ГОЛОД, КАТОРГА, КУЛЯ. ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ В ТАБОРАХ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху продовжують серію спецпроектів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка відкрилася 8 травня 2018 року, у День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві і працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях було подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів, що потрапили в концтабори. У цій частині циклу – історії про долі військовополонених.

Перші місяці німецько-радянської війни виявилися катастрофою для Червоної армії. Причинами її масштабного розгрому влітку – восени 1941 року стали ослаблений репресіями командирський корпус і зневажливе ставлення Йосипа Сталіна до попереджень про підготовку Адольфа Гітлера до нападу.

В Україні ситуація обтяжувалася поразницькими настроями червоноармійців, які, переживши Голодомор і терор 1937–1938 років, особливо не бажали захищати радянський режим. До середини жовтня 1941 року на Східному фронті Вермахт захопив приблизно 4,5 млн військовополонених.

Верховне командування Вермахту (Oberkommando der Wehrmacht або OKW) свідомо не збиралося дотримуватися загальноприйнятих законів і звичаїв війни стосовно СРСР. Відповідно, ставлення до полонених червоноармійців було безжалісним. Щоправда, українців, білорусів і фольксдойчів спочатку дозволяли звільняти. Окупанти загравали з місцевим населенням, подавали себе як "визволителів" від більшовизму. Так на волю вийшло приблизно 300 тис. полонених. Але вже на початку листопада 1941 року Гітлер наказав припинити цю практику.


карта
Карта таборів в окупованій Україні 1941–1944 років. Автори: Леонід Криницький та Ігор Бігун


На наступні кілька років житлами для мільйонів червоноармійців стали табори для військовополонених. Вони підпорядковувалися OKW і ділилися на солдатські табори – шталаги (від німецького Mannschaftsstamm und Straflager), офіцерські – офлаги (від Offizierlager) і пересильні – дулаги (Durchgangslager). Через табори на окупованій території України пройшло 1,5–2,5 млн полонених.

В'язні таборів для військовополонених страждали від голоду, холоду та знущань вартових. Окупанти цілеспрямовано морили голодом полонених, які не могли працювати. Місцеві жителі намагалися допомогти таким ув'язненим, приносили продукти. Однак конвоїри цьому всіляко перешкоджали, а часом навіть стріляли в тих, хто давав, і тих, хто брав принесену їжу. Єдиним шансом вижити для полонених була допомога місцевого Червоного Хреста або вступ на службу в колабораціоністські формування при німецькій армії.


Пленные красноармейцы на сборном пункте под Харьковом, май 1942. Фото: waralbum.ru
Полонені червоноармійці в збірному пункті під Харковом у травні 1942 року. Фото: waralbum.ru


Така політика нацистів призвела до того, що до лютого 1942 року 2 млн військовополонених померло. Із них від 700 тис. до 1,2 млн осіб загинуло в таборах, які було розташовано на українських землях. Рівень смертності радянських полонених сягав 58% проти 5% для солдатів армій західних союзників.

Ось як описав своє перебування у шталазі №364 в Миколаєві червоноармієць Нурі Халілов:

"У таборі було: чотири кавказькі бараки, чотири українські, чотири російські, усі дротом загороджені. У таборі було 35 тис. осіб, на обід давали кінський суп, на п'ять осіб одну хлібину, завбільшки із цеглинку. Також наливали суп: жолобом він лився у відро, в різні діжки, пускали по п'ять осіб, ти казанок тримаєш, якщо не встиг підставити, то все, без супу залишишся... І якось я недочув щось, був крайнім і з лівої ноги зробив крок уперед, коли п'ятеро осіб уже пішло. Я ж мав стояти, і тоді німець дав мені батогом зверху вниз так, що ліве око з очного яблука випало. На щастя, одразу знайшовся хлопець із військовополонених, азербайджанець, він мені в ту саму хвилину око на місце поставив. Відтоді це око погано бачить. У німців узагалі страшні батоги були – шматок гумового шланга: частину залишають як руків'я, а іншу частину ріжуть на локшину – як вперіщить, уже не оговтаєшся. Усюди на тілі були мозолі від батогів, усіх били багато, до того ж німець один раз ударить, поліцай же з-поміж нашого брата п'ять разів".


