+11 Київ
На будь-якій війні є неписані правила. Наприклад, не стріляти в медиків і водоносів, навіть якщо це переодягнені медики й водоноси. Не тому, що це особлива каста недоторканних. А тому, що якщо всі почнуть стріляти в санітарів, рятувати поранених буде нікому з обох боків фронту. Точно так само не можна бити журналістів. Незалежно від того, який ЗМІ вони представляють.
Навіть якщо хтось уважає окремо взяту акцію протесту своєю особистою війною. Не тому, що журналісти особливі. А тому, що це погано закінчується. Для суспільства, для протестувальників і особисто для того, хто вдарив журналіста, а коли-небудь захоче довести, що його били, у нього стріляли або порушували його права. Тому що без камери, мікрофона й журналіста це неможливо. І банально, тому що наступного разу, коли людей будуть розстрілювати, показувати буде нікому – ні суду, ні суспільству.
Не подобається телеканал, уважаєте його діяльність антидержавною – є відповідні органи, у які можна звернутися з фактами порушення закону; не подобається власник – та сама історія. Корінь зла – там. А бити журналіста – це слабкість і дурість. І якщо вже до кінця бути чесним, агресія щодо конкретного журналіста серед іншого – наслідок злочинної бездіяльності відповідальних органів. Першою до бойкоту NewsOne закликала президентська фракція, оголосивши його роботу антидержавною, власників – проросійськими, а керівників – зрадниками.
Водночас жоден орган, відповідальний за припинення такої діяльності, на це не відреагував – ні Нацрада, ні СБУ, ні РНБО, ні особисто президент Петро Порошенко, який, згідно із законом, має повноваження звернутися до Ради безпеки з пропозиціями про санкції. Атаки на інституції, зокрема на ЗМІ та активістів, – це їхня вина.
Весь патріотизм і сміливість звелися до розривання сорочки на трибуні і рішучого заклику до бойкоту. А я впевнений, що у держави мають бути і є дієвіші й ефективніші інструменти. Особливо з огляду на війну і десятки тисяч постраждалих.
Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
