-3 Київ
Про український хокей (дуже багато букв).
Навіяно чемпіонатом світу в дивізіоні 1А, який відбувається у Києві.
Суть питання
Збірна України з хокею – слабка команда. Прикро, але це факт. І звинувачувати в цьому гравців та тренерський штаб немає сенсу. Усі (!) гравці представляють чемпіонат країни. Кривий, косий, кульгавий і той, що відстає навіть від другого ешелону чемпіонатів у Європі на багато років.
Можна, звичайно, розповідати, що "це – наше, а отже, не може бути поганим". Що "скажи спасибі, що хоч так, що хоч є". Тут немає сенсу ні критикувати, ні говорити спасибі/будь ласка і т.д.
Це факт, і він обумовлений історичними й економічними проблемами. Криза розвитку (не існування, а саме розвитку) хокею в Україні досягла піку. На мою думку, гірше просто не може бути, навіть якщо не буде чемпіонату України в принципі. Він узагалі не дає гравцям потрібного розвитку; для тієї ж збірної було би простіше, якби наші юні таланти відразу звалювали за кордон і добиралися до рівня професіоналів.
Будьмо чесними та відвертими: в Україні хокей потрібен батькам юних хокеїстів, невеликій групі дитячих тренерів, парочці бізнесменів із неоднозначною репутацією (на жаль, в Україні важко бути багатою людиною та мати кришталево чисту репутацію) і двом із половиною журналістам.
Так, усі ці люди люблять хокей. Цього достатньо, щоб падати на дно не дуже швидко. Просто падати. Їхні титанічні зусилля дають збірній України змогу не отримувати по 0:10 від угорців, а тягатися з ними практично до останніх секунд. Але не переживайте, скоро і 0:10 настане.
Ті ж угорці просто швидші та технічніші. Вони встигають усе робити на півсекунди швидше, ніж наші гравці, а це вже величезна перевага.
Я не буду перераховувати прізвищ наших хокейних героїв, скажу лише, що справді саме на них поки що все тримається. Головне слово – тримається. Про розвиток – а це найголовніше в будь-якій сфері діяльності – у принципі не може йтися.
Хокей – це дорогий вид спорту. Для однієї з найбільш злиденних країн у Європі – надто дорогий. Це в баскетболі можна не мати жодної спеціальної амуніції та прогресувати завдяки таланту (чи природним даним) та роботі з тренерами. У хокеї цей фокус не пройде.
– Дорога амуніція;
– Необхідність постійних міжнародних турнірів (витрати на роз'їзди);
– Специфічні умови для тренувань (наявність хорошого льоду)
Усе це робить хокей недосяжним видом спорту для величезної кількості хлопчиків по всій країні. Зрозуміло, сюди варто додати історичні аспекти, брак належної медіа-уваги, та й, простіше кажучи, для українських хлопчаків герої – це Мессі й Ібрагімовіч, а не Кросбі та Кейн. Ну і присутність українських команд із баскетболу та футболу в єврокубках, постійні міжнародні матчі в Україні серйозно впливають на вибір батьків і їхніх чад.
Окрім фінансового аспекту для юних гравців слід підкреслити брак в Україні нормальної інфраструктури для професійного хокею. Простіше кажучи, немає в нас Палаців спорту, немає великої кількості ковзанок високої якості і т.д.
Якщо підсумувати коротко, Україна – це не хокейна країна. З економічних та історичних причин. Якийсь час виїжджали на старому багажі, на майстрах, вихованих у 90-ті, але лавочка прикрилася, і справжній рівень нашого хокею ви можете споглядати в київському Палаці спорту ще тричі цього тижня.
Якщо збірна України на домашньому чемпіонаті посяде останнє місце та вилетить у дивізіон нижче – це буде справедливо та логічно. Для багатомільйонної країни, де все тримається на кількох сотнях ентузіастів, це нормальний і по-спортивному зрозумілий результат.
Що робити?
Учора на матчі Україна – Польща ультрас вивісили плакат із закликом "повернути Києву Сокіл". Так, найкраща команда в історії українського хокею, культовий столичний клуб просто помер. Так званому інвестору Таруті було в облом утримувати команду, він вирішив зосередитися на масовому завезенні та вивезенні дивних легіонерів у футбольному чемпіонаті. Ну, не він особисто, але на його гроші зокрема.
І це його право!
Питання тепер лише в тому, що особисте право інших заможних людей в Україні може допомогти припинити це катастрофічне падіння та закласти фундамент для розвитку гри в нашій країні.
А розвиток цієї гри прямо пропорційно прив'язаний до розвитку економіки та фінансового добробуту населення. І цей факт ігнорувати просто не можна.
Інше питання, що певний поштовх можуть дати фінансові вливання приватних осіб. Зрозуміло, з обов'язковим акцентом на розвиткові дитячої інфраструктури, рівня дитячих тренерів і вибудовування піраміди: діти – клуби – збірна.
Якщо взяти тезово, то, у моєму розумінні, ситуація має лише один варіант позитивного розвитку:
– держава ухвалює програму розвитку хокею на найближчі 10 років. У ній визначають чіткі терміни та суми на розвиток інфраструктури, відкриття державних дитячих шкіл бюджетним коштом;
– водночас держава виділяє податкові пільги бізнесменам, готовим будувати катки, розвивати приватні клуби та дитячі секції;
– чемпіонат України з хокею стає молодіжним, де можуть виступати тільки гравці до 21 року (як виняток, можна дозволити п'яти–шести старших гравців);
– топ-4 українські клуби переходять в іноземні чемпіонати, де інший рівень хокею в плані швидкостей, техніки й інтенсивності гри;
– власники цих клубів одержують від держави преференції у веденні свого бізнесу. Зі свого боку власники клубів оплачують підготовку молодих гравців, яких вони підписують із державних хокейних шкіл;
– держава та приватні інвестори укладають щось на зразок соціального договору, який передбачає взаємні вигоди в плані розвитку хокею в країні. Наголос робиться на доступності занять для дітей та постійному підвищенні рівня кваліфікації тренерів (чи частковій зайнятості у цій справі іноземних фахівців).
Зрозуміло, що пунктів можна дописати ще багато, але все це чиста теорія. На практиці поки що все дуже погано, нехай вам і доводять протилежне.
Без утручання держави та великого бізнесу це падіння годі зупинити. Про розвиток навіть говорити не доводиться.
А що стосується нинішньої збірної, то можна лише сказати хлопцям "спасибі". Вони дійсно борються та не жаліють себе. Інша справа, що вище голови не стрибнеш, і якщо ти роками катаєшся в національному чемпіонаті на одній нозі, то зіграти на двох із половиною ногах на міжнародному рівні просто не вийде...
Джерело: Kirill Kryzhanovsky / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