Військовополонені в концентраційних таборах


Найнебезпечнішими ворогами в Червоній армії Гітлер вважав політичних комісарів. У його уявленні саме вони були концентрованим втіленням "жидо-більшовизму".

6 липня 1941 року вийшов наказ OKW про страту всіх "політичних комісарів". Він стосувався не тільки, власне, політпрацівників, але і "комуністичних фанатиків", інтелігенції та євреїв. Виконувати смертні вироки мали в концентраційних таборах.

Перші етапи "комісарів" почали надходити з таборів військовополонених концтабору у вересні 1941 року. Першим, хто прийняв червоноармійців, став Заксенгаузен. Упродовж наступних двох місяців там знищили приблизно 9 тис. осіб. Для автоматизації процесу страти обладнали окремий барак, де полонених убивали пострілом у потилицю.


Колонна военнопленных движется через мост в Первомайске Николаевской обл., 1941. Фото: waralbum.ru
Колона військовополонених рухається через міст до Первомайська Миколаївської області. 1941 рік. Фото: waralbum.ru


Масові страти червоноармійців відбувалися і в концтаборі Маутгаузен, Дахау, Флоссенбюрзі та Аушвіці. Адміністрація кожного табору придумувала свій метод убивства: постріли в потилицю, розстріли на полігонах, смертельні ін'єкції...

Однак найвинахідливішими виявилися есесівці Аушвіца. Вони обладнали приміщення, де замкнули кількох "комісарів" і впустили туди синильну кислоту (комерційна назва – "Циклон-Б"). Це було перше застосування газових камер для масового вбивства людей.

Знищення військовополонених у концтаборах тривало до травня 1942 року. До того часу есесівці встигли вбити приблизно 40 тис. "комісарів" Червоної армії.


Знищення через працю


Коли німецька військова економіка відчула нестачу працівників, рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер побачив у військовополонених майже невичерпне джерело дармової робочої сили. Так народилася ідея "винищення через працю" ворогів Рейху. 31 жовтня 1941 року використання рабської праці військовополонених санкціонував фюрер.

Приплив людей призвів до розростання системи концтаборів. Наявні табори Нойєнгамме, Бухенвальд, Флоссенбюрг, Гросс-Розен, Заксенгаузен і Дахау виділили окремі зони для тримання військовополонених. На додачу керівництво СС створило три нові табори суто для червоноармійців: Майданек, Аушвіц-Біркенау і Штуттхоф.


Красноармейцы в немецком лагере для военнопленных. Фото из Архива Центра исследований освободительного движения
Червоноармійці в німецькому таборі для військовополонених. Фото з Архіву Центру досліджень визвольного руху


Для трудової експлуатації в концтабори відправили 27 тис. радянських військовополонених. І більшість із них уже була настільки виснажена, що виявилася непридатною до будь-якої фізичної роботи. Через погані умови, хвороби і голод більшість полонених померла до кінця 1941 року. У тому самому Аушвіці з майже 8 тис. осіб до початку січня 1942 року загинуло 80%. У Гросс-Розені із 2,5 тис. на кінець січня 1942 року залишилося лише 89 живих.

Навесні 1942 року всі військовополонені, призначені для роботи, одержали статус звичайних в'язнів концтаборів. Із 27 тис. осіб на той час вижило тільки 5 тис. Усього до кінця війни померло до 400 тис. військовополонених, депортованих у концентраційні табори.


Генерал-майор Семен Ткаченко


У ніч на 2 лютого 1945 року есесівці концтабору Заксенгаузен вивели на плац 150 ув'язнених, нібито для евакуації. Бранці зрозуміли, що зараз їх поведуть на страту, тому кинулися на конвоїрів, не бажаючи покірно йти на смерть. Серед сміливців-смертників не вижив ніхто. Серед загиблих був і генерал-майор Семен Ткаченко.

Майбутній генерал народився у 1898 році в слободі Плахтіївка (нині входить до складу міста Дніпра). У 1913 році сім'я переселилася в Тобольську губернію. Перший бойовий досвід він здобув на фронтах Першої світової війни і Громадянської війни в Росії на боці червоних.

