+4 Київ
Велика пресконференція, на якій Володимир Зеленський підбивав підсумки своєї дворічної роботи, зафіксувала одну важливу обставину: він президент, і країна це прийняла.
Здавалося б, у чому новина? Хіба все не сталося ще два роки тому? Формально – так, але лише зараз уся поведінка Зеленського показує, що він повністю прийняв свою нову роль і став отримувати від неї видиме задоволення. Не дарма по ходу пресконференції звучало, з пригашеною посмішкою: "Я ж президент", – спеціально звертаючи увагу тих, хто довкола, на те, про що начебто ніхто не сперечався. Але ж сперечалися ж, було. І він сам, схоже, звикав непросто, поки не переконав себе остаточно. Відчувши себе президентом і озирнувшись на всі боки вже в новій якості, Зеленський собі відверто сподобався і продовжує подобатися.
Є дві головні підстави для такого самосприйняття: оцінка попередників і власних мотивів. Про те, що Володимир Зеленський дуже невисокої думки про Петра Порошенка, нагадувати не варто. Дмитро Гордон вважав за потрібне нагадати, і почув у відповідь, що Порошенко ні в що не ставить інших людей. Інші ветерани нинішнього президента теж не вражають: політиків з досвідом Володимира Гройсмана, Юлії Тимошенко та Арсенія Яценюка йому поруч не треба. Під час пресконференції це не прозвучало, але досвідом Кучми і Кравчука Зеленський користується, але вони ж і не конкуренти. Ющенко – взагалі мимо, занадто часто, будучи артистом, пародіював його на сцені, в деякому сенсі Віктором Ющенком він уже був.
Помістивши себе в цей ряд, чинний президент без проблем, схоже, дійшов висновку, що він не гірший, а кращий за інших. Зрештою, і мотиви у нього благородні, і його глава офісу, як йому здається, положенням не зловживає. На відміну від оточення іншого ветерана української політики – Віталія Кличка. Сама ситуація, коли ніхто зі "старих", так чи інакше замазаних у справах, не має морального права дорікати Зеленському у відстоюванні шкурних інтересів, гріє в ньому внутрішнього месію. А те, що значна частина президентських зусиль спрямована на руйнування всесилля олігархів, недоторканної опори колишніх режимів, наповнює главу держави додатковою гордістю. Напевно, сильно передчасною, але вже. Бути суворим і справедливим приємно. І начебто навіть не складно.
Ось цим він і поділився із громадськістю під час звіту – десь прямо, десь побічно: "Знаю, що роблю, мені це подобається, і я собі подобаюся, і вам сподобається. А як-небудь потім виберете собі того, хто ще кращий".
І, судячи з громадської реакції, доступної для спостереження та аналізу, країна в загальному прийняла нарешті той факт, що на її чолі стоїть Зеленський. Ні, це зовсім не означає, що всі в захваті або навіть просто задоволені, обурених вистачає. І це обурення, як і раніше, запросто переноситься на будь-які пов'язані з президентом речі: одяг, голос, міміку, слова, що завгодно. На вишиванці-косоворотці потопталися так, ніби вона уособлює всі багатовікові страждання українського народу. Але Зеленський, ось такий, яким він є, керує Україною, якою вона, у свою чергу, є.
Його пресконференція вже не мала для його нелюбителів гостро викривального характеру, яким наділялися колишні заходи за участю Зеленського: боже, ви тільки подивіться-послухайте, "шо воно верзе"! Чітко з'явилася патина рутини. Цей хлопець нікуди завтра не дінеться, не схоже, що і післязавтра. Якось із цим потрібно жити. А на це запитання відповісти складніше, ніж визначити, в якій мірі його сорочку можна вважати вишиванкою. І це точно не проблема Володимира Зеленського. У нього своїх – море. І не про всі з них він ще здогадується.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
