У Непал по щастя. Частина 3

Друга частина спецпроекту "У Непал по щастя.

Катманду – місто контрастів. Як бути щасливим, коли з неба падає каміння"

Великодній ранок почався особливо. Через дерев'яну стіну туристичного притулку я почув голосний крик Кирила. І це не було традиційне "Христос Воскрес!". Потім – кілька ударів якимось тупим предметом. І негайно – збуджене "Йди до нас швидко!".

Біжу в кімнату своїх друзів. Кирило тицяє мені в обличчя смартфоном і вимагає упізнати по фото великого чорного павука: "Як уважаєш, він дуже отруйний?!"

Ранок у Тимангу (2750 м)

Свіжорозмазані останки павука були брудною плямою на похідних штанах, кинутих на підлогу. Про всяк випадок уточню, що Кирила павук вкусив за палець, а не за те, що звичайно поміщається у штанах. Палець мені показали для уважного вивчення. Він уже трохи почервонів. Але наскільки цей вид павуків небезпечний – я не знав.

Господиня туристичного притулку запевнила, що такі павуки хоча і кусають вельми боляче, але без серйозних наслідків. Про всяк випадок я дав Кирилові пару таблеток препарату проти алергії.

Ішов другий день нашого перебування в Гімалаях. Другий день я не до кінця вірив своїм очам, вухам, ногам – не знаю, яким ще своїм органам можна не вірити, – але я дійсно опинився у найвищих горах планети. І перший дотик до Непалу та непальців поза столичними умовами туманив голову новими враженнями.

Уранці, два дні тому, ми виїхали з Катманду у Бешисахар на таксі, і тепер мені здавалося, що минуло десь два тижні.

Непал прокидається досить рано, і за пару годин відносної прохолоди на початку дня намагається виконати всю денну роботу. Ми виїхали з непальської столиці і спостерігали, як за вікном протікає звичайне життя місцевих жителів.

Хтось ремонтував машину. Хтось ніс свої інструменти. М'ясник відмивав кров з дерев'яного помосту, на якому він обробляв тушу. Кравці (виключно чоловіки) сиділи у величезних вікнах-акваріумах своїх майстерень і строчили щось вельми квітчасте на столітніх "зінгерах". Уздовж дороги жінки били молотками велике каміння на щебінь. Діти в синіх та сірих (а іноді і в червоних) сорочках ланцюжком і парами йшли до школи.

Уранці в усій країні починається рух. А для нас усе, що відбувалося за вікном машини, перетворювалося на документальний фільм.

Автомобільний трафік на виїзді з Катманду спричинив у Кирила та Олени шквал емоцій. У машині позаду себе деякий час я чув вигуки, які свідчили, що мої друзі уважно спостерігають за рухом і трохи здивовані.

Рух на шляхах Катманду важко описати. Якщо ви бачили у науково-популярних фільмах зйомки безладного броунівського руху – тоді вам буде легше уявити особливості дорожнього руху в Непалі.

Легкові машини змішуються з моторолерами, рикшами, перевантаженими вантажівками та автобусами. Усі вони рухаються надзвичайно щільно одне до одного, у надзвичайно рваному темпі, та ще й сам рух – лівосторонній. Усе це в нескінченному гудінні клаксонів. Загалом – відчуття абсолютного хаосу!

Кирило голосно заявив, що ніколи в житті не сяде в Непалі за кермо, і надовго замовк, спостерігаючи за навколишнім світом уважним поглядом.

У Непал треба масово возити українських водіїв, які скаржаться на безлад на наших дорогах. Ось Катманду – це так, Безлад! З великої літери "Б"! Або альтернативно організований лад.

Усередині мене знову увімкнувся антрополог. Є такий метод – метод увімкненого спостереження. Я спостерігав за тим, що відбувається навкруги, і мені здалося, що я зрозумів принципи організації руху.

Ніхто нікуди не поспішає. Усі пропускають один одного. Ми не бачили жодного зіткнення машин. Хоча вся ситуація на дорозі, здавалось, зумовлювала вірогідність зіткнення. Ми не бачили жодної такої аварії.

Власне, аварії були. Десь три рази ми оминали вантажівки, у яких на гірських дорогах просто відпадали колеса.

Ще одного разу нас затримала небанальна пригода – ми пропускали весілля. Це були два автобуси, на дахах яких сиділи приблизно 25–30 гостей нареченого та нареченої. Із відчинених вікон стирчали мідні труби, які видавали музику такого ритму і гармонії, що неможливо передати.

Сигнали спочатку сприймаються як какофонія. Але поступово ти починаєш розуміти, що це абсолютно чітка система комунікації на дорогах.

"Агов! Я їду! Бачиш?!" – це для пішоходів і мотоциклістів. "Ти чого мене ігнориш?!" – це для того випадку, коли хтось із колег по броунівському руху виконає надто вже неочікуваний маневр, або "Пропусти, я обганяю!". До речі, машини попереду (як правило, не дуже швидкісні автобуси) показують поворот праворуч – і це не означає, що він туди повертатиме, це він показує – "шлях вільний, обганяй!".  Уходячи в поворот з обмеженою видимістю водій обов'язково дає сигнал, щоб уникнути лобового зіткнення.