Від січня 1940 року Ткаченко командував 44-ю Київською Червонопрапорною дивізією імені Щорса. Із початком нацистської агресії дивізія діяла у складі 12-ї армії Південно-Західного фронту, обороняла карпатські перевали від угорсько-німецьких військ. Із важкими боями дивізія відступала через Станіслав (Івано-Франківськ), Гусятин, Хмільник, Вінницю, Липовець на Умань.


Семен Ткаченко. Источник: "Википедия"
Семен Ткаченко. Фото: wikipedia.org


22 липня під Липовцем у Вінницькій області вояки Ткаченка розбили словацьку "швидку бригаду", яка воювала на боці Німеччини. Але зовсім скоро 44-та дивізія разом з іншими з'єднаннями 12-ї армії потрапила в так званий Уманський котел. 3 серпня під час важких боїв за Новоархангельськ Кіровоградської області штаб дивізії було розгромлено, а управління полками втрачено. 7-го або 8 серпня 1941 року в районі села Підвисоке окупанти захопили в полон пораненого генерала Ткаченка.

У неволі Ткаченко спочатку видав себе за рядового, після чого зумів утекти. До кінця серпня він проживав у місті Узин Київської області. Проте 2 вересня 1941 року польова жандармерія заарештувала генерала і посадила в дулаг №170 у Білій Церкві. Потім Ткаченка перевели в Житомир у дулаг №201, потім – у шталаг №358. Далі його шлях пролягав через офлаг XI-A у Володимирі-Волинському до офлагу XIII-Д у місті Гаммельбург у Німеччині. До кінця жовтня 1941 року в таборі зібрали 12 полонених радянських генералів.

Поступово в гаммельбурзькому офлазі полонений генералітет розколовся на дві групи. Перша група під керівництвом генерала Федора Трухіна погодилася на колаборацію з окупантами. Друга – на чолі з генералом Іваном Нікітіним, намагалася організувати опір адміністрації табору.

Хоча Ткаченко був одним із тих, хто найрізкіше звинувачував Сталіна у поразках на початку німецько-радянської війни, на співпрацю з нацистами він не пішов.

Із січня до червня 1942 року генерал Ткаченко очолював підпільний комітет, який займався підготовкою до втечі. Однак восени 1942 року гестапо дізналося про плани в'язнів-підпільників. 10 лютого 1943 року генерала заарештували. У в'язниці міста Нюрнберга Ткаченка та його соратників катували, але вони не дали жодних свідчень.

Так він став бранцем №3068 концентраційного табору Флоссенбюрг. По 12 годин на день упродовж семи місяців він працював на каторзі в каменоломні. У цьому таборі Ткаченко також входив до складу підпільної організації. Ось що його товариш написав у своїх спогадах про життя в таборі:

"...Важкі непосильні роботи на каменоломні (12 годин на день), голод, побиття, цькування собаками, шибениці, розстріли, люди не витримували і йшли на дріт, щоб есесівці вбили з вежі, вішалися на своїх ременях, божеволіли, живцем падали мертвими. Незважаючи на ці моторошні умови, Семен Акимович завжди залишався бадьорою і чесною людиною".

26 жовтня 1943 року Ткаченка перевели в концтабір Заксенгаузен під №72153. У цьому таборі також діяла інтернаціональна підпільна організація під керівництвом полоненого генерал-майора Олександра Зотова. І в цьому таборі Ткаченко приєднався до змовників, які готували план збройного повстання. Але Семену Ткаченку не судилося побачити свободу. Навіть у концтаборі він не зламався, а загинув у бою як справжній солдат.


Політкерівник, партизан, артилерист Нурі Халілов


Кримський татарин із перших днів був на фронті, потрапив у німецькі табори, а потім – у радянський. Сталін "віддячив" йому, як і 200 тис. його земляків, майже півстолітньою депортацією.

Нурі Халілов народився в 1917 році в селі Тав-Даїр (нині Лісносілля Сімферопольського району) в Криму. Закінчивши в 1939 році історичний факультет Кримського педагогічного інституту, молодий фахівець працював учителем історії в місті Саки.

У грудні того самого року Халілова призвали до лав Червоної армії. Він служив політкерівником 3-ї кулеметної роти 128-го полку 29-ї мотострілецької дивізії. Напередодні війни обіймав посади начальника полкової бібліотеки та заступника начальника клубу.


