+3 Київ
Трамп, Путін, Сі і мир в Україні.
Оточення Дональда Трампа ще до офіційного оголошення результатів виборів у США видало кілька заяв про ймовірні сценарії завершення війни в Україні. Точніше, її заморожування на поточному етапі. І якщо протягом передвиборчих перегонів ішлося про, умовно, два варіанти планів – "тези Heritage Foundation" зі збільшенням допомоги Україні та примус Путіна до поступок і "тези America First Policy Institute", які полягають у заморожуванні конфлікту за лінію зіткнення, – протягом останніх днів активно обговорюють саме останні.
Водночас обидва умовні "плани" передбачають початок переговорів між Україною й Росією без реалізації тези "кордону 1991 року".
Різниця лише в тому, що активніша позиція передбачає домогтися зміни балансу на лінії фронту й уже після цього говорити з Кремлем із позиції сили. Це робить повернення до кордонів можливим у межах політичного треку.
Другий підхід передбачає заморожування тут і зараз з усвідомленням (але не обов'язково визнанням) неможливості повернення територій у найближчому майбутньому. Як ілюстрацію можна навести тези, які вже проговорюють: "забути про Крим" або "дочекатися змін у Росії".
На цьому тлі Російська Федерація істотно посилює тиск на фронті. Незважаючи на досить великі втрати, ЗС РФ хоча й не обвалили українського фронту, але за останні три місяці досягли найбільших успіхів із 2022 року. А Путін, виступаючи на "Валдаї", укотре згадав про Стамбульські домовленості – читай "російський ультиматум України". Водночас, незважаючи на різку риторику, Росії є куди поспішати з питаннями початку переговорів.
Серед основних (і тих, які Кремль визнає):
- зростання технологічного розриву між РФ і розвиненими країнам. Ідеться не лише про держави умовного "західного світу", але навіть частину країн умовного "Глобального Півдня";
- зростання залежності російської економіки від КНР. Тут варто звернути увагу не тільки і не так на торговельний баланс, як на зростання ступеня технологічної й фінансової залежності російської економіки від Китаю. Фактично Пекін робить із Москвою те саме, що Москва намагалася робити з Мінськом останні 30 років. Але в китайських комуністів виходить краще і швидше;
- Росія втрачає геополітичний вплив. Центральна Азія вже не є "заднім двором РФ" і стає частиною умовного "китайського світу". На Кавказі різко посилився вплив Туреччини, на Балканах російські інтереси стискаються, поступаючись місцем реалізації інтересів згаданих вище КНР і Турецької Республіки;
- усередині Російської Федерації відбуваються колосальні за своїм майбутнім впливом демографічні процеси – умовний "російський складник вимирає", а чисельність населення підтримують приростом у національних автономіях та міграцією.
Усе це вже призвело до того, що, втративши лідерство в ШОС, Кремль не зміг нав'язати (або підтвердити) свій лідерський статус у БРІКС. Навіть більше, якщо проаналізувати базову доповідь "Валдайського клубу" і нещодавній виступ Путіна, то напрошується висновок про зміну позиціонування. Навіть на своєму майданчику РФ уже не виступає з позиції лідера і "локомотива" змін. Російські спікери (і президент зокрема) багато говорять про багатополярний світ, але апелюють до колективних форматів "не заходу", де не наголошують на винятковій ролі для своєї країни. Фактично Росія змушена почати позиціонувати себе як регіонального, але вже не глобального лідера.
Останнє – самопозиціонування Росії – є одним із головних у розумінні політики основних світових гравців у питанні завершення війни в Україні.
Путін розпочав цей етап війни як елемент політики щодо збереження статусу одного зі світових лідерів за Росією. Адже економічно РФ давно випала з пулу провідних держав світу. Технологічно також. Політичний вплив поступово розмивався. Залишався єдиний козир – військова міць. Цей козир Путін і виклав, сподіваючись на швидкий успіх. І якби відбувся "Київ за три дні", РФ повернула б собі вплив на Кавказі, у Центральній Азії, різко зміцнила б позиції на Балканах, в Африці. Фактично через силу змусила б сприймати себе як одного з безумовних архітекторів нового світопорядку.
Але "Києва за три дні" не сталося. Навіть більше, Росія спіткнулася об опір держави, яку сама ж позиціонувала у світі як Failed State. Тобто Путін продемонстрував, що його "останній козир" у діалозі про геополітичне лідерство не є таким. І якщо 2021 року під час аналізу ймовірних змін світової системи часто говорили про трикутник Вашингтон – Пекін – Москва, то вже наприкінці 2022-го йшлося про діалог між КНР і США.
