+1 Київ
16 вересня 1943 р., четвер
Я думала, що сьогодні вже нікого не знайду на роботі. Але є всі, і навіть вікна нагорі позачиняли, щоб протягу не було. А вчора до кінця дня настрій був дуже напружений, особливо після приходу якогось із німців до Бенцінга.
Однак Форостівський та інші голови управ дістали наказ перешкоджати будь-якому виникненню паніки. Місто має працювати безперебійно й організовано, як іще ніколи не працювало (так і сказано). А німці-рейхсдойче тим часом виїжджають.
Хорошунова: Привозять поранених із Ніжина. Позавчора ввечері було отримано офіційне секретне повідомлення про те, що Ніжин уже здано радянським військам. На знімку зруйнований Ніжин. Вересень 1943 року. Фото із книги "Чернігівщина в роки Великої Вітчизняної війни"
Із різних негласних, але офіційних джерел ми знаємо програму дій на найближче майбутнє: фронт буде відходити до Дніпра, доки дійде до лінії Бориспіль–Золотоноша, тобто приблизно за 50 км від Дніпра. Відсуваючись, німці знищать усі села, ліси й узагалі все, що є на шляху. Населенню буде запропоновано піти. За тих, хто залишиться, німці не відповідають. На цьому очищеному місці будуть бої, і далі за наказом Гітлера радянські війська не повинні пропустити. Київ переходить у стан фронтового міста, із якого виїдуть усі не потрібні для фронту наукові й інші цивільні установи. Генералкомісаріат звідси їде, і все переходить у відання штадткомісаріату. Місця, куди евакуювали всі ці громадянські інституції, – Біла Церква, Вінниця, Умань і крайній пункт — Кам'янець-Подільський. Туди їде наш Verwaltung.
Якщо минулого тижня йшлося ще про евакуацію в Познань–Лодзь–Рівне, то тепер крайній пункт – Кам'янець-Подільський. Лікарень зовсім не евакуюють. Військові лазарети виїжджають наступного тижня на Балкани чи в Іспанію. Іншого місця їм немає. Німці не хочуть їхати звідси та найбільше не хочуть їхати до Німеччини.
Привозять поранених із Ніжина. Позавчора ввечері було отримано офіційне секретне повідомлення про те, що Ніжин уже здано радянським військам, а Дніпропетровськ евакуюють. Наші армії ідуть тепер по двадцять кілометрів на день.
До нас ніяк не доходили відомості про те, що ж виходило у фашистській Німеччині, на чому вони виховали сотні тисяч тупоголових вбивць, які так само далекі від справжньої культури, як тварини з породи свиней
Після запеклих розмов про евакуацію, про те, кого змусять їхати, кого не візьмуть, хто хоче, хто не хоче їхати, із поведінки німців останнім часом склалося враження, що взагалі німці не візьмуть із собою охочих, нікого та нікуди. На запитання німців належить відповідати, що всі їдуть звідси, особливо ті, хто ризикує в останню хвилину перед звільненням потрапити в гестапо. А це, мабуть, кінець. У ці дні в усіх дуже дивний томливий стан. Бібліотеку збираються частково евакуювати. Мабуть, незначно, оскільки Бенцінг сказав:
— Книги належать вашому народу та повинні тут залишитися.
У відповідь на наказ, отриманий ним від Вінтера, він наказав приготувати дев'ять ящиків. У п'ятницю мені запропонували укласти ящик у кабінеті мистецтв. Але потім це розпорядження для мене скасували та приставили мене до німця з німецької школи, який повинен був із новоприсланої сучасної німецької літератури відібрати для школи, яку відправляють до Рівного, дві тисячі книг.
Не писала ще про те, що два тижні тому в нашу бібліотеку прибуло понад десять тисяч книг новітньої німецької, переважно фашистської літератури. Серед неї книги Гітлера "Майн Кампф", Розенберга "Міф ХХ століття", дуже багато різної їхньої політичної літератури, але, окрім цього, книги з усіх питань науки, літератури, мистецтва. До нас ніяк не доходили відомості про те, що ж виходило у фашистській Німеччині, на чому вони виховали сотні тисяч тупоголових вбивць, які так само далекі від справжньої культури, як тварини з породи свиней.