Нури Халилов. Источник: Халилов Н. Долгая дорога домой. Воспоминания крымского татарина об участии в Великой Отечественной войне. 1941-1944 (Москва, 2016).
Нурі Халілов. Фото з книги "Халілов М. Довга дорога додому. Спогади кримського татарина про участь у Великій Вітчизняній війні. 1941–1944"


У перших же боях із нацистами в Західній Білорусі дивізія зазнала нищівної поразки. Халілов та інші вцілілі воїни вирушили по домівках.

Під містом Армянськом у грудні 1941 року його схопили поліцаї і відправили в табір для військовополонених у Чаплинці. Далі його перевозили в табори Берестова, Херсона і Миколаєва. Після миколаївського шталагу №364 в 1942 році Халілова перевели на господарські роботи, а наприкінці року звільнили. Німці практикували звільнення бранців кримськотатарського походження.

Проте недавній військовополонений у батьківському домі не засидівся. 30 жовтня 1943 року Нурі Халілов пішов у партизани. Воював у лавах 21-го загону 5-ї бригади Північного партизанського з'єднання, яке діяло у верхів'ях річки Бурульчі, в околицях міста Яман-Таш. У боях він особисто знищив 20 німецько-румунських окупантів.

Із квітня 1944 року Халілов – артилерист на 4-му Українському фронті, брав участь у боях за Севастополь. Але вже 18 травня просто з армії його скерували в перевірочний табір НКВС №187 у Феодосії, потім – у табір №258 під Харковом. Перемогу над нацистською Німеччиною червоноармієць і партизан Нурі Халілов зустрічав за "рідним" колючим дротом.

У липні 1945 року Халілова депортували до Узбекистану. Його матір і сестра померли в депортації відразу після війни. Разом із дружиною та її батьками Нурі Халілов проживав у Ташкенті, де, як і інших кримців, його цькували. На батьківщину він зміг повернутися тільки в 1989 році. Нурі Халілова визнали "людиною року – 2007" та почесним громадянином міста Саки. Помер у 2009 році.


Морський піхотинець, політкерівник Михайло Бацула


Випускник Ленінградського військово-морського політичного училища Михайло Бацула народився в 1917 році в селі Зозівка Вінницької області. Служив молодшим політкерівником кулеметної роти Дунайської військової флотилії. У складі 2-го батальйону 8-ї бригади морської піхоти обороняв від нацистів Севастополь. Під час боїв на Сапун-горі дістав 10 поранень, із них три важкі, однак від стаціонарного лікування кожного разу відмовлявся. У лютому 1942 року відважного морпіха достроково підвищили до звання політкерівника.


Михаил Бацула. Фото из фондов Национального музея истории Украины во Второй мировой войне
Михайло Бацула. Фото із фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні


6 липня 1942 року політкерівник Бацула дістав контузію і потрапив у полон. Спочатку його утримували в пересильному таборі "Куликове поле" в Севастополі. "Куликове поле". Сонце палить нестерпно. Рани ниють. Води ні краплини. Чотири доби нічого не їли. Раніше було не до їжі. А тепер хотів би, та немає", – так описав табірний побут політкерівник.

У вересні 1942 року Бацулу етапували в Німеччину. За активну участь у підпіллі шталагу №326 (Північний Рейн-Вестфалія) 14 травня 1943 року боєць потрапив у концтабір Бухенвальд. Там він працював у команді "Бау-3" (підрозділ фуражної колони) і на збройовому заводі "Густлов-верке". У концтаборі політкерівник Бацула знову взявся за організацію опору серед радянських військовополонених.

10 квітня 1945 року в'язнів Бухенвальда есесівці вигнали на "марш смерті" – евакуацію в інші табори. 6 травня біля чеського міста Трир Бацула разом із групою інших ув'язнених утік і приєднався до місцевих партизанів. Після повернення у СРСР Михайло Бацула пройшов державну перевірку в СРСР, а в 1947 році демобілізувався. У мирний час працював на заводі "Червоний гумовик" у Києві. Помер у 2000 році.