Росія сама себе викинула із процесу. І тому слова Путіна січня 2023-го про те, що війна відбувається "за майбутнє Росії", були правдою. Поразка або навіть умовна "нічия" у російсько-українській війні позбавляла РФ умовного статусу головного геополітичного гравця.
Така ситуація цілком задовольняла Пекін і Вашингтон. Адже, якщо говорити простими словами, набагато легше розпочати розмову про формування двополярного світу, аніж вести складний діалог у тристоронньому форматі. Ця ситуація задовольняла і Європейський союз, для якого послаблення впливу Кремля на континенті так само створювало додаткові можливості. Зокрема й у питаннях суб'єктивізації союзу на світовій арені.
Не менш вигідним послаблення Росії було і для нових регіональних лідерів. Починаючи від засновників БРІКС (окрім РФ, звісно) і закінчуючи Туреччиною, Іраном, Саудівською Аравією.
Отже, повна поразка України була невигідною і залишається невигідною для більшості країн. Але "не програти" не означає "перемогти". Шкода, але повна поразка Росії й пов'язані із цим ризики глибокої кризи в РФ аж до загрози розпаду були (і переважно залишаються) невигідними основним гравцям.
- Для США розпад Росії означає дестабілізацію відразу в кількох регіонах. Що призведе або до кратного посилення впливу Китаю, або змусить Сполучені Штати повернутися до витратної політики "світового поліцейського" без гарантій її успішності. Що призведе до зростання ризиків у сфері безпеки й нового рівня ескалації з КНР.
- Для КНР Росія важлива як єдина, досить керована держава. У статусі регіонального (але не глобального) лідера з досить високим рівнем залежності від Китаю.
- Для групи політиків Європейського союзу бачення Росії наближене до китайської позиції – єдина держава, досить потужна. Відмінність лише в оцінюванні ризиків китайського впливу на РФ. Для ЄС, звісно, такий розвиток подій є небажаним.
- Для більшості незахідних держав (насамперед регіональних лідерів) бажане збереження досить сильної (але, знову, без амбіцій на геополітичне лідерство) Росії.
Отже, для значної кількості світових держав поразка Росії так само має "невигідний" вигляд. Ця позиція, до речі, змінюється. Адже ще два роки тому замість слова "невигідний" можна було використати "неприпустимий". Але швидкість змін надто мала. І тут є, зокрема, провина України, яка вкрай мало на зовнішньому полі комунікувала питання "поствійни". Тобто що буде після закінчення війни і як можна нівелювати ризики від російської кризи в разі поразки РФ.
На цьому повертаємося до пари США – КНР. Обидві держави не бажають поразки України, але не бажають і повної поразки Росії. Отже, на їхню думку, війну має бути зупинено десь між указаними крайніми точками.
Запитання – де? І тут доречно згадати американсько-китайське протистояння і процес потрапляння РФ у залежність від КНР.
- Для Пекіна ідеальним моментом завершення війни був би початок переговорів після того, як російська економіка пройшла "точку неповернення" в технологічній і фінансовій прив'язці до Китаю. Простіше кажучи, в умовах, коли навіть зняття всіх санкцій не дасть змоги Росії повернутися до переважного використання європейських та американських технологій і фінансових інструментів.
- Для США потрапляння РФ у таку залежність від КНР є жахливим сценарієм. Адже тоді Пекін дістає у своє розпорядження не тільки сировинну базу Росії, а й, наприклад, логістику в Арктиці, різке посилення на Близькому Сході, на Африканському континенті. Тому для Вашингтона ідеальним моментом завершення мирних переговорів (або заморожування війни) щодо України є період "за п'ять хвилин до точки неповернення" падіння Москви в обійми Пекіна. Що дасть змогу, інтенсифікувавши співпрацю з Кремлем (можливо, не безпосередньо, а через держави-посередники), підтримувати вигідний для себе рівень російсько-китайської конкуренції за зони впливу.
Отже, позиції, з яких зовнішні гравці підходитимуть до питання російсько-української війни, частково залежать і від рівня американсько-китайських відносин. Сьогодні країни стоять на межі повноцінної торговельної війни. Але економіки обох держав взаємозалежні – переконатися у цьому можна, проаналізувавши обсяги і структуру взаємної торгівлі. Враховуючи зростання економічного й політичного впливу Китаю, конфлікти, конкуренція неминучі. До того ж у сфері нових технологій вони "невиліковні" – в умовах переходу до "економіки знань" держава, яка зберегла за собою (або здобула) технологічну перевагу, конвертує її у зростання політичного й економічного впливу.
