0 Київ
Колись давно, коли наша війна цікавила ще незначну кількість людей, ми попросили прочитати лекцію з мінної безпеки для Ф.О.Н.Д.у. Здавалося б, навіщо? Адже переважна більшість фондерів того часу на фронт не їздили та й не збиралися. Але ми трішки бачили наперед – і ми самі, і лектор. Тому бажаючих прослухати лікнеп було чимало.
Що ж, ми не помилилися.
Під час цієї лекції ми плавно перейшли з основ мінної безпеки на безпеку прифронтової зони. Як їздити, що мати із собою, чого боятися, від чого і як боронитися, як підстрахуватися. Заговорили про ДРГ.
– Зараз трохи змінюється обстановка на фронті, – сказав наш учитель. – Активні бойові дії скінчилися, тож ворог почне просто шкодити.
– Як шкодити?
– Та як лишень не шкодити. Наскільки фантазії вистачить. Міни на основних і неосновних дорогах. Вибухівка в лікарнях і на вокзалах. Будуть брати приціл на цивільне населення.
Це уявити було важко.
Міна на фронтовій дорозі – це легко уявити. А вбивати цивільне населення? Ні за що, просто так?
Я уявляла. Я бачила прицільні удари по бомбосховищах. Прицільні удари по колонах, які вивозили біженців. Я давала свідчення й дивилася в недовірливі очі інтерв'юера. Мовляв, та ну. Могли ж просто помилково поцілити?
Не могли. Не помилково.
Тепер ми всі дивимося в недовірливі очі світу й кажемо: "Чуєте там? Прицільний удар по лікарні та станції швидкої допомоги, Берислав Херсонської області. Прицільний удар по сільській кафешці й магазинчику саме в той момент, коли там зібралося багато народу, Гроза Харківської області. Це реально, це існує. Це терор цивільного населення".
Світ кліпає очима. Хтось плаче. Ну, ми реально бачили ці сльози. Хтось надає нам допомогу. Ну, ми реально відчуваємо цю допомогу. Але в загалі світ кліпає очима, як той мій давній інтерв'юер:
– Та ну. Могли ж випадково поцілити?
– Не могли. Не випадково.
Нещодавно пронеслося попередження для волонтерства й військових – мовляв, Росія змінює тактику. Будуть точкові, але дуже болючі удари. І в першу чергу по цивільних об'єктах.
Ну, удари по цивільних об'єктах – це вже давно наша реальність. Тому над цим попередженням трохи повсміхалися.
Аж ось вони. І це дійсно прицільно. І це дуже боляче.
Можна скільки завгодно битися в сльозах, кричати, сипати прокляттями – а можна виробити план. Я виробляю план і раджу вам теж. Мій план такий:
– Я хочу бажати не зникнення того нелюдського світу. Це неможливо, тому – що вже бажати неможливого. До того ж там теж є діти. Ми не вони, ми не бажаємо смертей дітям. Я бажаю іншого.
Я хочу, щоб після остаточної перемоги світу над тими нелюдами, після всіх можливих санкцій їх почали водити в кіно. Примусово, з відмітками, скільки сеансів кожен громадянин мусить пройти за тиждень, скільки – за місяць, скільки – за рік.
Фільми мають бути різними. Кольоровими й чорно-білими, з музичним супроводом. Але музика мусить лунати якась одна. Увесь час. Припустімо, дев'ята симфонія Бетховена.
У цьому кіно їм мусять показувати розірвані тіла цивільних і військових. Катування їхніми виродками наших цивільних і військових. Без цензури, без замилювання особливо жорстоких сцен. Мусять показувати тіла після масового ґвалтування. Відрізані голови. І розбирання завалів, теж безжально, що камера вхопила, те й показувати. Показувати, як витягують з-під завалів шматки людей.
Місяці сеансів. Роки сеансів. Усім від 18 років. Особливо "заслужених" відправляти на ексгумацію. І над усім цим теж нехай лунає дев'ята симфонія Бетховена.
Такий мій план. Так я хочу. Такий мій механічний апельсин.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