Тобто какофонія звуків на непальських дорогах після уважного розгляду видається добре продуманою системою комунікації.

Навіть з огляду на такий короткий досвід перебування у Непалі можна дійти висновку: тутешній трафік – це модель соціальної поведінки непальців, кожний робить те, що бажає, головне – не заважати один одному.

Дві з половиною години руху в таких непростих умовах – і ми досягли містечка Бешисахар, де нам треба було пересісти зі звичайного легковика на джип.

Коли ми в'їжджали у місто, нас зупинила місцева поліція. У нашого водія не виявилося ліцензії на таксі. Поліцейський роздратовано вичитав водію і...звелів рухатися далі.

У Бешисахарі ми деякий час торгувалися щодо ціни. Урешті-решт домовилися про знижку, але з нами повинен був їхати інженер-електрик із Покхари, який будував на околицях гідроелектростанцію.

На наш подив, він був дуже непогано поінформований про ситуацію в Україні. Його цікавили події після Майдану, наші оцінки причин російської агресії, подробиці рослідування ситуації з МН17.

Треба сказати, що Україну жителі Непалу вивчили. Ще 10 років тому, за словами одного мого приятеля, доводилося пояснювати непальцям на пальцях, де розташована Україна і що це таке. Зараз у цьому немає жодної потреби. І мій милий шахрай-гід із Тамелю був чудово поінформований про нашу країну, і наші адміністратори в готелі, і багато інших людей, з якими ми спілкувалися тут, знали про Україну. А також – як треба називати Путіна. І навіть могли заспівати відомий мотивчик.

Один із торговців туристичним спорядженням признався, що раніше у нього був бізнес із Україною, він імпортував у Непал українські CD i DVD – "дуже висока якість!". Але інтернет убив цей бізнес.

Але контрольним пострілом прозвучало "Здоровенькі були!" посеред Катманду від якогось місцевого, що почув нашу українську мову. Виявилося, він спеціалізувався на туристичних групах із нашої країни.

Ми дісталися до каньйону річки Марсьянгді, який ми вперше побачили ще з літака. Ми проїхали Бульбуль і вже наближалися до Чам'є, коли водій зупинив машину: "Мед!"

Рука водія вказувала на карниз зі скелі, під яким було помітно якісь темні нарости. "Мед!" – ще раз повторив водій і дуже своєрідною англійською пояснив, що це гнізда диких бджіл.

У цей момент я відчув, що ми занурилися у світ Кіплінга і Конан Дойла. Мене поглинули емоції. Стоячи посеред джунглів, я нарешті усвідомив, що почалася велика пригода.

Чам'є було фінальною крапкою нашого гірського ралі. Від цього селища ми спустилися до річки вже пішки. Перед нами злегка гойдався підвісний міст.

Ми ступили на цей міст із відчуттям та емоціями, наче наша невелика група перетинає межу якогось іншого світу. Сам міст викликав дике захоплення і бажання фотографувати один одного, пейзажі, бурхливу бірюзову воду під мостом... Ми перейшли міст і поринули у наш власний "Загублений світ".

Буквально через пару кілометрів дорога повернула і почала підніматися по схилу мініатюрної долини. Ми побачили залишки кам'яної кладки і зрозуміли, що колись тут було село, знищене землетрусом.

Дивлячись на зруйновані катастрофою будинки, ми дивувалися силі стихії. Я одразу згадав розмову з нашими добрими господарями у готелі: "Ніколи не боріться з природою. Природа сильніша. Природа переможе. Завжди".

Цими словами Бабурам застерігав нас від подорожей у негоду. Тут був інший контекст. Але короткі рвані фрази Бабу в цьому контексті, на цьому камінні звучали ще сильніше і чесніше, хоч і не без фаталізму. Природа переможе. Завжди.

Не знаю, можливо, щоденна близькість із такими потужними силами природи примушує не тільки ставитися до свого життя з часткою фаталізму, але і вчить цінувати кожну чарівну мить життя? Тут, на руїнах покинутого селища у Гімалаях, ти починаєш більш ясно розуміти, наскільки легко розтрощити крупинку життя.

За поворотом стежки височіли ворота. За воротами в сутінках виднілася широка долина з багатьма водоспадами, і ще одне – добре вціліле під час землетрусу – поселення Тал. Ми ступали на землі древнього королівства Мананг.

Треба сказати, що трекінг навкруги Аннапурни вважається одним із найбільш мальовничих, безпечних і комфортних у світі. Ця стежка доступна навіть для пенсіонерів і людей без спеціальної підготовки. Так пишуть майже всі путівники.

Путівники також нагадують про необхідність акліматизації на висоті. Навіть невеликі навантаження на висоті спричиняють задишку і швидку втомлюваність. І чим важчий твій рюкзак – тим швидше ти починаєш захлинатися від браку кисню.

