+4 Київ
Перші дні війни, підвал у Маріуполі
Спочатку Вдовиченко з батьками ховалася у ванній своєї квартири, оскільки підвал їхнього будинку був не придатним для укриття.
"Бували дні, коли ми вже знали, о котрій годині нас обстрілюватимуть. Щойно якийсь шум, шелест, вибух – одразу бігли до ванної. Це поступово набридало. Зникала надія, що все закінчиться, що нас врятують. Ну і що таке ванна у звичайній хрущовці?" – каже вона.
В один із днів їхній будинок було сильно пошкоджено від вибуху. Як згадує дівчина, верхні поверхи будинку просто склалися: "Падали шматки бетону, меблі, шифер з даху, летіло скло". Тоді сім'я вирішила перебратися в перший-ліпший підвал.
Вони дісталися підвалу, де вже було 20 людей. Умови були важкі: у людей закінчувалися продукти, їжу не було із чого готувати, воду видобували з льоду та снігу. А якось перед дверима в підвал прилетіла міна.
Поки сім'я була в підвалі, у матері Марії сталося загострення хвороби. Жінка вже шість років хворіє на полінейропатію – це ураження нервової системи.
"На тлі стресу вона перестала ходити, у неї двічі зупинялося серце. Аптеки не працювали, ліків ми не мали. Відділення швидкої медичної допомоги, що було навпроти нашого підвалу, зруйнували. Батько реанімував маму, як міг і знав, – штучне дихання, масаж серця. Таблетки доводилося шукати під обстрілами", – розповідає дівчина.
Після 12-го дня перебування в підвалі Марія перестала рахувати дні. Вона каже, що російські солдати ходили по підвалах, перевіряли, хто там сидить, кидали бомби. Коли до них стукали, ніхто не відповів.
Утеча з Маріуполя, фільтраційний табір окупантів
Одного дня сім'я почула від сусідів, що можна виїхати на Мелекіне (Донецька область). У батька дівчини була машина, тому їм вдалося дістатися села. Там стояв пост бойовиків "ДНР".
"Нас зупинили на блокпості, спитали місце реєстрації. "Маріупольське? Вам направо". Що за "право", ми не знали. Звідти нас направляли далі й далі. Так поступово сформувалася велика колона з автівок і навіть людей, які йшли пішки. Згодом військові "ДНР" сказали їхати "вниз". Ми рушили, а вони просто стріляли по автівках і людях", – каже Марія.
Згодом сім'я доїхала до окупованого селища Ялта (Донецька область). Два тижні вони жили в пансіонаті без тепла й води. Як каже дівчина, бойовики "ДНР" намагалися показати себе з доброго боку: запрошували приходити до них, називати своє ім'я, прізвище, аби отримати гуманітарну допомогу. Люди йшли, але жодних пайків там не давали – їх отримували місцеві, а потім продавали на базарі за завищеними цінами.
"Ще тоді ж у Ялті була "денаціоналізація": солдати ходили по домівках, шукали "націоналістів", "фашистів", як вони там кажуть. Людей вивозили в невідомих напрямках, когось убивали", – згадує вона.
Сім'я вирішила виїхати з Ялти й потрапила до фільтраційного табору в Мангуші. Табір складався з колони з тисяч автомобілів, які оглядали окупанти. Також окремо був табір і для тих, хто йшов пішки. Чекаючи на свою чергу, сім'я Марії пробула в машині дві доби.
"Ось як влаштована фільтрація: у них є блокпост. Туди заїжджає машина, де перевіряють кожну кишеню, бардачок, багажник, кожну сумку. У людей – одяг і що під ним. Чоловіків роздягають на вулиці біля машин. Шукають татуювання, якісь мітки, одним словом, "націоналістів". Траплялося, що не всі пасажири з машини проходили фільтрацію: вони могли забрати батька або матір, а машина мала рухатися далі", – каже Марія.
Фільтрацію проходила вона й батько. Матері, яка не ходить, і малолітній сестрі дозволили залишитися в машині. Дівчина згадує, що чула розмови солдатів про те, як вони розстрілювали тих, хто не пройшов фільтрації.
У фільтраційній кімнаті в Марії зняли відбитки пальців, відсканували документи, перевірили телефон, ставили провокаційні запитання щодо влади, України та її позиції. Дівчину відпустили, але ще 40 хвилин вони чекали на повернення батька. Коли його випустили, чоловік не міг нормально йти й постійно падав. Як з'ясували, його били й тиснули морально. Через удари по голові чоловік згодом почав втрачати зір. У таборі йому видали "документ", що підтверджує проходження фільтраційного табору.
Виїзд на підконтрольну Україні територію
Сім'я доїхала до Бердянська, а потім поїхала в бік Запоріжжя. Дорогою вони пройшли ще 27 постів окупантів. На кожному перевіряли документи, машину, запитували, чи профільтрований. У людей забирали їжу, теплі речі, просили цигарки, запитували навіть про наркотики та алкоголь.
Марії із сім'єю вдалося доїхати до Оріхового, де вже стояв український блокпост. Потім вони вирушили до Запоріжжя, де звернулися до центру допомоги біженцям. Матері дівчини надали медичну допомогу, бо вона ще не ходила. Батькові було дуже зле: він не бачив.
"Волонтери допомогли нам доїхати до Дніпра. У місті батька обстежило двоє лікарів, зробили висновок, що він має травму внаслідок контузії. На одному оці повна втрата зору, а інше бачить ніби крізь целофановий пакет. Щоб отримати якісну медичну допомогу, волонтери відправили нас до Львова. Тут батько ще раз пройшов обстеження. Нам сказали, що його лікування буде довгим, складним і дорогим, можливо, доведеться виїхати за кордон", – зазначила дівчина.
Війна Росії проти України. Головне (оновлюється)
