Після ракетного удару частина мого університету в Харкові просто зникла. Але на стіні вціліла дошка, а на ній напис крейдою "23 лютого. Класна робота"

Сиділа вчора за своєю партою у 206-й аудиторії. Ревіла.

Журналісти знімають про Харків документалку до річниці війни. Попросили інтерв'ю, "якщо можна, у якомусь знаковому для вас місці".

У Харкові для мене будь-яке місце – знакове. Але подумала, покличу їх у педагогічний. Знаю, у "мій" корпус було пряме влучення, але з дороги руйнувань майже не видно.

Цікаво, як там.

Охорона пустила нас за ворота, і ми пішли до центрального входу довгою кипарисовою алеєю. Ідемо, і я кажу знімальній групі: "Не так уже й страшно начебто, он пташки співають". Пташки справді співали.

А потім ми підійшли до воріт. До того місця, де раніше була брама. Пробралися через розбиту арматуру, і я автоматично підвела голову до вікон своєї аудиторії. Її просто не було.

Фото: Анна Гин / Facebook

Здавалося б, за 12 місяців пекла здивувати вже неможливо. Але ні.

Цей ракетний удар був такий потужний, що частина будівлі просто зникла. Замість неї всюди лежать величезні гори з бетонних стін і шматків металу. Скло, рами, фрагменти парт, клаптики штор.

Я не інженер, але мені здається, відновити головний корпус Харківського педагогічного університету неможливо.

Рештками сходів ми почали акуратно підійматися на другий поверх, туди, де була моя аудиторія. Я йшла і вела рукою по розписній стіні, тут ми з дівчатами завжди фотографувалися. Тоді ще не було камер у мобільних телефонах, нас знімав хлопець із мехмату на модний тоді фотоапарат Polaroid. Він вишиковував нас на сходах, командував: "Си-и-ир", і ми реготали.

Напевно, ці знімки все ще лежать десь у батьківському домі. Мені поки що бракує сміливості відкрити старі альбоми.

Із вулиці нам гукнула комендантка: "Друзі, тільки не ходіть у велику лекційну, там можуть бути обвалення".

Велика лекційна. Уціліла половина від неї. Тут я складала держіспит із вікової психології. Пам'ятаю, так перехвилювалася, що, поки ми чекали результатів, зомліла.

– Дивися там, не впади, – хвилюється оператор. Усміхаюся.

Цієї весни ми мали зібратися на ювілей – 25 років із дня вручення дипломів.

Я прийшла раніше, дівчата. Ходжу руїнами.

Фото: Анна Гин / Facebook