+10 Київ
Мусимо навчитися радіти за наших друзів і партнерів, тоді й у нас усе піде краще. Я про це в контексті справжнього свята у Грузії – вони нарешті отримали довгоочікуваний безвізовий режим для короткострокових поїздок до країн шенгенської зони. Це ще й привід висловити своє захоплення грузинами – вони насправді святкують цю подію з піснями й феєрверками, як святкували й кожен проміжний етап.
Як це разюче відрізняється від нас, де більшість "балакучих голів" із телеекранів вправлялись у доведенні, як нам плювати на цей безвіз, бо чиїсь там бабусі з Чернігівщини не мають за що їхати до Європи. Грузини ж насправді бідніші за українців та до Європи їм далі й складніше, але вони святкують, а наші тільки нарікають.
А ще вчора у Грузії відбувся масовий флешмоб – виставити своє фото, на якому тримаєш аркуш із написом: "Я не буду до кінця відчувати себе європейцем, доки Україна не отримає безвізового режиму". Що ж у нас? Та якась незрозуміла радість серед половини політиків і всяких там активістів. Не за грузинів радість, а: "У Порошенка знову щось не вийшло, ми знову відстали!" То, може, вони таки справді заслуговують на євроінтеграцію більше, ніж ми?
Але з дечим у цій ситуації таки треба розібратися цілком об’єктивно. Частково в постійному перегляді термінів завинили й ми самі, точніше – наші обранці. Згадайте всю ту непристойну тяганину, яку вони влаштували довкола закону про електронне декларування, як гальмували попередні закони про боротьбу проти незаконних активів, спецконфіскації тощо. Однак більша частина наших проблем таки мала зовнішнє походження.
Так званий безвізовий діалог розпочався ще дуже давно, навіть точно рік не назву. Перші паростки запускав іще поза-позаминулий президент Кучма. Основні угоди підписували за Ющенка, значну частину реального наповнення виконали, як це не дивно, за Януковича. За Порошенка завершували найважчі рішення, які наштовхувалися на шалений опір. Але ж тоді, на початку, у нас не було війни, а в них – потоку мігрантів, Brexit, спалаху євроскептицизму… За той десяток років усе кардинально помінялося. Мені навіть дивно, що європейці не скористалися якоюсь формальною відмовкою й не закрили тему остаточно. Але є одна особливість, яка характеризує відповідальних європейських політиків – у них: "Угоди треба виконувати". Навіть коли дуже-дуже не хочеться. Та й наша дипломатія спуску не давала.
Але між "виконувати угоди" та "виконувати їх своєчасно" лежить ціла прірва часу, обставин, проблем і бюрократичних параграфів… Цим уміло скористалися європейські друзі Путіна, які щойно тепер почали "здуватися". Згадайте, якими самовпевненими вони були ще восени, особливо у Франції та в Нідерландах. І якраз ці дві країни завдали нам ще півроку тому дуже болісного удару. Їхні представники, погрожуючи цілковитим зривом безвізу, виставили ультиматум, яким розірвали процедуру для Грузії й для України. Суть у відомому акті європейського права, який запроваджує механізми оперативного зупинення всіх лібералізованих візових режимів у випадку загроз для ЄС. І хоча це нечесно, бо це були не наші, а їхні проблеми, нас поставили перед фактом: спершу створимо механізм зупинення безвізових режимів, а тоді такий статус надамо вашим двом країнам. Із цим ми вже мусили змиритися.
Але потім від двох згаданих країн прозвучала зовсім непристойна вимога, від якої відгонить відвертою сегрегацією та подвійними стандартами. Проштовхнули позицію, що для Грузії останній етап запровадження лібералізації візового режиму запустять у день, коли країни – члени ЄС досягнуть консенсусу щодо вже згаданого акту про механізм зупинення безвізів. А для України цей же етап розпочнеться лише після того, як цей акт набуде чинності. Хто знайомий із брюссельською бюрократією, той знає – на це може піти від кількох місяців до цілого року (усякі там погодження, переклади, звірки, верифікації, депонування та публікації).
Тут уже довелося включити всі можливості наших друзів, найперше Шульца й Туска, щоб процес пройшов якнайшвидше. Чи це справедливо? Звичайно, що ні. Чи мали ми якийсь механізм, щоб поміняти рішення європейців? Питання риторичне. Припускаю, що така недобропорядність щодо нас була запущена з огляду на майбутні вибори у Франції, з надією, що проросійський президент остаточно зупинить процес на фініші. Зараз французи у себе вдома ніби розібралися, хто кому Путін, а для нас перешкод стало значно менше. До середини квітня очікуємо на рішення Європарламенту, потім Європейська Рада й технічні процедури. До середини червня мали б упоратися, хоча вже боюся щось пророкувати, щоб не зурочити.
Але осад на душі залишили не подвійні стандарти деяких єврочиновників, а теляча радість наших нібито патріотів, які навіть не приховували втіхи, коли у нас виникали проблеми, а в Путіна та його друзів усе складалося…
І зовсім наостанок про бабусь із Чернігівщини. Багато хто з них навіть за сто кілометрів від дому в Києві не був ні разу за життя, зокрема коли ще були молодими, а грошей для цього вистачало. Безвізом мають скористатися якраз ті, для кого це справді важливо. Молоді зможуть побачити світ, зрозуміти, що можна жити інакше, а ще знайти стипендіальні фонди тощо й вступити на навчання до європейських вишів без зайвих витрат на посередників. Хоча для самого навчання вони вже повинні отримати навчальні візи.
Працездатні зможуть самостійно без шахрайства та здирництва знайти для себе різні сезонні й вигідні роботи, безпосередньо від працедавця отримати запрошення на працю. Для її реалізації теж доведеться отримувати робочу візу, але ж гарантовану й не через злодіїв та здирників. Усі, хто можуть хоч трошки грошей виділити на відпочинок своєї сім’ї, раптом відкриють для себе, що в Європі можна відпочивати й подорожувати з комфортом, але дешевше, ніж удома. До країн, які не обмежені візовими порогами, заходять бюджетні авіалінії… Зрештою, усі ми станемо трошки відкритішими й вільнішими. А деякі наші політики, у яких і так давно є безвізовий режим для їхніх дипломатичних паспортів, раптом стануть менш затребуваними й улюбленими. Може, саме цього вони так бояться?
Джерело: "ГОРДОН"
