчасно не помітити і не скерувати на мирні цілі.
Може так статися, що відкриття дивовижного світу масових емоцій стане не менш значним, аніж відкриття основ класичної фізики.
Якщо ви хочете зрозуміти закони руху фізичних тіл, починати треба з Ісаака Ньютона. А щоб відкрити світ страху, приниження і надії, у яких живе людство, вам треба прочитати Муазі.
