Навколокремлівський політикум маніакально поведений на темі про міфічну русофобію. От є, мовляв, одна чудова країна, а всі навколо неї – суцільні русофоби, стверджують вони щодня. Проте хто-небудь чув коли-небудь, наприклад, визначення англофоби, франкофоби, італьянофоби, чехофоби, грекофоби і такі інші? Не чули... Правильно! І коли весь цивілізований світ засуджував злочини режимів Муаммара Каддафі, Саддама Хуссейна або Слободана Мілошевича, адже це теж була аж ніяк не лівієфобія, не іракофобія, не югославофобія.
Так само і критика злочинного кремлівського режиму не є русофобією. Насправді тема русофобії – це шахрайський трюк, "переведення стрілок". До цього вдається кремлівська влада, щоб критику її злочинних або дурних дій подати своєму народові так, ніби це критика не на адресу влади, а на адресу російського народу. Але хто сьогодні керує країною? Народна влада? Ні! Безроздільно керує Путін, а допомагають йому давні друзяки по Санкт-Петербургу, особливо по дачному кооперативу "Озеро", у якому нинішній господар Кремля у свої пітерські часи кілька років перебував. Переїхавши до Москви, він і їх, одного за іншим, до столиці перетягнув.
Розсадив на високі посади, де ці люди взяли під контроль найважливіші природні багатства країни, значну частину яких розіпхавши по власних кишенях. Основним бенефіціаром діяльності всієї цієї компанії є Путін. Його особистий статок, оформлений на підставні фірми та підставних осіб, російські опозиціонери і зарубіжні аналітики оцінюють у розмірі $40 млрд. Про це, зокрема, розповів створений у 2016 році британською корпорацією BBC документальний фільм Річарда Білтона "Таємні багатства Путіна", який обійшов телеекрани багатьох країн світу.
Тут використано інформацію, що просочилася із секретної доповіді ЦРУ, стосовно цих статків і темної природи їх походження. Крім того, колишні інсайдери Кремля теж розповіли Білтону цікаві деталі щодо цього багатства... Війна в Україні і постійне мусування теми про "зовнішніх ворогів" потрібні режиму ще й для того, щоб відвернути увагу від грандіозних масштабів свого злодійства.
Тому навіть якщо умовно прийняти термін "русофоб", то хіба не є найпершими русофобами саме ті, хто завдяки своєму досить небагатому за європейськими мірками народу буквально купається в неймовірних розкошах? Ми щойно згадали фільм про $40 млрд. Але існує ще відеоролик про 20 розкішних, наче палаци арабських шейхів, президентських резиденціях і дачах по всій країні. Побудованих коштом народу, якщо це офіційна державна резиденція. Або коштом олігархів, які "скинулися", що зрештою теж за гроші народу. Це найсерйозніше викриття встигла підготувати і запустити в інтернет команда Бориса Нємцова. Незабаром його було вбито... Ну, так вийшло... У Росії такі збіги трапляються...
Нємцова вже немає, але створений ним відеоролик продовжує жити в інтернеті. І ось ми розглядаємо ці 20 казкових палаців і думаємо: цікаво, а скільки ж тоді резиденцій у президента США? Лідера країни, економіка якої мало не вдесятеро більша від російської... Виявляється, крім традиційної резиденції в Білому домі їх лише дві: одна вже давня в Кемп-Девіді, інша нещодавно у Флориді з'явилася... І обидві набагато скромніші, ніж будь-яка з путінських двадцяти. Ох, бідні, бідні всі ці американські президенти... Десятиліття за десятиліттями минають, а вони все ніяк не навчаться красиво жити. Однак чи не в цьому теж сховано розгадку, чому російський народ живе набагато гірше, ніж американський?
Резиденція в Кемп-Девіді – це невеликий і досить непоказний двоповерховий будинок, проте з ним пов'язана низка рішень, важливих не тільки для США, але і для всього світу. Згадаймо, наприклад, знаменитий кемп-девідський переговорний процес, який тут проходив і завершився підписанням Садатом, Бегіном і Картером відомих угод 1979 року. Ці угоди поклали край 30-літній війні між Ізраїлем та Єгиптом і принесли заспокоєння всьому близькосхідному регіону. Або згадаймо з найцікавіших мемуарів Мадлен Олбрайт "Пані держсекретар", яку важливу роль кемп-девідські зустрічі відіграли в міжнародних подіях 1990-х і початку 2000-х років... Чи можна сказати щось подібне про путінські розкішні, оброблені найціннішими породами каменю та деревини резиденції та дачі?
Один тільки маєток у Прасковіївці Краснодарського краю оцінюють у понад мільярд доларів... А є ще не менш розкішні "Бочаров ручей", "Лунная поляна", замок у Барвисі й усі інші приголомшливі палаци... Але, на відміну від спартанської (порівняно з ними) кемп-девідської резиденції, жоден із цих оазисів золота і сліпучих розкошів не дав ні світу, ні навіть тільки Росії жодного прикладу важливих, значимих рішень. То чому ж служать ці палаци? Схоже, вони служать лише тому, про що в часи Пушкіна сказали б приблизно так: "Тут жеруть-с і жирують-с, бавляться з алінами і без алін наші ясновельможні панове...".
