+4 Київ
Що наразі являє собою Захід і Росія, або план миру не лише для України. "Демократія – це не даність і не природний стан суспільства, це система, що вимагає постійної підтримки та дисципліни. Свобода існує лише там, де її підтримують сильні інституції та правові механізми. В іншому випадку вона поступається місцем хаосу".
"Держави не гинуть від воєн – вони гинуть від деградації еліт. Коли правлячий клас стає неспроможним керувати, країна слабшає незалежно від того, які зовнішні загрози вона має". (Збігнєв Бжезінський).
Із перших днів своєї незалежності Україна прагнула приєднатися до спільноти демократичних країн світу, перш за все Заходу. Останній протягом багатьох десятиліть після закінчення Другої світової війни залишався передовою цивілізацією, потужною економічною, військовою та інформаційно-технологічною силою. Але впродовж останніх десятиліть він крок за кроком програє своїм ворогам у здатності до стратегічного планування та ухвалення швидких і своєчасних управлінських рішень.
Особливо – за обставин, які швидко змінюються. Окрім того, Захід утратив ініціативу в сучасній ідеологічній і інформаційній війні проти авторитаризму. Причина – деградація його правлячих еліт і структурні зміни суспільства у країнах демократії. Передусім через скорочення кількості представників середнього класу і падіння політичної культури виборців.
Причиною культурно-філософської деградації еліт Заходу стало те, що більшість правлячого класу ніколи не воювала й навіть не брала участі в попередньому ідеологічному змаганні з комунізмом за часів холодної війни. Це робили їхні попередники. Еліти, що нині правлять, виросли за умов миру і демократії, сприймаючи їх як постійну і природну даність. Так, неначе готові демократії існували здавна й існуватимуть вічно, не потребуючи жодних власних зусиль задля свого захисту, вдосконалення і підтримки. Тим більше вивчення історії, діалектики розвитку і формулювання сучасних законів існування демократій за нових історичних обставин.
Розпад СРСР послабив і дезінтегрував ідеологічну й філософську єдність Заходу, зупинив ідеологічне лідерство США, а також послабив внутрішню ідеологічну єдність країн ЄС і НАТО. Основою попередньої єдності був антикомунізм. Відсутність, як тоді здавалося, нових реальних загроз безпеці країн НАТО протягом майже 30 років, а також економічне благополуччя, егоїзм і самозакоханість суспільств Заходу прискорили деградацію його політичного істеблішменту. У країнах Заходу після 1991 року не з'явилося жодного державного діяча рівня Франкліна Рузвельта, Вінстона Черчилля, Шарля де Голля, Конрада Аденауера чи Рональда Рейгана. Тим більше теоретиків і творців демократії на кшталт Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона чи Авраама Лінкольна.
Особливістю ж сучасного етапу протистояння є те, що загроза походить не від комуністичних ідей і табору, а від економічно і технологічно зміцнілого табору авторитаризму. Ці країни досягли високого рівня воєнного і економічного потенціалу за рахунок державного капіталізму. Декілька країн із цього табору володіють ядерною зброєю, і є ознаки того, що допомагають заволодіти нею іншим. Ідеологією цього табору наразі є не "пролетарська єдність", а "боротьба проти "колективного Заходу". Хоча насправді цей Захід надто повільно реагує сьогодні на необхідність стати колективним і монолітним у протистоянні з агресією Кремля. А перемога останнього в Україні неминуче спричинить падіння демократій за принципом доміно в результаті подальшого наступу авторитарних країн на демократичних сусідів.
Війни авторитаризму проти демократій, яка в гібридному форматі розпочалася вже давно, на Заході своєчасно не помітили – як і того, що авторитарні режими ефективно використовують корупцію у країнах демократій із метою розкладу їхніх еліт зсередини. Водночас сьогодні більшість лідерів Заходу сприймають цю війну як "чужу", яку повинні вести інші народи, але аж ніяк не "сталі" західні демократії. Нового ідеологічного об'єднання, подібного до колишнього – на базі антикомунізму (тепер уже антиавторитаризму) – не сталося. Його досі замінюють радше ритуальні заклинання до миру.
На противагу Заходу ядром нового світового об'єднання, як вважає Кремль, мають стати Китай і Росія, навколо яких об'єднаються країни демографічної більшості планети – "колективний Південь". Основою його єдності має бути протистояння світовій меншості найзаможніших країн – "колективного Заходу".
Бойове ядро нового об'єднання вже сформувалося на фоні війни в Україні завдяки масштабним постачанням зброї та боєприпасів російському агресору: до нього вже увійшли авторитарні Росія, Північна Корея та Іран. Китай здійснює неофіційну, але важливу для Росії технологічну та фінансово-економічну підтримку. Окрім того, Китай і Росія ініціювали створення ще одного об'єднання країн Азії – Шанхайську організацію співробітництва (ШОС) – як противагу об'єднанням найбільш економічно розвинених країн світу, G7 і G20, ядром яких є демократичні країни Євроатлантики, і заснували геополітичне об'єднання БРІКС (англійською BRICS, від засновників Brazil, Russia, India, China, South Africa) як основного суперника "Великої сімки", G7.
