+1 Київ
Дороги фронту нанизують роки війни випадковими асоціаціями, спалахами епізодів, які вислизнули з пам'яті, словами, кинутими колись, десь, комусь. Поглядом, упійманим багато років тому саме тут, на цьому місці, повз яке мчиш зараз, через багато років.
...на нас чекали у Водяному. Сім'ї, які ми вмовляли до евакуації, нарешті зважилися покинути село під обстрілами, ба більше, тепер вони вже кричали в телефон: "Заберіть нас!", коли телефон ловив на кілька секунд зв'язок.
Ці люди викликають безмежний подив, безсилий гнів. Вони однакові завжди й усюди – ті, хто сидить під обстрілами, часто з дітьми, сподіваючись, що пощастить: "Та, може, не загинемо, та, вдома і стіни допомагають" – це чуєш завжди, і щось тупіше годі вигадати. Потім вони всі однаково лементують у телефони або з підвалів та бомбосховищ і гнівно, люто, відчайдушно вимагають: "Заберіть нас!"
Чомусь оці, хто досидів до останнього, завжди вимагають. Їхній крик звучить докірливо: "Як ви могли покинути нас, не вмовивши на виїзд, як ви могли не пояснити нам докорінно, що на нас чекає, тепер рятуйте давайте!"
І їх рятують.
Інші люди іноді гинуть, поринаючи в пекло за останніми ешелонами гнівних почекунів, лінивих фаталістів своїх доль. Та бог би з нею, їхньою долею, але ж заручниками в них дуже часто бувають діти. Їхні власні діти, яких ці люди не захотіли вчасно врятувати від можливої, такої близької смерті.
Я скалічена цими людьми, буквально.
Я поринала в пекло за ними та їхніми дітьми, і вибух міни скалічив мене і зробив моє тіло неслухняним, волосся геть сивим, та й роки мого життя, мабуть, коротшими.
Але тоді наш шлях до пекла лише починався, ми стояли біля лікарні в Селидовому й очікували, доки розвантажиться машина з лікарським обладнанням. А далі на нас чекав шлях на Водяне, звідки пробивались іноді секундні крики: "Врятуйте нас!"
Машина розвантажилася давно, але треба було підписати всі акти прийому-передачі. Теж не питання, але десь загубилися шини для зламаних рук, чомусь я чітко пам'ятаю, що саме рук. І всі присутні перебирали коробки й клунки, шукаючи ті довбані шини.
– Та скільки можна! – вибухнула я цигарковим димом і гнівом.
– Нічого не зробиш, документація, ти ж сама знаєш, як це, – примирливо сказав Ендрю.
Ендрю вже розумів, що цього дня ми до Водяного не доберемося. Темнішало, посилювались обстріли, їхати на лінію фронту було ще тупішим, аніж сидіти в очікуванні "русского мира".
Ми курили біля лікарні в Селидовому, стояв туман, були два дні легкого потепління перед морозами. Це я пам'ятаю теж досить чітко, бо калюжа, що прикривала глибоку яму на дорозі біля мосту, який з'єднував Красноармійськ і Димитров, не була затягнена льодом. Саме в ту калюжу ми і втрапили лівим переднім, коли нарешті вирушили з тилового тихого Селидового до місць, де мали знайти якийсь нічліг. І саме в ту калюжу стрибнув Ендрю, щоб промацати стан колеса – а чи ще що можна зробити, коли втрапляєш в яму, повну брудної води?
У тихому тиловому Покровську.
Можливо, тому в усі роки війни, узимку й улітку, їдучи фронтовими дорогами, я киваю лікарні біля Селидового й усміхаюся, фиркаючи димом у вікно. А дивлячись на рівний асфальт біля мосту від Покровська до Мирнограда, я можу з точністю до сантиметра сказати, де тут була Яма Ендрю.
Колись тихого Покровська.
Колись виключно тилового Мирнограда.
Колись тихого Селидового.
А удар по селидовській лікарні віддається тупим болем у серці. Просто болем, бо це удар по лікарні. Це нелюдство. Але це ще й удар по моїй посмішці, коли я їду повз і фиркаю димом у вікно, вдивляючись до слідів Ендрю. Це по його слідах удари.
А почекунство, якому здається, що все якось буде, що все розсмокчеться, та вдома і стіни допомагають – я ненавиджу люто. Як факт, як явище. Точно так, як ненавиділи ми це явище і тоді, дев'ять років тому.
Ненавидіти людей, які кричать у трубку: "Заберіть нас!", люто і гнівно вимагаючи цього від нас.
Ні, це занадто.
Немає сил і змоги ненавидіти цих нещасних людей.
Але немає сил і змоги дивитися на очі їхніх заручників. Їхніх рідних дітей. Ви бачили, які величезні й сухі очі в дітей, які живуть під обстрілами?..
..."В Авдіївці лишається приблизно 900 людей, але сказати точніше немає змоги..."
..."На даний час евакуація вже майже неможлива. Кажуть, що їхати старим маршрутом – самогубство. Залишилась ґрунтова дорога, але й там теж важко. А люди телефонують, просять їх забрати… Люди чекали до останньої миті…"
...Хтось десь у мережі кричить:
– Не смійте дорікати людям, які вирішили лишитися в обстрілюваних містах і селах! Це їхній вибір!
Я кажу:
– Смійте. Дорікайте, говоріть про це весь час. Доки вони живі. Та біс би з ними – доки живі їхні діти. Можливо, ваші докори й ваші заклики допоможуть комусь прийняти важливе рішення. Хоча б заради дітей.
Авдіївка. Евакуація вже неможлива.
Селидове. Мирноград. Покровськ.
Наступні?
Усі сліди моїх безцінних друзів, що загинули на війні 10 років, я б віддала за порятунок цих дітей.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
