-2 Київ
Давайте начистоту. Знаєте, чому нам минулого року вдалося? Удалося не тільки вистояти, а й повернути частину окупованих територій? Бо для них це була "СВО", яка десь там, далеко, а для нас це була священна війна. Війна за виживання. Наш український джихад.
Коли "Україна або смерть" були не просто гарним гаслом, а щоденною реальністю. Рік тому це була справді народна війна проти армії професійних мародерів... Війна українців, які знали, за що вони вмирають і вбивають, проти тих, хто геть не розумів, навіщо він поперся на українську землю. І тому ми – всупереч прогнозам усіх розвідок і спецслужб – вистояли. Але з того часу ця війна кардинально змінилася...
Наразі воюють дві армії. Зі своїми профі й аматорами. Зі своїми ідейними (чи навіть фанатиками війни) і своїми заробітчанами. Зі своїми героями й запроданцями. Зі своїми мартирологами – десятками тисяч тих, хто загинув і за кого потрібно помститися...
Наша правда в цій війні нікуди не поділася. Як і рік тому, це національно-визвольна війна за право самим визначати свою долю. Ось тільки вона перестає бути для нас народною й екзистенційною. Вона перестає мобілізувати все суспільство, перетворюючи його на міцний кулак, готовий розбитися у кров, поламати кісточки, але відправити ворога в нокаут.
В Україну повернувся business as usual. Армія воює. Десь там, далеко – на сході України. Корупціонери крадуть. Політики думають про рейтинги і брешуть. Журналісти обслуговують політиків. Правоохоронці обкладають бізнес мздою. Кожен виживає й заробляє як може.
З країни, що вела проти орди тотальну війну, з нації, де кожен готовий був убивати й умирати, ми перетворюємося на країну вболівальників ЗСУ. Так само, як Росія залишається країною вболівальників за свою армію.
Війна професіоналізується. Попри цілі квартали свіжих могил на українських кладовищах, нам здається, що найстрашніше вже позаду. Що результат цієї війни визначено наперед. Що ми вже "зробили гру" і залишається тільки оформити результат розгромною перемогою над ворогом...
Наївні... Після звільнення Херсона (тобто за останні пів року) ми нічого не звільнили, але втратили Соледар і Бахмут. Нова західна зброя, яка зараз надходить в Україну в кількостях, про які рік тому важко було навіть помріяти, виявилася безсилою проти "м'ясних штурмів" у стилі маршала Жукова. І так, як не прикро це визнавати, Бахмут узяли навіть не російські регуляри – варварська ПВК, де за найменшу провину мінусують на місці.
Ми перемололи в "бахмутській м'ясорубці" десятки тисяч орків? Так! Але що для країни, яка досі живе пафосом перемоги, задля якої вона могла зафарбувати Дніпро в червоний колір кров'ю своїх солдатів, кілька десятків тисяч? А скільки синів і дочок України втратили під Бахмутом ми?
Боюся, цю війну виграє не західна зброя (яка, безумовно, важлива). Якби війни вигравали лише технології, США ніколи б не вийшли з Афганістану чи Іраку... Війни виграють технології й довга воля, готовність платити велику ціну за досягнення поставлених цілей. Мобілізація всіх сил і ресурсів задля перемоги...
Зараз я не бачу такої мобілізації ні в Україні, ні в Росії. А це означає, що ця війна ще надовго. Як би ми не вірили в "останній вирішальний контрнаступ"...
Вермахт був найтехнологічнішою військовою машиною свого часу. З найсучаснішою зброєю і зразковою дисципліною. Але довга воля й готовність жертвувати мільйонами людських життів заради перемоги завершилися взяттям Берліна замість капітуляції Москви...
Я не знаю, чи готова сучасна Росія мобілізувати всі свої ресурси й перетворитися на одного великого "Вагнера", аби виграти цю війну. Думаю, за Путіна це малоймовірно. Але питання, хто прийде після Путіна, відкрите. І дай боже, щоб до влади там не прийшли сучасні більшовики, готові заради своїх амбіцій гнати на смерть мільйони...
Утім, і Україна перетворюється на європейський Ізраїль. Який звикає жити звичайним життям, незважаючи на війну. Ось тільки, на відміну від Ізраїлю, нам рано розслаблятися. Ми ще не виграли жодної своєї війни. Ми ще не звільнили своїх територій. Ми ще не завдали вирішальної поразки нашим ворогам. Ми ще не збудували непереможної армії й держави.
А це означає, що психологічна демобілізація – шлях у нікуди. Він призведе до затягування війни, розквіту корупції, збільшення жертв, руйнування наших поселень і втоми від України. Яка точно прийде – не цього року, так наступного...
Цю війну виграє той, для кого – як для нас рік тому – вона стане питанням життя і смерті. Хто мобілізує всі свої сили, ресурси та волю. Для кого не буде тієї ціни, яку він не готовий заплатити за перемогу. А поки – на превеликий жаль – ми повертаємося у формат пізнього АТО/ООС. "Ви воюйте, аби ми могли жити звичайним життям. Ви – наші герої. Але не заважайте нам робити business as usual. Ваше місце на фронті..." Чим це закінчилося, сподіваюся, усі ще пам'ятають?
Джерело: Gennadiy Druzenko / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
