Іспанська журналістка Бонет: Треба називати речі своїми іменами. Україна сильно ідеалізувала Захід. Дуже сильно 

Пілар Бонет – відома журналістка найбільшої іспанської щоденної газети El Pais, заснованої 1976 року після падіння диктаторського режиму Франсіско Франко. Із середини 1980-х Бонет працює кореспондентом на пострадянському просторі, саме з її публікацій іспаномовна аудиторія в усьому світі протягом понад 30 років дізнається про найважливіші події на території колишнього СРСР, зокрема в Україні.

Із журналістом видання "ГОРДОН" Пілар Бонет зустрілася в Києві, куди приїхала збирати матеріал про надання автокефалії Українській православній церкві. В інтерв'ю іспанська кореспондентка розповіла, чому не варто ідеалізувати Захід, наскільки впливова кремлівська пропаганда в Європі і чому відчуває відповідальність за те, що відбувається в Україні.

Україна – це безліч яток, безліч горизонтальних зв'язків. Росія – один павільйон, як грецький храм, з одним постачальником, усю комерцію монополізовано

– Ви впродовж понад 30 років працюєте кореспондентом на пострадянському просторі. На вашу думку як європейського журналіста, чим Україна принципово відрізняється від Росії та інших країн колишнього СРСР?

– По-перше, я думаю, що у природі не існує "європейських журналістів". Ти або журналіст, або ні. Тому я представляю тільки себе.

Мені здається, що в Росії пірамідально вибудована влада, де всі нитки ведуть до однієї людини і замикаються на ній. В Україні дуже багато центрів влади, напевно, позначається традиція гетьманства. Ще в Україні дуже багато гравців, і ти маєш завжди бути напоготові, оскільки один із них може в останній момент усе змінити.

– Останнє речення зовсім не зрозуміла, про що ви?

– Я була в Києві під час Помаранчевої революції у 2004-му. Пам'ятаю, як в один із днів у парламенті ухвалювали якесь важливе рішення. Я тоді жила в готелі "Дніпро" на Європейській площі, де ввечері зі сцени виступали політики. Якраз закінчувала статтю про ситуацію, яку з великими складнощами вдалося зрозуміти. Відкрила вікна в номері, щоб чути виступи політиків на площі, і раптом із їхньої промови зрозуміла, що ситуація кардинально змінилася. Довелося викинути майже закінчену статтю і писати нову.

– Ви активно висвітлювали події на Євромайдані 2013–2014 років. Як для вас змінився Київ упродовж останніх п'яти років?

– Я більше не можу ходити Майданом і не думати про вбитих. Не можу легко дивитися на вулиці, де вбивали людей. Дуже любила і люблю Київ, але в мене тут почав з'являтися смуток, щось дуже змінилося в місті, є відчуття втрачених можливостей, нереалізованих очікувань, розчарування. Я це відчуваю.

– В Україні впродовж останніх п'яти років було дуже багато чудових журналістських розслідувань, публікацій, опису реальності, але це не дало конкретних результатів: справи не розслідують, вироків стосовно високопоставлених корупціонерів немає. Зате є емоційне вигорання за п'ять років війни.

– Думаю, у нас, європейців, є відповідальність за те, що відбувається в Україні. Ми не можемо і не повинні відчужуватися. Але мені здається, що в нашому житті не можуть домінувати емоції, бо вони нас блокують, не дають змоги діяти. Емоції треба тримати під контролем, перетворити цю енергію на раціональну дію. Емоція – неконтрольована сила, яку треба структурувати, щоб наші дії стали корисними.

Якщо ми відкриємо очі навіть одній людині стосовно реальності, що відбувається навколо, – ми зробили добру справу. Ми повинні передавати читачам саме реальність, але щоб її передати, треба розуміти, а щоб розуміти, треба чути, дивитися, спостерігати, описувати. Навіть якщо тобі розповідають велику байку, усе одно буде елемент, який не стикується і за який можна зачепитися.

У Криму навіть людей із Донбасу не визнають за "своїх", не роблять щодо них жодних поблажок

– Вам не стало важче працювати в Росії після 2014 року?

– Після Криму і Донбасу загальний фон був дуже агресивним. Я втратила частину друзів. Із багатьма з тих, хто залишився, ми не порушуємо певних тем.

– Підозрюю, що події в Україні – не топ-тема для європейських читачів. Вам не образливо, що стільки часу і сил витрачається на збір інформації, а в підсумку статтю прочитає кілька тисяч людей у найкращому разі?

– Знаєте, я не орієнтуюся на кліки, лайки і репости.

– Хіба для вас зовсім не важливі увага і відгук аудиторії?

– Це не визначальне. Я відповідаю перед собою. Думаю, що і ви, і я знаємо, як можна легко зробити статтю, на яку всі будуть клікати. Вам цікаво так працювати? Мені – ні, абсолютно.

Я вважаю, що в моїх репортажах із Криму, наприклад, було багато речей, які мало хто описував. Люди, яким ця інформація потрібна, обов'язково знайдуть її. Звісно, я буду рада, якщо у статті буде 100 тисяч переглядів, але це точно не визначальне у виборі теми, героя чи ситуації.

Наприклад, в одному репортажі я писала про Горлівку, де була у травні цього року. Усередині статті були слова однієї місцевої жінки, я її випадково зустріла в центрі міста. Вона щойно повернулася із Криму, де була з малою дитиною. І все одно повернулася до Горлівки, де стріляють, бо у Криму її вважали іноземкою і дозволяли перебувати там не більше ніж 90 днів.

– І що це означає?

– Що у Криму навіть людей із Донбасу не визнають за "своїх", не роблять щодо них жодних поблажок. І одна людина, аналітик, який займається цією темою, узяв цей шматок тексту і поширив у Twitter. Я йому потім писала: "Ви вловили найголовніше у статті".

Дивитися тільки на кліки – погана звичка. Є багато прийомів, щоб люди читали статті. Я борюся з таким легковажним описом ситуації, бо це не реальність.

Пам'ятаю, коли був конфлікт у Південній Осетії, хтось із команди грузинського президента написав: під час конфлікту до нас приїхали тисячі кореспондентів із Заходу, із них тільки сотня знала, де Південна Осетія, із цієї сотні лише десятеро осіб знали більше. Мені хотілося б бути серед цих десятьох.

Мені не хочеться будувати штучні конструкції, які зводять навколо збройних конфліктів. Я вважаю перемогою, коли можу пробитися до правди, донести її до читача. Мені це приносить задоволення. І тут для мене критерій оцінки матеріалу – не кількість кліків, хоча розумію, що всім редакціям важлива реклама. На жаль, якісна журналістика не обов'язково рентабельна. Отже, треба розв′язати питання: як створювати якісну журналістику в конкретних фінансових умовах. Думаю, це можливо.