А ось вам черговий телесеанс "прямого зв'язку" російського лідера зі своїм народом. З далекої області простий росіянин з останньою надією в голосі викладає президенту своє наболіле життєве запитання: купив недорогий автомобіль, а зареєструвати ніяк не може, замучили місцеві бюрократи... Вальяжно сидить головний слухач раптом пожвавлюється, на його суворому державному обличчі з'являється іронічна посмішка, він здивовано округлює очі й запитує у відповідь: "Та навіщо вам потрібен цей автомобіль? У вас же там ніде доріг нормальних немає!".
І хихикає дріб'язково, бридко, єхидно... Мабуть, не усвідомлюючи, що зараз він сміється не тільки над цим безпорадно розгубленим росіянином, а над половиною всієї країни, де теж доріг нормальних немає. Чи можете ви назвати мені більшого русофоба, ніж цей володар $40 млрд і користувач 20 розкішних резиденцій і дач?
А що ж його партнер по знаменитому трюку "президент – прем'єр і назад на ті ж місця"? 26 березня 2017 року у всій країні проходять мітинги протесту проти величезних масштабів корупції, у якій фігурує ім'я прем'єр-міністра Медведєва. А в цей час винуватець торжества красується на фотографіях десь у горах, де спокійнісінько катається на лижах, яскраво виділяючись на білосніжних просторах у своїй чудовій червоній курточці із двома симпатичними помпончиками. Ось вам і русофоб №2. А далі за ним відповідно до ранжиру всі ці жиріновські-руцькі-пушкови-проханови-кисельови-соловйови і тисячі інших, які ганьблять і принижують перед усім світом державу російську.
Вище ми згадували про протилежні оцінки щодо українських і кавказьких подій, про які йдеться у творах Пушкіна і Шевченка, зокрема в поемах "Кавказький бранець" і "Кавказ". Щодо цього варто згадати також Лева Миколайовича Толстого, його повість "Хаджі Мурат", присвячену також кавказьким подіям. Оцінки Толстого тут абсолютно протилежні пушкінським, але дуже співзвучні із шевченківськими. З величезним болем у душі розповідає Толстой про ті біди і страждання, які завдали кавказьким народам імперські багнети.
Описуючи розгроми аулів, знищення їхніх мешканців, інші жорстокості російських солдатів, Толстой називає їх "двоногими звірами". І коли тепер у наших дискусіях про події на Донбасі мої путіноїдні опоненти дорікають мені в "недостатній толерантності" моїх оцінок, я запитую в них: "А чому ви вважаєте, що сьогодні, коли такі ж двоногі звірі вломилися на танках у мою країну і точно так само безчинствують на Донбасі, я повинен щодо них бути більш толерантним, ніж їхній співвітчизник, видатний гуманіст Лев Миколайович Толстой?". У цьому випадку я абсолютно солідарний у оцінках із геніальним російським класиком.
Але коли в дискусіях з моїми опонентами цитую Пушкіна або Чаадаєва, у відповідь я теж чую злісне: "русофоб". Здогадуюся, що це адресовано мені, а не тому, кого я наразі процитував... І відповідаю приблизно так: "Ні, я зовсім не русофоб. Хоча б навіть тому, що в моїй домашній бібліотеці, яку збирав багато років, разом із українськими та зарубіжними гідно представлені і велика російська література, історія, живопис... А в наших з вами дискусіях я неодноразово переконувався, що знаю все це багатство краще, ніж більшість із вас...".
У мене є чудові друзі в Росії, які уособлюють демократичну, совісну, чесну інтелігенцію країни. За це їх глибоко поважаю... Нарешті, у мене є дружина, яку колись мені подарувала Росія: там вона народилася і виросла... Не буду приховувати, що свою дружину я поважаю набагато більше, ніж усю державу російську. Але і тут русофобія ні до чого. Просто моя дружина розумна і добра, а нинішня російська держава дурна й агресивна...
Щодо Пушкіна, Чаадаєва, Толстого, творчість яких оголює історичні та соціальні витоки багатьох жорстоких явищ у подіях сьогодення, то скажу щиро: я волів би, читаючи твори цих та інших класиків, роздумувати над іншими темами, далекими від війни та крові... Але зараз у мою країну вломилася війна. І я не можу не думати про її причини і природу. А генії російської літератури, які допомогли мені розібратися в цьому, – вони ж не русофоби, правда? Як аж ніяк не є русофобами і найвизначніші представники нинішньої демократичної інтелігенції Росії, на яких я в цих своїх міркуваннях теж посилаюся... І з якими я сьогодні, як і в радянські часи за Андрієм Дмитровичем Сахаровим, час від часу звіряю свої враження і думки...