З іншого боку, і США, і КНР усвідомлюють потребу формату майбутнього співіснування.
І тут доречно згадати роль Трампа. Тим більше, що гаряча фаза протистояння Вашингтона й Пекіна почалася якраз за його президентства. Суперечності накопичувалися роками, а одним зі спускових гачків 2017 року став... "зелений" перехід Китаю. Саме цього року КНР заявила про припинення приймання на утилізацію пластикових відходів зі США і ЄС (а це 60% відходів американського пластику). Дональд Трамп тоді оперативно організував азійський вояж (до речі, повторивши його 2019-го). Після чого (безрезультатної зустрічі із Сі) китайські комуністи стали загрозою, а в'єтнамські (В'єтнам погодився працювати з відходами) – чудовими хлопцями.
Але тема відходів, повторюю, була лише "спусковим гачком" – суперечностей і бази для технологічних воєн було вже більше ніж досить.
Сьогодні, хай як парадоксально, Трамп може знову зіграти у свою улюблену "човникову дипломатію". Але вже з іншим посланням. Ідеться, звісно, не про відновлення відносин рівня 2010–2015 років. Радше про вироблення меж співробітництва зі збереженням конкуренції за технології. Тим більше, що за такий формат може виступити значна частина його спонсорів. Включно з Ілоном Маском. Маск зацікавлений у китайській продукції й матеріалах, в азійському ринку для своїх товарів. Зрештою, саме в КНР працює теслівська "гігафабрика", а питання її розширення керівництво КНР поставило на паузу 2023 року.
Отже, дуже великою є ймовірність швидкого (після інавгурації) повторення Трампом азійського вояжу. І від його результатів безпосередньо залежатиме позиція адміністрації американського президента щодо завершення війни в Україні.
Швидкий успіх (украй малоймовірний сценарій) діалогу Трампа й Сі може дати старт спільному тиску КНР і США на РФ й Україну відповідно. До того ж, якщо Україна зможе грамотно вибудувати комунікацію на обох векторах, – із примусом Росії до політичних поступок. Наприклад, у питаннях перспектив політичного треку повернення територій. Але, ще раз повторюю, без створення "образу поразки" Росії.
У разі впертості Путіна цілком імовірним є перехід США до роботи в логіці згаданих на початку тексту тез Heritage Foundation, які в українській пресі частіше називають "позицією Помпео".
Збереження рівня конфронтації між США й Пекіном або підвищення її рівня призведе до спроби США реалізувати алгоритм заморожування "як є", щоб спробувати використати чинник відновлення співпраці з РФ як інструмент впливу на КНР. Однак тут варто пам'ятати, що для США є неприпустимою "поразка України". І якщо Путін озвучить неприйнятні умови зупинення війни, так само можливий перехід Трампа у різкішу позицію.
Чи призведе такий формат до більшого залучення Пекіна у війну в Україні? Сумнівно: КНР не бажає брати на себе додаткові витрати з підтримування безпеки у світі або вплутуватися у війну, яка може вийти на рівень воєнного протистояння зі США.
Перспектива масштабування війни, до речі, лякає як Пекін, так і Вашингтон. І, наприклад, російська активність у залученні армії КНДР створює потенційні виклики обом столицям. Адже посилення (завдяки новому досвіду) північнокорейської армії різко погіршує ситуацію на Корейському півострові. Що ставить КНР і США на межу воєнного протистояння.
Це розуміє й Путін, працюючи одразу за кількома напрямами: адже, крім північнокорейського чинника, є ядерний шантаж, розхитування Близького Сходу, активність в Африці. В уявленнях російської сторони така політика може привести до того, що США і КНР синхронно вирішать працювати на якнайшвидше зупинення війни в Україні як одного з головних чинників дестабілізації. Для нас це означає найгірший сценарій із масштабними поступками Росії.
Але уявлення Путіна, як і 2022 року, можуть виявитися далекими від реальності, оскільки як для Вашингтона, так і для Пекіна посилення геополітичного впливу Росії (а це буде в разі "перемоги" РФ та успіху шантажу) вкрай небажане. Тому спроби "перегнути палицю" можуть призвести до зворотного результату – схиляння США і КНР до домовленостей між собою.
Що в цьому всьому для нас?
2025 рік, цілком імовірно, стане роком укладання якоїсь угоди про припинення вогню. Питання "на яких умовах" залежить від нашої гнучкості й уміння бачити картину повністю. Зрештою, від того, чи зможе українське керівництво запропонувати своє (адекватне) бачення поствійни у регіоні й позиціонування України щодо головних центрів сили. Для цього час і можливості є.
Джерело: Ігар Тышкевіч / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