Капітан Володимир Шепетя


Із охопленого полум'ям літака стрибнув парашутист. Але під час приземлення він дістав травму і потрапив у полон. У такий спосіб 22 листопада 1943 року почалася табірна епопея капітана Володимира Шепети, який не мирився зі становищем безправного в'язня і двічі здійснив спробу втечі.


Владимир Шепетя. Фото: 20 Block Serkez / Facebook
Володимир Шепетя. Фото: 20 Block Serkez / Facebook


Володимир Шепетя народився в 1913 році в селі Федорівка Карлівського району Полтавської області. Випускник Воронезького військового авіаційного училища, він із липня 1941 року брав участь у бойових діях на Південно-Західному фронті як командир авіаланки і авіаескадрильї.

Від жовтня 1942 року Шепетя – капітан, помічник командира 874-го штурмового авіаційного полку 16-ї повітряної армії Центрального (Білоруського) фронту.

У 1943 році неподалік білоруського Гомеля літак Шепети збили німецькі зенітки, а він сам із переламаними ногами потрапив у полон. Капітан так згадував ті події: "Як мішок мене кинули у вантажну машину, а в бобруйській тюрмі – на сиру цементну підлогу. Приблизно місяць без жодної медичної допомоги. Годували один раз на добу супом із неочищеної картоплі і 100 г хліба".

Від початку 1944 року Шепетю утримували в таборі для військовополонених у місті Ліцманнштадт (зараз Лодзь у Польщі). Льотчик організував десятьох радянських офіцерів. Протягом двох тижнів залізними мисками вони прорили 20-метровий підземний тунель за межі табору. Проте напередодні втечі стався обвал. Шепетю доправили у шталаг VII-A міста Мосбург у Баварії.


Лагерное фото капитана Владимира Шепеті, напечатано в спецвыпуске немецкого бюллетеня уголовной полиции. Центральный архив Министерства обороны РФ
Табірне фото капітана Володимира Шепети, надруковане у спецвипуску німецького бюлетеня кримінальної поліції. Фото із Центрального архіву міністерства оборони РФ


Із Мосбурга капітану Шепеті в червні 1944 року вдалося втекти. Більше ніж 30 ночей ішов він на схід, але в місті Будвайс (нині – Чеське-Будейовіце) його спіймали. Шепетю засудили до смертної кари, яку мали виконати у концтаборі Маутгаузен.

Цей табір нацисти заснували в гірській місцевості анексованої Австрії в 1938 році. До кінця Другої світової війни це була ціла система, куди входило 50 таборів по всій австрійській території. Найвідоміші субтабори Маутгаузена – Гузен, Лінц та Ебензеє. Кожен із них мав власні філії.

Рабську працю ув'язнених використовували переважно в гранітних каменоломнях на користь видобувного підприємства DEST, що було у віданні СС. Із 1943 року в'язнів почали залучати до роботи у військовій промисловості – до складання ракет "Фау-2", бойових літаків, танків тощо. Каторжна праця в гранітних кар'єрах Маутгаузена була зразковим втіленням нацистської концепції "знищення через працю".


Каменоломня – основное место “истребление через труд” узников Маутхаузена. Фото: waralbum.ru
Каменоломня – основне місце "винищення через працю" в'язнів Маутгаузена. Фото: waralbum.ru


Через Маутгаузен пройшло 320–335 тис. осіб із понад 30 країн Європи, Азії і навіть Америки. Серед них щонайменше 122 тис. загинули. Найбільше ув'язнених радянських громадян (понад 32 тис.) були остарбайтерами. На другому місці військовополонені, далі – політичні в'язні.

Навесні 1944 року на території Маутгаузена побудували блок №20, який було розташовано ізольовано від решти табору. Барак оточували 2,5-метрова стіна з колючим дротом і кулеметні вежі. Туди для повільної смерті кидали військовополонених, які втекли з інших таборів. Із березня 1944-го до лютого 1945 року в "блок смертників" депортували приблизно 4,7 тис. осіб, із яких 4,3 тис. були червоноармійцями. Саме в цьому блоці із серпня 1944 року утримували Шепетю під №5861.