Поки ми йшли більш-менш рівною стежкою, відчуття були звичайними: такі навантаження звичні для тих, хто регулярно буває у Карпатських чи Кримських горах. Залишався час на те, щоб спостерігати, як змінюється рослинність із набором висоти. Ми милувалися заростями папороті, бамбуку, ліанами-монстрами, що обвивали дерева, нечастими пальмами на скелях...

Я сподівався побачити рододендрові ліси, укриті величезними яскравими квітами. Але рододендрони чи то ще не зацвіли, чи то вже відцвіли. У цьому поясі квітів взагалі було відчутно мало. Тим більше втішили нечасті орхідеї при дорозі.

І все ж утома відчувається. Ми зупинилися вмитися і трохи перепочити біля якогось лоджу – численні  туристичні притулки тут практично на кожному кроці у кожному придорожному селищі.

Господиня у традиційному непальському одязі і в хустці, зав'язаній якимось неймовірним способом, миттєво з'явилася поряд із пропозицією вечері та ночівлі. Але на нас ще чекало сходження до Тимангу.

Поки ми відпочивали, на шляху з'явилася місцева модниця. Увагу привернув напис "Star wars" на футболці та яскрава сумка з емблемою Ів Сен-Лорана. Між господинею лоджу і модницею почалася весела і невимушена бесіда.

Я не розумів жодного слова, але те, з якими щирими посмішками вони говорили, яким дзвінким сміхом сміялися, їхні вирази облич – усе це викликало величезну симпатію. Я заразився їхньою радістю. Це був практично ритуал, одна з тих спонтанних розмов, про які розповідав нам Іхельзон. Ось він – один із ключиків до розуміння, чому вони тут всі такі щасливі.

Я не витримав і приєднався до цієї гри: "Як фантастично красиво ви посміхалися одна одній, як світло сміялися! Це було так чудесно!" – "О, дякуємо! Це дуже мило з вашого боку!" – знову розсміялася господиня лоджу. Ми попрощалися, але з Дарапані у Тиманг я забирав шматочок їхньої безпричинної радості.

І ось тут сталося перше випробування. Тиманг розташований на висоті близько 2750 метрів. Це більше на 500 метрів, ніж височіє Говерла, найбільша гора українських Карпат. Ми вже були на висоті десь 2200 метрів. Рівна стежка закінчилася. Перед нами починалися справжні сходи. Півкілометра сходів угору!

А ось тепер уявімо, що таке півкілометра сходів на висоті. Це – як 16 стандартних радянських дев'ятиповерхівок, що поставлені одна на одну. Уявіть, що вам потрібно піднятися на 150-й поверх без ліфта. Ось що означало піднятися у Тиманг.

Десь наприкінці сходження я почав захлинатися: намагаєшся ковтнути якнайбільше повітря, але нічого не виходить. Уже на цій висоті кисню не вистачає. Доводиться час від часу зупинятися і переводити подих.

Переносимість висоти – це досить індивідуальна якість. Олена буквально злетіла сходами. Мені сходження не видалося настільки легким. На щастя, Кирило всю дорогу розважав мене лекцією про особливості спортивного метаболізму. Узагалі, після цього сходження я відчув себе обтяженим ще вантажем нових знань.

Тиманг – невелике поселення, оточене амфітеатром відрогів Аннапурни. Із протилежного боку відкривається один із чудових краєвидів на восьмитисячник Манаслу.

Ми були переконані, що вже в Тимангу вперше побачимо Аннапурну або хоча б одну із менших вершин її свити. З цього погляду, на нас чекало деяке розчарування. Аннапурну звідси не видно, але цей недолік компенсувався іншими приємними враженнями. 

З відрогів Міабас-Данда в Тиманг спускалися клуби хмар. Починав накрапати дощик. Між скелями котився приглушений гуркіт грому. Десь там угорі прокидалися демони. Молитовні прапорці майоріли на вітрі, захищаючи Тиманг від скаженої нечисті.

Чекаючи на вечерю і дощ, ми сховалися на веранді туристичного притулку і смакували запасений завчасно віскі.

Схід сонця над Манаслу (8156 м)

Нечасті краплини тонули у глибокому придорожному пилу. Ми дивилися, як дощ розганяє курей і собак, як місцеві жителі, не звертаючи уваги на негоду, незворушно і неспішно йдуть у справах, як білосніжні вершини загортаються в сіре павутиння туману.

Десь усередині все голосніше звучав мотив армстронгової "What a wonderful world". Думки крутилися навколо того, як це дивно, що люди часто не розуміють, наскільки фантастичний цей світ, якою важливою є кожна хвилина життя без метушні, у радості і душевному спокої.

У цей момент я зрозумів, що вже прийшов у Тиманг не даремно – просто щоб згадати цю дуже просту і дуже важливу річ.

Уранці на нас чекало нове буденне чудо: сонце сходило просто над Манаслу. Починався новий день. Попереду були нові пригоди, нові випробування, перша зустріч з Аннапурною, великодня вечеря непальської кухні і довгий шлях у Гяру. Ну, і знайомство Кирила з павуком, звичайно.