0 Київ
Історія шоста. Андрій Бенкендорф. (Аристократ).
Того ранку я прокинувся в поганому настрої. Рівно два роки тому, такого самого морозного лютневого дня, пішов із життя мій близький друг. Це була страшенна втрата – гірка і болюча. Мене розбудив телефонний дзвінок, телефонувала Айшенька Гринько: "Ігорю. Андрія більше немає..."
Як немає?! Не минуло й 10 днів від того моменту, як сам Андрій набрав мене і сказав: "Ну що? Ти в якій формі? Працювати готовий? Я запускаю новий проєкт про Тараса Шевченка. Робота складна, копітка і шалено цікава, повір! Я стільки невідомих раніше документів знайшов! Там безліч приголомшливих штрихів до його портрета! Ми пізнаємо і побачимо його зовсім з іншого боку. Ну чесно, набридло задовольнятися тим, чим нас напихали десятиліттями. Я хочу показати його не статуєю із граніту, а живою людиною – із почуттями, бажаннями, пристрастями. А в його долі всього цього було достатньо. Нумо, готуйся, я зараз відлежуся трохи, отямлюся, поганенько почуваюся, відверто кажучи, і почнімо. Сподіваюся, до літа ми вже видамо кілька серій. Я планую не менше як десять. Там матеріал приголомшливий! Тож до зустрічі!"
Я тримав у руках слухавку телефона, мовчав і не міг повірити в те, що щойно почув від Айші. Андрій був сповнений планів, його тягнуло на майданчик і раптом... Ми всі знали, що він нездоровий і що бореться з підступною хворобою, та й голос під час нашої останньої розмови в нього був кволий, але... Не вірю. Не хочу вірити! День у день! Із різницею у два роки двоє близьких друзів... Містика. І жахлива несправедливість. Вони мали жити...
Колись ми всі були молодими, сповненими сил і гарними. Але зрівнятися з Андрієм не міг ніхто. Він був гарним, як Бог! Уже не знаю, як працювала "циганська пошта" на кіностудії імені Довженка, але з'явитися з ним в коридорі студії було неможливо. Усі – акторки, гримери, костюмери, бухгалтери та економісти (жіночої статі, природно) – негайно висипали назустріч, щоб хоч оком побачити свого кумира й перехопитися з ним кількома словами. Але якби тільки краса! Він був розумним, галантним і, звісно, надзвичайно елегантним! Ну, тут позначилися його приголомшливі гени. Аристократ! Як часто ви зустрічали прізвище Бенкендорф?! Так-так, Андрій – нащадок того відомого дворянського роду. А гени – це те, чого не купують, із чим народжуються і живуть усе життя. Ось із цією вродженою інтелігентністю. Нікуди її не дінеш. Андрій ніс "вантаж" свого походження з гідністю. А його жести, манера розмовляти, спілкуватися з жінками – абсолютно все видавало в ньому дворянина.
Але була в моєму житті історія, про яку я маю розповісти неодмінно. Кияни добре знають адресу Хрещатик, 26. Я бував частим гостем у тому місці. І щоразу молив Бога зустрітися хоч на хвилинку із жінкою, яка справила на мене незабутнє враження. Вона йшла довгими коридорами радіо, навіть не йшла – пливла, а я не міг відвести від неї очей. Красуня з розкішною фігурою і бездонними очима. Закохався відразу й назавжди. Ми навіть не були знайомі, просто кивали головою, зустрічаючись, вона проходила повз, а в моїй пам'яті залишалася ще надовго... Богиня, одне слово. Жінка моєї мрії. Ех, знав би я тоді...
Ми щойно закінчили з Андрієм свій перший спільний фільм "Робота над помилками".
"Ігорю. А приходь-но до мене на день народження. Весна! Краса! Посидьмо, заразом і закінчення фільму відсвяткуємо".
І я прийшов. Ми обнялися, пройшли в кімнату і раптом... назустріч мені з тарелем у руці виходить вона – моя Богиня! Та, від якої я не міг відвести погляд протягом багатьох років...
"Знайомся. Це моя дружина – Поліна".
Вам треба розповідати про почуття й емоції, які я пережив у ту хвилину?! Розгубленість і сум'яття – це найменше. Мій ідеал жінки виявився дружиною мого друга...
Звісно, та зустріч ніяк не вплинула на нашу подальшу співпрацю, ми продовжували працювати, зробили кілька фільмів, а потім розпався Союз... І в один момент усі залишилися без роботи. Андрій, зокрема.
У Києві йому взагалі нічого не світило, а ось у Ленінграді – так. Бортко, якому набив оскому його "Бандитський Петербург", запросив Андрія продовжувати серіал. І Андрій поїхав. Надовго. Він зняв кілька сезонів серіалу і повернувся до Києва.
Ми зустрілися в середині 2000-х.
– Ігорю. Ти що-небудь чув про тамплієрів?
– Звісно. По-моєму, у Моріса Дрюона читав про них.
– Так, так! Воно. У мене є ідея. Хочу зняти серіал про знайдені скарби цього таємничого ордена. Сценарій готовий. Сюжет розвиватиметься від закінчення війни – із 1945-го до сьогодні. Мені у фільмі потрібно багато тем: війна, кохання, зрада, погоня... Ти все побачиш і, безумовно, зможеш написати. Відверто кажучи, я ні до кого іншого й не можу звернутися. Тут має бути скажена палітра стилів і жанрів. Від вуличного баяна до джазу. Ти точно це зробиш. Візьмешся?