"Один раз на добу – півмиски бурякового супу і 100 г хліба-ерзац, у літні спекотні дні в суп кидали багато солі, а пити не давали. У блоці лютували дизентерія, рожа [запалення шкіри] і якась шкірна хвороба, від якої все тіло було в чиряках. Про медичну допомогу не могло і йтися. Тих, хто не міг стояти на ногах, садили на политу водою землю, тих, хто не міг сидіти, живцем несли в крематорій концтабору. Двічі на день у блок приходили есесівці і, незважаючи ні на бруд, ні на сніг, подавали команду "лягай" і топталися по наших тілах, били палицями, носками чобіт. Разом із ними те саме робив і шеф блоку. Потім усіх нас шикували, виводили зі строю кого хотіли і насмерть убивали".

Зі спогадів капітана Володимира Шепети

Від знущань, голоду, холоду, хвороб і самовільних розстрілів більшість полонених загинуло. На кінець січня 1945 року в блоці залишилося приблизно 570 осіб. У відчаї смертники зважилися на бунт і втечу. До організаторів приєднався і Шепетя. "Снігу було вище колін. Ми всі босі і без головних уборів. Охорона пустила в дію кулемети, автомати і вівчарок", – згадував капітан.

У ніч із 1-го на 2 лютого 1945 року за температури повітря -8 °C 500 ув'язнених-червоноармійців за допомогою вогнегасників та каміння ліквідували есесівців на вежах, влаштували коротке замикання на огорожі і перелізли через стіну.

Адміністрація Маутгаузена мобілізувала сили СС, поліції, фольксштурму і місцевих мисливців, щоб упіймати втікачів. Пошукову операцію назвали "Полювання на зайців в окрузі Мюльфіртель".

Майже всі бунтівники або загинули, або їх схопили і стратили. Утекти і вижити вдалося лише кільком десяткам осіб. П'ятеро з них – уродженці України: Володимир Шепетя, Іван Бітюков, Михайло Рибчинський, Іван Сердюк та Микола Цемкало.

25 днів капітан Шепетя рухався до позицій Червоної армії, поки поблизу міста Лінца його знову не схопила поліція. Він вигадав собі легенду і нове прізвище. Тому його посадили в табір військовополонених міста Пуппінг (Австрія), де він перебував до звільнення армією США. Потім Шепетю репатріювали на батьківщину. Він пройшов державну перевірку і відновився на своїй посаді в авіаполку.

Демобілізувався Володимир Шепетя у 1945 році. Після війни жив у Полтаві, працював старшим товарознавцем Полтавського промкомбінату. Помер у 1988 році.


Бывшие военнопленные Николай Цемкало и Михаил Рыбчинский (стоят 2-й и 5-й слева) в окружении австрийской семьи Лангталерів, которая предоставила им убежище после бегства из 20-го блока концлагеря Маутахузен, 1945. Фото из книги "Украинские узники концлагеря Маутгаузен: Свидетельства тех, кто выжил"
Колишні військовополонені Микола Цемкало і Михайло Рибчинський (другий і п'ятий зліва у верхньому ряду) в оточенні австрійської родини Лангталерів, яка надала їм притулок після втечі із 20-го блоку концтабору Маутгаузен у 1945 році. Фото з книги "Українські в'язні концтабору Маутгаузен: Свідчення тих, хто вижив"


Автори проекту:

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бірчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького"

Команда:

Зоя Бойченко, Володимир В'ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти:

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори:

Український інститут національної пам'яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"

 
Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах
Видання "ГОРДОН", Центр досліджень визвольного руху і Український інститут національної пам'яті продовжують серію спецпроєктів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка працювала в травні – серпні 2018 року біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільницьпро священників, які опинилися за колючим дротом, про випробування, які випали на долю українських націоналістів, військовополонених, про переслідування євреїв. У цій частині циклу – розповідь про долі дітей, які потрапили в концтабори.
"Що це за дим? Це ваші товариші горять..." Українські євреї у нацистських таборах
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху продовжують серію спецпроектів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яку відкрили 8 травня 2018 року, в День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві, вона працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів і військовополонених. У цій частині циклу – розповідь про переслідування євреїв.
Голод, каторга, куля. Військовополонені в таборах Третього рейху
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху продовжують серію спецпроектів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка відкрилася 8 травня 2018 року, у День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві і працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях було подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів, що потрапили в концтабори. У цій частині циклу – історії про долі військовополонених.