Переглядаючи списки "Європейської солідарності", за голову хапаються навіть махрові порохоботи. У багатьох не залишилося причин не проголосувати за "Голос"

Є різні версії, яким Петро Порошенко увійде в історію України. Для когось він – найкраще, що траплялося з країною за роки незалежності, хтось вважає, що тільки неупереджене кримінальне судочинство може об'єктивно відповісти на запитання, скільки Петро Олексійович вклав в країну, а скільки з неї вийняв за роки свого правління. Але в одному зійдуться і гарячі прихильники, і ті, хто його на дух не переносить: ніхто стільки не зробив для тотального оновлення політичного класу.

Переглядаючи списки "Європейської солідарності", за голову хапаються навіть махрові порохоботи. Для них стало несподіванкою, як можна було так відверто начхати на думку власних прихильників, які захоплено втянулися в партійні праймеріз і добирали кращих серед кращих у парламентську команду свого лідера. Відібрані виявилися на безнадійно непрохідних місцях, праймеріз обернулися такою звичною для Порошенка імітацією. Проте в багатьох наче тягар впав із плечей: не залишилося жодних причин не проголосувати за "Голос", який у певному сенсі є молодіжним дзеркалом "Солідарності", тільки без Петра Олексійовича і ось цього всього.

Наскільки п'ятий президент породив шостого, який шокує своєю безмежною новизною, настільки він всіляко своїми діями підтримує нестримний тренд на оновлення в націонал-патріотичному середовищі. До мему "геть від Москви!" саме час додати новий: "геть від Петра!", породжений передусім самим Петром.

Серед іншого сама хвиля оновлення – це не стільки подарунок долі й особисто Петра Олексійовича Порошенка українському народові, скільки нова проблема, лише іншого порядку. Як і будь-яка велика хвиля, вона має серйозний руйнівний потенціал, а як ітимуть справи з якісним освіженням політики, говорити ще дуже рано. Авральний режим, у якому за спорудження великих команд узялися різні ініціативні групи, які отримали величезний аванс громадянської довіри, уже характеризує їх не найкращим чином.

Про те, що 2019 рік – рік парламентських та президентських виборів, було всім добре відомо, але до завчасного формування похідних колон ні в кого чомусь руки не доходили. От вам політичне недоумство. Зліпити щось мінімально миловидне за місяць, напевно, можна, тільки без жодних гарантій, що  милови́дність виявиться не уявною і тимчасовою, а вчора ще не знайомі між собою люди не перетворяться на чварну, мало організовану масу. Стрибок у велику політику – той іще стрес, а для тих, хто до нього навіть не готувався, – надзвичайне випробування. Напевно, його витримають не всі.

У радянського письменника Аркадія Гайдара, який сам був яскравим представником хвилі більшовицького оновлення й у 17 років командував полком, є відоме оповідання про Хлопчиша-Кибальчиша. Люди старшого віку добре знають, а для тих, хто молодший, – стисло суть. На мирні поселення трудящих селян нападають кляті буржуї, Червона армія поспішає, але все ніяк не може прийти на допомогу, спочатку йдуть воювати старші брати, потім батьки, поки черга не доходить до дітей: нікого більше не залишилося. А потрібно день простояти та ніч протриматися до підходу Червоної армії. Тоді лунає заклик Хлопчиша-Кибальчиша: "Гей, ви, хлопчиші, хлопчиші-малюки! Чи нам, хлопчишам, тільки в палиці гратися та на скакалці стрибати? І батьки пішли, і брати пішли. Чи нам, хлопчишам, сидіти-чекати, щоб буржуїни прийшли і забрали нас у своє прокляте буржуїнство?". Загалом відбилися діти, простояли до приходу Червоної армії, щоправда, Хлопчиш-Кибальчиш загинув через зраду Хлопчиша-Поганиша, і його було з почестями поховано. "Пливуть пароплави – привіт Хлопчишу!".

Нинішній масовий похід у владу "хлопчишів" (фемінітив придумайте самі) дуже нагадує класичну історію радянської пропаганди. Попередні політичні покоління свої битви програли і/або самі перетворилися на поганишів. Настала черга "дітей".

І тут мимоволі пригадуєш інший відомий твір – "Повелитель мух" Вільяма Голдінга, у якому діти, що опинилися внаслідок авіатрощі на острові, влаштовують на ньому справжнє пекло.

І в Гайдара, і в Голдінга в кінцевому підсумку з'являється порятунок: в одному випадку Червона армія, в іншому – моряки британського флоту. Нам обидва варіанти не підходять: першого дуже не хочеться, другі не захочуть самі. Тому вихід один: "дітям", на долю яких випало велике випробування, доведеться швидко дорослішати.

Джерело: "Слово і діло"

Опубліковано з особистого дозволу автора