+4 Київ
От, якщо чесно, у мене немає практично жодних емоцій щодо виступу Лорак у Палаці "Україна". Ні обурення, ні злості, ні невдоволення. Зовсім легким фоном якась досада, що їй удалося виступити. Щодо глядачів, які аплодували стоячи, – нічого. Напевно, на четвертому році війни потихеньку настає отупіння.
Отупіння і розуміння, що є люди, яким пофіг. На війну, на незалежність, на зраду. Є багато людей, яким пофіг. Дуже багато. Їх так виховували. Вони так зростали. Вони так жили. Брати хабарі і вимагати хабарі – це ж звідси. Ніхто від гарного життя хабара не дає. Тільки коли біда чи безнадія. І таких брати–давати–вимагати у різних варіаціях дуже багато було. І до 1991 року, і видозмінено останні 25 років.
Просто є люди, яким пофіг. І мені на них стає пофіг. Вони є, і з цим нічого не можна вдіяти. Із Лорак – можна і потрібно. Із законодавчою базою, яка дала б можливість колаборантів назвати колаборантами, можна і потрібно. А ось із цим життєрадісним планктоном, який насмоктав бабла, не можна. Тому що це планктон. Ось той самий вид, окремих представників якого називають офісним. Вони думають і живуть шлунком. Або тим, що замінює шлунок планктону. Тепло і ситість – їхнє все. І це неминуче.
Якщо заборонити їм щось робити, вони після кількох спроб обійти заборону не будуть цього робити. Але поки що їм цього не заборонено, вимагати від них якоїсь свідомості або, не дай боже, патріотизму – нерозумно. Тому що планктон.
І злитися на них – те саме, що злитися на холодний дощ чи весняну ожеледицю. Це неприємно, але неминуче. Як бруд під ногами на фронтовій дорозі – неприємно, мокро, слизько, але потрібно йти і їхати. Тому що мета попереду.
Їхні діти або діти їхніх дітей – це інше питання. Вони можуть бути і патріотами, і громадянами з активною життєвою позицією. Але це буде потім. Коли планктон піде на корм. А поки маємо, що маємо.
Я знаю, що ми все переживемо. І незручності через календарі, які на наступний рік багато хто надрукував неправильно (вихідний у травні і робочий 25 грудня), і багато іншого. Це тривалий і важкий шлях – по стібку відривати себе від імперії зла, до якої нас було насильно пришито дуже давно. Так давно і міцно пришито, що подекуди дехто намертво приріс.
І в основі всього смутку і туги за імперією, що відривається з кров'ю, усе ті ж ситість і тепло. І ностальгія.
Але у нас є досить людей, які роблять процеси розриву незворотними. І ми з вами теж ці люди. Ми потихеньку, міліметр за міліметром, стікаючи кров'ю, вириваємо зі своєї плоті стібки, якими нас пришили до мордору.
І ми сильні, ми впораємося. А емоції... Емоції залишилися на війні. Там емоції. Емоції в допомозі армії. У реформах емоції. А в залі слухачів Лорак – планктон. Який не вартий наших емоцій. Не вартий потиску руки. Напевно, тому мені так пофіг.
Джерело: Роман Доник / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