Так, я дедалі більше переконуюся, що, дійсно, русофоби – це саме ті, чия політика ганьбить і принижує російську державу. Виставляє її всьому світу посміховиськом і дедалі більше зводить його авторитет до рівня північнокорейського і зімбабвійського. Щодо цього дуже знаковим і кардинально поворотним було знамените голосування 27 березня 2014 року на Генеральній Асамблеї ООН резолюції, яка визнала незаконними референдум у Криму і російську анексію Криму. Із 169 країн, які взяли участь у голосуванні, лише 10 підтримали Росію. Це Північна Корея, Зімбабве, Сирія, Судан, Нікарагуа і ще кілька маргінальних держав. Як кажуть, скажи хто твій друг...
А за два з половиною тижні, 14 квітня 2014 року, відбулося екстрене засідання Ради Безпеки ООН, на якому тепер уже обговорювали питання про агресивні дії Росії на території східних областей України. Жодна країна не підтримала агресора, усі учасники засідання, які були промовцями, засудили дії Росії.
Надалі й усі подальші голосування в ООН не тільки з українсько-російських питань, але й щодо всієї проблематики сучасної міжнародної безпеки, зокрема сирійського питання, показували результати голосування аж ніяк не на користь Росії. Плюс випадіння Росії з G8, припинення співпраці з нею в низці міжнародних організацій, міжнародні економічні санкції, які далі продовжують і продовжують... Ось уже три роки Росія неухильно йде шляхом подальшої міжнародної ізоляції та маргіналізації....
Утрачене на Заході співробітництво замінюють співпрацею з десятьма згаданими вище невеликими слаборозвиненими державами – так би мовити, "новими друзями Росії". І це народжує приголомшливі сюрреалістичні сюжети. Ось, наприклад, досить чинна урядова делегація з Москви вилітає до столиці Зімбабве Хараре. Щоб тут разом із керівництвом цієї бідної африканської, пересічної, але теж авторитарної країни обговорювати питання про те, як спільно, плечем до плеча, Росія і Зімбабве будуть протистояти міжнародним економічним санкціям, якими зімбабвійський режим теж обкладений, як і путінський режим.
А інша не менш пишна російська урядова делегація веде переговори зі своїми колегами із Пхеньяна. Щодо питань подальшого співробітництва у сфері... (тримайтеся міцніше за стілець!)... "зміцнення законності та забезпечення захисту прав людини". Мені навіть важко уявити, які ж конкретно питання в цій тонкій сфері можуть обговорювати Москва і Пхеньян, крім як про застосування "більш надійних" модифікацій наручників. "Апофіногей" – ось такий неологізм для позначення сучасної російської реальності винайшов один дуже хороший популярний московський письменник, з яким я досить давно знайомий особисто...
Згадую події перед розвалом Союзу. У прибалтійських республіках наростають волелюбні настрої. Уже відбувся знаменитий Балтійський ланцюг, коли величезна кількість людей – мільйони! – узявшись за руки, вишикувалися на кілька сотень кілометрів, поєднуючи живим ланцюгом столиці трьох республік – Вільнюс, Ригу і Таллін. Так вони заявили про своє бажання вийти зі складу СРСР. Цю акцію пізніше ЮНЕСКО занесло до списку дев’яти найбільших у світі, найбільш масових акцій політичного протесту. Пам'ятаю, я тоді дуже переживав, що ці республіки дійсно ось-ось підуть. Тривожно думалося: якщо підуть прибалти, то в нашій радянської імперії ще менше стане європейської цивілізованості, а отже, дедалі задушливішою, дедалі нестерпнішою стане концентрація азіопщини та ординства.
На якійсь черговій редакторській нараді в Москві зустрічаюся з моїм колегою і другом Вейком, у той час керівником одного із прибалтійських журналів. Розуміючи всю безглуздість моєї поведінки, однак мало не зі сльозами на очах я кажу:
– Вейку, дорогий! Ось хочеш, на коліна стану, але благаю: не йдіть!
Вейко сумно посміхнувся і зі своїм характерним, сильно вираженим естонським акцентом повільно, протяжно, як би розділяючи слова, відповідає:
– Не над-до на колін-на, Саш-шо! Зрозумій: тепер уже ні ти, ні я, навіть якщо б д-дуже захот-тіли, ніч-чого не змін-ним. Нас усіх уже давно дістал-ло. До самої печ-чінки! Дал-лі так жити не можна. Але і ви, українці, теж-ж підет-те. От згад-даєш моє слово...
Сьогодні, згадуючи ту давну розмову, дякую тобі, дорогий Вейку, за твоє пророцтво, яке зараз збувається. Ми вже на шляху, ми вже на шляху до вас, ми знову будемо разом! Наш європейський вибір тепер уже безповоротний...
Джерело: "ГОРДОН"