Німці, які знають свою класичну літературу, – рідкість. Правда, і свою нову літературу вони знають так само мало. Але ось минуло два роки нашого примусового спілкування з німцями, і, хоча наша робота безпосередньо пов'язана з літературою, ніхто жодного разу не бачив жодної сучасної книги. І що ж! Тепер, коли ясно, що німці скручують манатки перед утечею звідси, чи випадково, чи спеціально, але в нашу бібліотеку потрапляє все головне, що в них виходило за останні роки. Призначення цих книг — бути розподіленими по навчальних закладах військових німців. Поки по них з'явився перший представник.
У суботу вранці я відразу ж винесла до книгосховища всі книги Рільке, Георге, Ернста, Юнгера, Кольбенгаєра й інших, замінивши їх на інших авторів. Добре, що поквапилася
Украй слабке знання німецької мови заважає мені розібратися як слід у тому, що є серед цих книг, але мої скупі пізнання дають змогу все ж установити деякі особливості цієї літератури, ознайомленню з якою сприяє її оформлення, розраховане, немов спеціально, на людей неабияк обмежених. Видно це з анотацій, що є в кожній книзі на суперобкладинці або на сторінці перед титульним аркушем. Анотація повністю розкриває зміст книги та дає загальні відомості про автора.
Характерно, що вся література, в основному, розважальна, без будь-якого прагнення сприяти розвитку людини. Чимось до крайнощів утилітарним віє від неї. І на всьому, може, тому, що книги ілюстровані в якомусь легковажно-лубочному стилі, вся література ніби блазнює, кривляється. І все це в чудовому поліграфічному виконанні.
Цих книг не було і немає в нас, а в такій бібліотеці, як наша, вони, безумовно, повинні бути. І я сказала про це Миколі Володимировичу, він сказав Бенцінгу. І мені дозволили після відходу німців вибрати з відібраних ним книг те, що в одному примірнику, замінити будь-якими дублетами та винести звідси. Німець пішов лише після о пів на п'яту.
А в суботу вранці я відразу ж винесла до книгосховища всі книги Рільке, Георге, Ернста, Юнгера, Кольбенгаєра й інших, замінивши їх на інших авторів. Добре, що поквапилася, тому що на початку дев'ятої німець з'явився з десятьма чи дванадцятьма учнями-німцями та вони бігом почали виносити книги. Візит цього жовтого німця вкотре показав, які різні німці, що прийшли сюди. Він стрибав перед полицями, гнівався, бризкав слиною, обурюючись, що не може забрати всього.
— Навіщо ці гарні книги привезли тепер сюди? Як можна, щоб вони залишилися тут?!
Усіх книг жовтому німцеві потягти не вдалося, значно більше залишилося. І Бенцінг, який, напевно, знає вже, що бібліотека залишається не німцям, а нашим людям, дозволив, щоб уникнути небезпеки такого вивезення цих книг, відібрати і винести до книгосховища все, що вважатимемо потрібним. Оскільки він не обмежив кількості, я просто взяла всього по примірнику, а кращих книг — по два. Так вийшло і з евакуацією наших книг. Питання було поставлено так:
— Що-небудь найцінніше з українського та російського мистецтва. Те саме зі стародруків, музичного та рукописних відділів — на свій розсуд.
Ми поклали дублети. Вийшли неповні ящики. Доповнили їх художньою новою німецькою літературою, знову з тієї, що тепер привезли.
Позавчора взяли на окопи десять відсотків співробітників консерваторії, а вчора — у нас. Вони вранці йдуть туди (це на Деміївці), а в о пів на третю їх відпускають додому. Працюють, кажуть, із прохолодою.
16 вересня, 4 година дня
Тиша в нас. Тільки Луїза Карлівна відмовилася йти слухати Чайковського ввечері. Схоже на те, що слухачів сьогодні на Чайковського буде небагато. У кабінеті Бенцінга розгром. Це Луїза Карлівна складає папери. Якщо хто-небудь заходить, вони ніби лякаються, немов роблять що-небудь заборонене.
Попередній запис у щоденнику від 10 вересня. Наступний запис – 17 вересня.
Про особистість авторки мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історикові та журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.
