"Важливо брати участь в акціях на підтримку Сенцова, не тільки щоб він вийшов живим. Це потрібно насамперед нам із вами". Буковський і Глузман про те, як урятувати політв'язнів G

– Я сам голодував багато разів. Сенцов голодує вже 36 днів. Найтриваліше моє голодування тривало всього 30 днів. Це було в 1973 році. Ми цілим табором оголосили голодування і дотримувалися його місяць, припинили лише після виконання всіх наших вимог.

Чому тоді репресивна радянська машина пішла на поступки ув'язненим? Ми не просто оголосили голодування, а винесли інформацію про нього на волю і відразу передали на Захід. Іноземні радіостанції дуже широко висвітлювали голодування ув'язнених у радянських тюрмах. У ті часи влада великих паблісіті проти себе не любила, тим більше що вимога у нас була очевидна: померла людина, стекла кров'ю, а медичних умов у таборах жодних не було – ні санчастини, ні хірурга. Влада пішла на поступки, виконали вимоги про створення медичної частини з нормальним обладнанням для нашої групи таборів.

У наш час, згідно із внутрішньою інструкцією МВС, початок примусового годування був передбачений, щойно ставали помітними ознаки руйнування організму. Я про запах ацетону, до того ж не тільки з рота, але від усього тіла. Під час голодування в якийсь момент умикається процес, відомий медицині як неоглюкогенез. Це коли ваш власний організм у пошуках їжі пожирає ваші м'язи, а побічний продукт цього процесу – ацетон. Це настає у кожного по-різному, залежно, який організм. Зазвичай на 14-й чи 20-й день запах ацетону вже чутно. На примусовому годуванні людина може жити досить довго, до смерті це не призводить, але завдає дуже серйозного удару здоров'ю.

До речі, вихід із голодування не менш небезпечний, ніж саме голодування. Це потрібно робити дуже розумно й обережно. У тих умовах, у яких нас тримали, зробити це нормально було неможливо, але загальних правил виходу з голодування ми дотримувалися. Хоча під час голодування провокації наглядачів не припинялися: вони щоразу приносили їжу і залишали її в камері, але ми до неї не торкалися.

Що робити звичайним громадянам, щоб урятувати Сенцова та інших політв'язнів? Вимагати від своєї влади активнішої позиції. Вимагати як громадяни і виборці. Так, розголос інформації про політв'язнів давно Кремль не лякає. Зараз узагалі не дуже сприятливий час. Ви ж самі бачите, що проти Росії вже застосовано можливі санкції. Важко придумати нові. Росію мало чим можна налякати після чотирьох років санкцій, Кремлю мало є що втрачати.

Які ще інструменти тиску залишилися? Дуже мало. Думаю, США давно перекрили особисті рахунки Путіна на Заході або принаймні пригрозили. Не допомогло. Залишився останній радикальний крок – відключити Росію від SWIFT (міжнародна міжбанківська система передавання інформації та здійснення платежів.  – "ГОРДОН"), але Захід на це не піде, інакше взагалі жодних фінансових угод не зможуть вести з РФ. Адже на сьогодні частина європейських країн усе ще купує російську нафту і газ, без SWIFT у них цього не вийде.

В історії був випадок, коли політв'язень пішов до кінця. Саме так помер Анатолій Марченко, який оголосив голодування з вимогою відпустити всіх радянських політв'язнів. У 1986-му це справило сильне враження на світ і дуже на багато що вплинуло: СРСР пішов на поступки. Я розумію, чому Олег Сенцов просить не відмовляти його від голодування. Розумію і поважаю таку позицію. У нас уважали неетичним відмовляти людину, яка оголосила голодування, інакше ви послабляєте її позицію, її сили, які її дуже потрібні для перемоги. Бажаю Олегу сил та успіхів у боротьбі. Дуже сподіваюся, коли-небудь ми з ним зустрінемося. Але для цього не можна залишати тему Сенцова, потрібно боротися, незважаючи ні на що.

– Люди, які борються за кого-небудь, особливо в чужій країні, мають розуміти, що б'ються не просто за конкретну людину, а передусім проти несправедливого, незаконного вироку. Це важливо розуміти, тому що коли прийшла "горбачовська весна", і Андрій Дмитрович Сахаров висунув вимогу звільнення всіх радянських політв'язнів, були різні ситуації, було багато гірких розчарувань, не всі звільнені виявилися з демократичними переконаннями.

