Військовий: Ворогу треба, щоб люди перестали жити до того, як він їх убив. Тому співайте і закохуйтеся 

"Люди веселяться не замість війни. Вони веселяться посеред війни. Є люди, яких під час війни страшенно бентежить, що хтось сміється. Не КАБ їх бентежить. Не Shahed. А чужий сирник, бл...дь. Сидить людина на літній терасі. П’є каву. Посміхається. І десь обов’язково стоїть моральний прокурор: "В країні війна, а ви тут каву п’єте". Та ми в курсі, дядьку. У нас діти слово "балістика" вивчили раніше, ніж "дієприкметник", – написав він.

Військовий нагадав, що людина може їсти сирник і паралельно думати про прильоти.

"Мозок у двох вкладках. У першій: "Смачно. Треба було брати зі згущенкою". У другій: "Шось ця падла сьогодні близькувато. Якщо доверне? То може біля мене йобнути". Офіціант підходить: "Вам ще кави?" Людина дивиться в Telegram- канал: "Куди летить?" Це не безтурботність. Це українська багатозадачність: одне око – на людину навпроти, друге – на карту тривог. Третє, якого в нормальних людей узагалі немає, – дивитися на небо", – зазначив він.

Петрук додав, що в караоке люди поводяться так само – насолоджуються життям, контролюючи повітряні тривоги.

"Не тому, що забули про війну. А тому, що нервова система не може чотири роки сидіти рівно, дивитися в одну точку й грати траурний марш на розстроєній гармошці. Їй треба хоч іноді видихнути", – пояснив військовий.

Він також підняв тему побачень під час війни, зазначивши, що це окремий жанр романтики.

"Раніше питали: "Які фільми любиш?" Зараз: "На якому поверсі живеш?" – "На дев’ятому". – "Херово А укриття є?" – "Є підвал, дві стіни й зарядна станція". – "Боже, продовжуй. Я давно не зустрічала настільки серйозного чоловіка", – іронічно описав він зміну пріоритетів. – Якщо людина ще й павербанк на побачення принесла. то все, практично заручини. А коли під час тривоги не каже: "Та забий, нічого не буде", – а встає й каже: "Пішли в укриття", – тут уже вона може одразу закохатися. Бо відповідальність під час війни стала сексуальніша за кубики преса чи біцуху".

За словами військового, українці тепер закохуються не тому, що не розуміють, шо коїться, а навпаки – розуміють дуже добре, бо "завтра" не входить у базову комплектацію.

"Сильніше хочеться сьогодні сказати: "Ти мені подобаєшся". Навіть якщо сказав криво. Навіть якщо вона відповіла: "Я поняла. Не трусись ти так". Навіть якщо перший поцілунок стався в коридорі між ванною і шафою, бо почалася тривога, а інших романтичних локацій держава поки не надала, – продовжив Петрук. – Закоханість під час війни – взагалі невигідна тема. У тебе з’являється ще одна людина, за яку страшно. Але водночас ще одна людина, заради якої хочеться прокидатися. Ризиків до хріна. Гарантій нема. Усі підписують без юриста. І правильно роблять. Бо війна і так забирає людей, міста, здоров’я, сон, гроші й плани, – поділився він думками. – Навіщо ще добровільно віддавати їй побачення, поцілунки та оту безглузду переписку до третьої ночі".

Сміх тут – не зрада. Це теж пам’ять

Петрук також висловився про родини, які втратили близьких.

"Вони можуть плакати. А через 10 хвилин – сміятися так, що чай через ніс. Бо хтось за столом згадав: "А пам’ятаєте, як він шашлик готував?" – "Та який шашлик? Він його палив". – "А потім казав, що це грузинська технологія". І всі сміються. Не над смертю. Разом із ним. Тому й роблять пікніки пам’яті. Беруть його улюблену їжу. Вмикають музику. Розповідають історії. Спочатку все урочисто. А потім хтось згадує, як він пів дня шукав телефон, розмовляючи по ньому. І все. Пам’ятник знову стає людиною – не фотографією з чорною стрічкою. Не датою загибелі. Не останнім повідомленням, а живим типом, який запізнювався, любив поспати, матюкав навігатор, крав м’ясо з мангала й казав: "Я – тільки спробувати". На одну людину за столом менше. Але в кожній другій історії вона знову сидить поруч і ще й останнє слово за собою лишає. Сміх тут – не зрада. Це теж пам’ять", – додав він.

Петрук підкреслив, що повага до загиблого не вимірюється децибелами тиші.

"Можна сумувати за людиною і сміятися з її жартів. Можна плакати вранці, а ввечері піти на день народження. Психіка – не кіно. Там не грає одна сумна музика від початку до фінальних титрів. Сьогодні ти тримаєшся. Завтра тебе розносить. Післязавтра співаєш у караоке. Причому так погано, що побратими десь там, мабуть, кажуть: "Краще б він ще трохи поплакав. Люди веселяться не замість війни. Вони веселяться посеред війни. Не тому, що забули. А тому, що не хочуть перетворитися на пам’ятники раніше часу", – зазначив військовий.

Він нагадав, що війна не закінчиться швидше, якщо скасувати всі побачення, а російські ракети не розвернуться, якщо "побачать" сумні обличчя українців.

Дозволити створювати радість під час війни не означає забути про війну. Це означає подивитися їй прямо в ...бало й сказати: "Ти тут, сука, не головна"

"Ворог не скаже: "О, ні! Там перестали співати, цілуватися і їсти сирники. Незручно вийшло. Поїхали додому". Ворогу й треба, щоб люди перестали жити ще до того, як він їх убив. Тому співайте. Хай навіть хріново. Ходіть на побачення. Закохуйтеся. Смійтеся за столом, де когось дуже бракує. Робіть пікніки пам’яті. Замовляйте той довбаний сирник. Тільки не ігноруйте тривоги. Бережіть себе. Пам’ятайте, якою ціною нам дістаються ці вечори. Бо дозволити створювати радість під час війни не означає забути про війну. Це означає подивитися їй прямо в ...бало й сказати: "Ти тут, сука, не головна", – підсумував він.

"Дякую щиро за ваш допис! Ви зуміли розкрити тему, що терзає душі багатьох. Ми живемо не замість війни, а посеред війни", – відреагували у коментарях.