– Звісно! Про що мова!
Андрій приніс мені кілька відеокасет, я подивився і сів працювати. Уже за тиждень у мене були готові кілька тем, я навіть встиг аранжувати їх і показав Андрієві. Він сидів, дивився на екран, слухав уважно музику, а потім зупинив відео і сказав: "Фуух... Що я можу тобі сказати. Те, що ти написав, – це чудово! Це просто приголомшливо. Це потужно і по-справжньому. Це дійсно війна – брудна і жорстока. Але розумієш... є одне, але суттєве "але". І річ не в тобі. Річ у тім, що я в зображенні на екрані не дотягнувся до твоєї міці. Ти просто перебив те, що на екрані. Ось просто взяв і музикою зніс усе до біса. Розумієш?"
Я міг очікувати чого завгодно, тільки не такої оцінки моєї праці. Мені в лоб заявили – це чудово, професійно, але, будь ласка, зроби простіше! А я не вмію простіше! Я на замовлення не вмію! Але Андрій не був би Андрієм, якби не вмів переконувати. І він переконав мене. Ми сіли, обговорили і зрозуміли, як нам рухатися паралельно, не заважаючи один одному і не перетягуючи на себе ковдру. Так і зробили всі 10 серій! Фільм мав успіх на телебаченні, його купило кілька країн. Це не могло не тішити. Рік роботи як не як.
Ми попрацювали ще в кількох серіалах практично без перерви: рік – готовий фільм.
Одного разу мені на очі потрапила книга українського письменника, мого друга Анатолія Крима з його п'єсами. Я прочитав її не відриваючись – Толя приголомшливий драматург. І засіла у мене в голові думка – а чому б не екранізувати одну з його п'єс?! Я дав почитати збірку Андрію. Усього кілька днів і дзвінок: "Так! Коли зустрічаємося?! Клич Толю, обговорюватимемо! Це блискучі п'єси! Треба ставити!"
За тиждень ми сиділи в мене на кухні й обговорювали майбутню роботу. Виявилося, що ту п'єсу, яка справила найбільше враження на Андрія, уже екранізовано. І ми перейшли до обговорення інших. У підсумку зупинилися на п'єсі "Заповіт цнотливого бабія". Ця п'єса давно мала величезний успіх на сценах українських театрів, а в той день ми спільно вирішили екранізувати її. І розпочали роботу над фільмом про Дон Жуана!
Андрій почав збиратися додому. Я запропонував викликати йому таксі.
– Навіщо?! Тут іти 15 хвилин.
– Але... Ми ж відсвяткували непогано, ти точно дійдеш?
– Оце так! Звісно, дійду!
І він пішов. А я побачив на підлозі його портмоне і кинувся слідом за ним. Вибігши на вулицю, я побачив картину, над якою ми потім довго сміялися. Андрій ішов кроком, який довго репетирують вояки перед парадами: "Ать, два, ать, два!" Друкував кожен крок, забивав, вкарбовував його в асфальт. Я наздогнав його, повернув гаманець, і ми розійшлися до початку роботи.
Мені було неймовірно цікаво працювати над цим фільмом. Я написав море музики, Андрій назнімав кілометри плівки. Актори блискучі, колектив чудовий. Зйомки у Криму, на березі моря у Воронцовському і Лівадійському палацах... Фільм вийшов приголомшливим. Одна з найкращих робіт Андрія. До речі, кілька ідей йому підказала моя музика, мої ліричні теми, він потім дозняв кілька епізодів. Це ж чудово, коли музика тебе надихає! Андрій умів слухати і, головне, чути музику!
Це була не просто наша остання спільна робота, це був останній фільм у його житті...
Я сьогодні згадую його візити до нас додому. Пригадую його голос, його манеру говорити, пам'ятаю його руки – довгі пальці з якимось унікальним перснем, що тримають тоненьку сигаретку. Його сміх... Таких людей не забувають. Їх неможливо забути!
Талант, розумник, аристократ і водночас людина, із якою поруч неймовірно затишно і комфортно.
Ми прощалися з ним холодним лютневим днем... Уся атмосфера необжитого, нещодавно збудованого храму з голими стінами і співом тоненькими голосами блідих ченців, із сумними друзями так не в'язалася з постійно усміхненим Андрієм, що здавалося – це теж якесь кошмарне кіно, усе це неправда, а сотні тих, хто прийшов попрощатися з ним, – масовка...
Але він пішов. Пішов туди, де багато його колег і де його юна донька... Пішов, щоб залишити добру пам'ять про себе тут, на Землі.
А за кілька років його син Єгор за допомогою відомого телеканала встановив оригінальний пам'ятник у Маріїнському парку – бронзова кінокамера, у яку може зазирнути кожен. А заглянувши, побачити на схилах Дніпра фігуру режисера – його батька Андрія, який сидить на даху вертолітного майданчика! Приголомшлива ідея і чудове її втілення!
А мені, як завжди, залишається подякувати долі за цю зустріч, за дружбу, яка розтяглася на десятиліття, за роботу, про яку згадую із задоволенням.
Дякую, друже, дякую, Андрію! За все дякую! Бережи тебе Господь.
Джерело: Незабутні – Незабываемые / Facebookk
Опубліковано з особистого дозволу автора
