Кадебешникам Лукашенка дуже страшно, що люди запам'ятають їх в обличчя. У нас влада теж анонімна. Росія – та сама Білорусь, тільки поки з макіяжем

Картинку вже всі бачили? Ну то подивіться ще раз. Нові кадебешники Лукашенка. Вартові батьківщини, стовпи режиму, найкращі люди міста.

Їм дуже страшно, що люди дізнаються, хто вони. Запам'ятають в обличчя. Зустрінуть на вулиці. Та й бігти через литовський кордон, залишаючи зірки на колючому дроті, краще, коли тебе ніхто не знає.

Скріншот: Дмитро Гудков / Facebook

Але. Не треба сміятися з другої половини Союзної держави. Не хотів би засмучувати, але у нас, у першій, усе те ж саме. Зовсім.

Ось спробуйте виконати просте домашнє завдання: знайдіть в інтернеті портрети суддів вашого районного суду.

Ну що, як успіхи? Не знайшли? Правильно, "ихтамнет". Судова влада у нас давно й успішно анонімна. Начебто прізвища відомі, але все інше – страшна, а якщо суди про тероризм, то і військова таємниця.

Починається все саме із цього – з анонімності влади. Це вже потім з'являються дзеркальні шоломи "космонавтів", обклеєні ізсередини, для надійності, фольгою. І кийок – як продовження руки.

А далі депутати. Яка різниця, що ми їх знаємо в обличчя, якщо зал пленарних засідань охороняють краще, ніж сховище швейцарського банку, журналіст не пролетить, помічник не прослизне, що вже про звичайного громадянина.

Ще домашнє завдання: знайдіть фото й адреси, де живуть високопосадовці: мери, міністри тощо. В інших країнах усі знають – різні там Даунінг-стріт. А у нас? Якщо лише прослизне в антикорупційних розслідуваннях. Не кажу вже про синів колишнього генпрокурора Чайки, яких в ЄДРЮО перейменували у випадкові набори букв і цифр – ЛСДУ3 і ЙФЯУ9.

От вам і висновок: Росія – та сама Білорусь, тільки поки з макіяжем. Ми давно вже живемо з абсолютно такою самою непублічною владою, яка найбільше боїться, що замість зручного електронного електорату одного разу доведеться зіткнутися з живим народом.

І постскриптум: звідки ж береться ця анонімність, де її історичне коріння? Тут і домашнього завдання не треба, ліс відрубаних рук. Середньовічний червоний катівський ковпак. З нього і виблискують оченята всіх цих суддів – прокурорів – посадовців.

Ось туди йдуть невідомі батьки, до цього нас і ведуть. На плаху.

Джерело: Дмитрий Гудков / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора