0 Київ
Рівно 104 роки тому українсько-польські війська, долаючи спротив російсько-більшовицьких військ, розпочали успішний наступ на Київ. За два тижні об'єднана українсько-польська армія, яка нараховувала десь 40 тис. вояків, визволила правобережну Україну і вступила до Києва.
Незважаючи на це, українці не змогли втримати перемогу. Ключова причина – мала чисельність української армії. Петлюра не зміг провести обіцяну полякам мобілізацію в понад 100 тис. військових, що дозволило б протистояти росіянам.
Що логічно – за Україну мають воювати українці, а не поляки. Українці не пішли воювати за Україну, використовуючи багато аргументів:
- "не на часі", бо посівна;
- внутрішні чвари й образи (він – гетьманець, а цей – анархіст тощо);
- утома від війни;
- бажання пересидіти (хай діти Петлюри, Скоропадського й Винниченка воюють);
- небажання воювати далі свого району (у нас є Холодноярська чи Медвинська республіка, а все, що далі, нас не цікавить).
Поляки на це подивилися – і відступили захищати Польщу. А потім розпочали переговори з росіянами, які закінчилися підписанням сепаратного миру. Унаслідок польсько-російського Ризького миру Україна втратила державність, а її територію поділили.
Але кожна зрада має свою ціну. Менше ніж за два десятиліття російські війська окупують майже на пів століття Польщу.
І хоча це трохи інша історія, варто пам'ятати, що за свою країну треба воювати. Ставати до лав і брати в руки зброю. Бо ніхто, крім нас, її не захистить. Бо якщо знову програємо, то нас чекає не ЄС, правова держава із сильною ринковою економікою й місце серед розвинутих країн, а статус російської колонії. Із повторенням 100-річної історії – з міграціями, поділом країни, голодоморами й репресіями…
Яке майбутнє оберемо – вибирати нам. Точніше, кожному з нас.
Джерело: Viktor Taran / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