Сучасне ставлення Кремля до Заходу та елементи нової ідеології для Росії були сформульовані одним із головних кремлівських теоретиків Сергієм Карагановим. Він наразі є керівником Ради з зовнішньої та оборонної політики і виклав їх у 2024 році у статті "Вік воєн?". Його ідеєю є, зокрема, завдання превентивного ядерного удару по одній із країн НАТО (наприклад, Польщі), аби швидше "примусити Захід до поступок". Аналізуючи сам Захід, Караганов зауважує: "У розвинених країнах Заходу вже півтора-два десятки років триває скорочення середнього класу – основи політичних демократичних систем", у зв'язку із чим вони стають дедалі менш ефективними. Наголошує: "демократія – один з інструментів управління складними суспільствами", тоді як для "простих" більше підходить автократія.
Він розуміє, що сучасні проблеми Заходу пов'язані із занепадом його еліт: "Ми вже бачимо майже повну втрату стратегічного мислення в європейських елітах, у традиційному розумінні його просто не залишається. На очах відбувається інтелектуальний занепад правлячої еліти США – країни з гігантським військовим, зокрема ядерним, потенціалом..."Субконтинент" Європа повертатиметься до свого звичного стану нестабільності та й навіть до ролі джерела конфліктів. Неминучий відхід США, які втрачають інтерес до стабільності на цьому "субконтиненті", лише посилить таку тенденцію. Залишилося чекати приблизно 10 років. Ситуація ускладнюється фактичним розвалом міжнародного управління не лише в економіці, а й у політиці та сфері безпеки. Відновлення жорсткого суперництва великих держав, застаріла структура ООН роблять її дедалі менш функціональною".
Ідеологічний рупор Кремля, як бачимо, досить сурово, але небезпідставно ставить діагноз Заходу. Хоча в його аналізі немає нічого нового. Ще австрійський дослідник демократії Мартін Поллак попереджав про подібні загрози переродження еліт і суспільства при демократіях, що є взаємопов'язаним процесом: "...Інтелектуали останнім часом мовчать: кожен займається своїми справами, пише свої книжки, робить свій театр тощо. [...] У моєму розумінні тут і захована велика небезпека. [...] Молоді інтелектуали звикли, що є демократія, свобода і право. Вони не хочуть боротися за це, бо це для них – норма, як вода, яка має йти із крана. А я пам'ятаю моменти, коли [...] відкривав кран, а води у ньому не було. І так само може статися з демократією – ти відкриєш кран, а води у ньому вже не буде".
При тому, що гарним прикладом адаптації моделей управління і служінню демократії є діяльність 32-го президента США Франкліна Делано Рузвельта (1933–1945 роки). У середині 30-х років минулого століття у США збіглися в часі загальна криза капіталізму, велика економічна депресія, всесилля і розгул олігархів, корупції та організованої злочинності, а також підривна діяльність у країні Комінтерну. За цих умов президент провів необхідні для відвернення цих загроз реформи та врятував США й американську демократію від комуністичної революції. Водночас він перетворив США у провідну економічну і воєнну державу – лідера демократичних країн світу й лідера західної Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні. Досвід його роботи не втратив актуальності й у наші дні.
Нині ж Захід є політично та ідеологічно роз'єднаним. Рівень ефективності демократичних інститутів влади в різних країнах навіть ЄС і НАТО істотно різний, а сучасні закони демократії не сформульовані. Це гальмує створення спільної ідеології. У деяких державах уже з'явилися авторитарні тенденції. Захід утратив роль сильного і морального лідера. Демократія США переживає внутрішню кризу, яка загрожує її інститутам. Культура виборців знижується, а в поєднанні зі скороченням середнього класу це загрожує поступовою трансформацією демократії в авторитаризм. Більшість виборців не переймається європейськими справами, а популізм і короткозорість підштовхують їх до компромісів навіть із диктаторами.
Так відкривається шлях від епізодичного обрання у владу при демократії авторитарних політиків до її повноцінного перетворення в інституційний авторитаризм. Популярність гасла "Зробимо Америку знову великою" свідчить уже й про практичну зміну офіційної ідеології США. Загальносвітові ідеали "захисту прав людини, свободи й демократії", характерні для президентів Картера і Рейгана, нині витісняються ізоляціонізмом, комерційним прагматизмом і авторитарними нахилами. Це дає Кремлю додатковий шанс для експансії в Європі, який стає реальним з огляду на геостратегічне положення та гігантські ресурси Росії. Кремль уже давно мріє про "нові Ялтинські домовленості" щодо нового глобального переділу світу між великими державами: контроль США над Америкою, Китаю – над Азією, а Росії – над Європою. Без залучення "керованих" народів до ухвалення долі, яка на них чекатиме.
