Російсько-білоруська формула "ми цих поб'ємо, інші боятимуться і не вийдуть" у нас спрацювала точнісінько навпаки

Стою на балконі, курю, завила сирена. Унизу мама з дівчинкою – терпляче чекає, поки та награється із залізними обмежувачами на паркуванні. Малій десь півтора року, ходить ще незграбно – суцільна чарівність у рожевому.

Сирена завила – мама навіть не сіпнулася, крихітка теж. Щось там уважно досліджує із цими залізяками.

Курю і думаю, я й сама за всю війну жодного разу не спустилася в бомбосховище. Ні в Харкові, ні у Дніпрі. Розумом розумію, що це подвиг ідіота. Але в мене відмазка є – доберман. Ну, у який із ним підвал? Там діти, коти, дрібні собачки.

З іншого боку – розмірковую я, поки курю – спускалася б я в підвал (щонайменше тут, у порівняно спокійному Дніпрі), якби собаки не було? Чесно, не певна.

Сидиш ти, працюєш, зосередився… Ну, чи вариш борщ, який ось-ось закипить. Пігулки сортуєш, миєш голову, не знаю, пазурі собаці стрижеш. І тут х...як – усе кидай і біжи. Бісить. А коли це тричі на день?

Ні, я розумію, що воно летить і кудись приземлиться. Але якось не хочеться відриватися від серіалу, зараз же найцікавіший момент (смайлик із червоним чортом)!

Я досі курю. І далі думаю. А якби зі мною було ось це диво в рожевому, побігла б в укриття? Напевно, так. Головне слово "напевно".

От якісь ми дивні. Дурні? Та ні, начебто все розуміємо, знаємо ризики. Ледачі? Теж мимо, стільки робимо щодня. Я на своїх волонтерів дивлюся – від них електростанцію зарядити можна.

Може, наш український геном містить недостатню кількість речовини, яка відповідає за самозбереження?

Бачили вчора сюжет про німецького пожежника, який приїхав допомагати колегам до Харкова. Виходячи з частини, він надіває на себе три (!) бронежилети. Вони важкі, незручні, на вулиці й так жарко, на пожежі взагалі пекло, але він усе одно щоразу спокійно надіває всі три.

І хлопець такий, харків'янин, якому німця поставили напарником, інтерв'ю дає, розповідає, що той – чувак класний, професійний, але три жилети носить. І реготнув.

Слухайте, зараз скажу крамолу, а може, ось ця наша... особливість (підбирала пристойне слово) і дає змогу перемагати? Іти на ворожі танки без зброї, міни носити голими руками, пологи приймати під ракетними ударами.

А пам'ятаєте 2014 рік, Майдан, після того, як беркутівці побили студентів, наступного дня на площу вийшло вдесятеро більше людей?

Тобто розумієте, російсько-білоруська формула "ми цих поб'ємо, інші боятимуться і не вийдуть" у нас спрацювала точнісінько навпаки.

І ще, напевно, наша параноїдальна жадоба до свободи. Ось коли тобі з кожної праски кажуть "не ігноруйте сигналів повітряної тривоги", ти, сука, на зло сидиш, мовляв, не вказуйте мені, що робити (смайлик).

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора