100 днів тому дика російська країна-концтабір, сп'яніла від власної людожерської пропаганди, оголосила війну демократичному світу

Як один страшний день і як усе життя одразу. 100 днів тому Україна прокинулася о 5.00 від звуків, яких не забуде ніколи. Розплющивши очі й побачивши пропущені виклики, ми одразу все зрозуміли. Монстри таки пішли війною. Монстри прийшли нас убивати.

Усе інше одразу стало неважливим: минулі чвари, особисті плани чи якісь матеріальні речі. На підсвідомому рівні кожен із нас зрозумів, що треба робити. Брати на себе відповідальність. Брати й робити.

Уся країна перетворилася на єдиний логістичний організм і військову машину. Військовий, дипломатичний, волонтерський, інформаційний, медичний, комунальний, залізничний фронти – усі взяли на себе відповідальність. Не тому, що наказ. А тому, що в Україні просто не могло бути інакше.

100 днів тому нам давали 72 години, висловлювали співчуття й пропонували прийняти "нову реальність". Тоді думки про відключення Росії від SWIFT, нафтове ембарго чи постачання зброї викликали в деяких партнерів лише сміх. Посміялися? Зрозуміли нарешті, що таке Україна? Сьогодні партнери прямо кажуть: "Ми не дозволимо Путіну перемогти нізащо"…

Також ми повірили в себе. 100 днів тому дика російська країна-концтабір, сп'яніла від власної людожерської пропаганди, оголосила війну демократичному світу, а чобіт російського варвара ступив на українську землю. Якби треба було дати характеристику цьому періоду, це був би час прощання з ілюзіями та з'ясування, хто є хто.

Російська армія знищила міф, у який вкладала мільярди грошей упродовж десятиліть. Вона показала: немає жодної "другої армії світу" – цей міф залишився в Бучі. А є армія катів, ґвалтівників та мародерів, яка вбиває мирних мешканців, щоб вивезти додому пральну машину чи спідню білизну.

Українці показали: немає "братських народів", "спільної культури", і справа не в "політиках, які воюють". Просто між нами – цивілізаційна прірва. Українці показали: тут ніколи не буде "русского мира" – він остаточно похований під руїнами Маріуполя, а з ним – і "спільний культурний простір".

Але разом із сепарацією (від російсько-радянської спадщини) відбулася й ініціація – зникнення комплексу меншовартості та народження суб'єктності. Суб'єктності не тільки міжнародної (коли Лавров жаліється не на "зовнішнє управління", а на те, що Київ "вимагає від партнерів зброю"), а й ментальної.

Ми більше не шукаємо відповіді на питання про свою ідентичність у сусідів, дивлячись або на Європу, або на Росію. Ми знаємо, що ми – частина європейської демократичної родини та носії цінностей вільного світу. Але ми знаємо й те, що ми – українці. І ми лідери.

Ми більше не мріємо про еміграцію та щасливе життя "там". Ми знаємо, що краще "тут" – не тільки морально, а й на рівні сервісу та комфорту, а наш паспорт – найкрасивіший.

Нам більше не цікава "чиясь мрія", бо народилася своя: Українська мрія. Вільна, незалежна, сильна, демократична, квітуча, заможна Україна – символ хоробрості, мужності й центр сили в європейському регіоні.

Так. Її ще треба відстояти.
Так, ворог ще не подоланий.

І так, тепер ми (суспільство) точно знаємо, за що воюємо і за що віддавали життя наші предки.

Джерело: Михайло Подоляк / Telegram