Ці надії Кремля підігріває й той факт, що багато бізнесменів і політиків Заходу протягом останніх десятиліть були "отруєні" дешевими російськими енергоресурсами та сировиною. Ідеологія крайнього лібералізму і глобалізму вже спричинила декаданс, соціальні турбуленції, демографічні й міграційні кризи Заходу. Довгі роки миру, побутового комфорту і культури масового споживання призвели до того, що чимало європейців не хочуть служити в армії, а тим паче воювати. Одночасно міграційні проблеми (культурологічні, правоохоронні, соціальні) збільшують внутрішню напругу. Руїна Іраку, Лівії, Афганістану і Сирії – серед чинників, які Кремль успішно використав для посилення труднощів Європи.
Чим може відповісти Європа? Наразі Великобританія, вийшовши з ЄС, має обмежений інституційний вплив на континент. Тільки після 2022 року вона остаточно прокинулася і намагається повернути собі статус одного із провідних світових лідерів. Франція традиційно захищає загальноєвропейські й загальнолюдські просвітницькі цінності, але їй бракує часу для накопичення потрібних сил. Спільний ядерний потенціал Франції та Великобританії, а також можливе відновлення нового союзу Антанти дають надію, що вони можуть таки стати основою для "Сполучених Штатів європейських демократій"...
Економічно потужна Німеччина тільки-тільки почала позбуватися фантомного болю страху і пієтету одночасно щодо Росії, що буде тривалим і нелегким процесом. За цим стоять ще спокуса дешевих російських енергоносіїв, багатомільйонна російськомовна діаспора, численні історико-культурні та економічні зв'язки, а також "східні німці", які часто симпатизують РФ. Усе це роками підживлювало її "вето" на вступ України до НАТО. Проте найголовнішим є психологічний чинник фантомного страху, хоча історія невблаганно підказує, що сила й рішучість застерігають, а слабкість навпаки – провокує.
Німецька армія, до речі, перед захопленням Чехії 1939 року була слабшою за чеську: у чехів зброї було більше і кращої якості, зокрема танків. Проте німці виявилися краще мотивованими та психологічно підготовленими, тоді як чехи, без боротьби отримавши незалежність, не були готові захищати її зі зброєю в руках. На це ж, мабуть, і розраховував Кремль, нападаючи на Україну, сподіваючись, що "приниження" Росії розпадом СРСР дасть їй таку ж "моральну платформу", яку мав Гітлер у Німеччині після "Версалю". Пропаганда Кремля ще із 2005 року готувала власне населення до війни, натомість Захід на інформаційному фронті ще й досі не розгорнув належної контратаки. Кілька поколінь європейців звикли до комфорту і досі психологічно не налаштовані на війну. Вони не враховують, що для багатьох народів Росії, особливо в азійській її частині, "немає чого втрачати", натомість у Європі на них "чекають" довгождані трофеї. Значна частина Західної політичної та бізнес-еліта є пронизаними російським впливом, що теж сприяє кремлівським планам.
Насамкінець нагадаємо, що в античному Римі, коли розпочиналася війна, республіка протягом року трансформувалася на диктатуру. По завершенні року диктатор звітував перед сенатом, але впродовж війни ухвалював рішення одноосібно й ніс за них повну відповідальність перед "сенатом і народом Риму". Попри те, що сукупний воєнно-економічний потенціал НАТО значно перевищує російський, принцип ухвалення рішень залишається консенсусним і дає право вето навіть тим членам Альянсу, які відверто симпатизують Кремлю. Можливо, це припустимо за мирного часу, але аж ніяк не тоді, коли треба швидко й рішуче проявити силу, здатну зупинити агресора. Згадаймо вислів, приписуваний Наполеону: "Військо баранів на чолі з левом завжди переможе військо левів на чолі з бараном".
Настав час істини. Усі європейські лідери й суспільства мають зрозуміти, що справжня мета війни Росії проти України – встановлення контролю над усією Європою. Західним лідерам, до речі, давно відомо з розсекречених матеріалів у сфері безпеки США, що ще 19 листопада 1999 року під час зустрічі у Стамбулі президент Росії Борис Єльцин у розмові з президентом США Біллом Клінтоном сказав наступне:
Єльцин: "Я прошу тебе про одну річ. Просто віддай Європу Росії. США не в Європі. Європа має бути справою європейців. Росія – наполовину Європа, наполовину Азія".
Клінтон: "Тобі потрібна й Азія?"
Єльцин: "Звісно, звісно, Білле. Зрештою, нам слід буде домовитися про все це".
Клінтон: "Я не думаю, що європейцям це дуже сподобається".
Єльцин: "Не всім. Але я – європеєць. Я живу в Москві. Москва – це Європа, і мені це подобається... Ти можеш узяти всі інші держави у світі й гарантувати там безпеку. А я візьму Європу й гарантуватиму її безпеку. Добре, не я, а вся Росія... Білле, я серйозно. Віддайте Європу самій Європі. Ніколи Європа не почувалася так близько до Росії, як тепер, хіба що за винятком Афганістану й Пакистану..."
Продовження буде далі.
Джерело: "Українська правда"