Може бути гірке розчарування, до цього треба бути готовими. Ми не знаємо Сенцова, не знаємо, які в нього пристрасті, як він буде поводитися. Але ми маємо зробити все можливе, щоб ця людина була на свободі. Я розумію, що кажу страшні слова, але це важливі слова. Коли ми сиділи, за нас боролися різні люди, була Amnesty International, яка поводилася зовсім не так, як сьогодні, а набагато чіткіше, жорсткіше і правильніше. Сьогодні там багато змін, як мені здається, не на краще.

Так листу Сахарова про звільнення політв'язнів передувала, на жаль, загибель одного з них – Анатолія Марченка, який у 1986-му оголосив голодування з вимогою звільнити всіх радянських в'язнів сумління. І не тільки його, були ще смерті. Так, радянська влада не відпускала, але що більше кричали "свободу Корвалану", то легше було навіть тому самому Піночету його відпустити. Тому, по-перше, треба продовжувати акції на підтримку Сенцова та інших українських політв'язнів Кремля. Продовжуйте боротися всіма способами, не мовчіть! Навіть не чекаючи на перемогу, продовжуйте! По-друге, продовжуйте, не чекаючи, що звільнений Сенцов розповість вам, як жити далі.

Коли в 1983-му вдруге судили Валеру Марченка, під судом стояло троє євреів. Ні Івана Драча, ні всіх нинішніх патріотів-класиків не було, вони тряслися на своїх кухнях, писали вірші про комуністичну партію. Я не засуджую, я про інше: сьогодні інша країна, у якій можна щось робити безпечно для себе. Але! Найголовніший і єдиний тиск на Кремль може бути не з України. У Росії режим однієї людини – Путіна. Єдине, що спрацює, – тиск Заходу. Тиск в усіх напрямках.

Потрібно зокрема організовувати те, що було колись, у радянські часи, у синагогах, католицьких та православних храмах, протестантських. Було не тільки у США, але в Канаді, Великобританії, Франції тощо. Уже пізніше, після свого звільнення, я дізнався, що в школах і храмах біля виходу на шафках або столиках завжди лежали фотографії політв'язнів, зокрема мої. Там же було надрукувано адресу, куди надсилати листи ув'язненим. Це були тисячі листівок, звичайно, вони відразу ж потрапляли у КДБ, але ж вони накопичувалися, і десь у високих московських кабінетах тему політв'язнів постійно порушували й обговорювали.

Тиск був не тільки на Кремль, але й на своїх. Коли ми сиділи, президентом США був Джиммі Картер. Американські дипломати, його радники, пізніше мені розповіли одну історію. Президент Картер у своєму овальному кабінеті разом із радниками обговорювали проблему відносин США із СРСР і Брежнєвим. Хтось із присутніх дуже чітко і не вперше говорив про необхідність зробити кроки, щоб домогтися звільнення радянських політв'язнів, перерахував прізвища. Картер підняв голову і сказав: "Ви хочете, щоб я американський десант відправив на Урал для звільнення політв'язнів?"

Якщо він так відреагував, отже, його дістали постійним нагадуванням про цю проблему. І ми має та само вчинити. Постійно нагадувати Заходу. Це поки що єдиний реальний інструмент. Це треба робити, часу дуже мало, сьогодні 36-й день голодування Сенцова. Вибачте, що скажу таке, але навіть якщо Сенцова не врятуємо, залишаються інші. Їх ще буде багато. Путін же не зміниться.

Незважаючи ні на що, треба боротися, треба виходити на акції на підтримку українських заручників Кремля. Це має важливе виховне значення і для України. Це збирає нас, мобілізує. Нехай не всіх, але хіба всі англійці і французи однакові? Ні. Соціологи давно встановили, що в будь-якому режимі, окрім тоталітарного, 20% є тими, хто веде за собою, визначає клімат у країні і визначає майбутнє держави, а 80% – ведені. Невже в нас не набереться 20% нормальних інтелігентних людей? Ну це ж неправда! Ми нормальний народ, тому так важливо брати участь в акціях на підтримку Сенцова та інших. Не тільки тому, щоб Сенцов, дасть Бог, вийшов живим. Це потрібно насамперед нам самим.