Екснардеп, боєць ЗСУ Фірсов: Моя фронтова інтуїція каже, що Україна скоро звільнить окуповані території. Потрібно трохи потерпіти G

2014 року, коли почалася війна проти Росії, на Донбасі було складно. Ти розумів, що ти не те що в меншості, а практично сам. Так працювала пропаганда, недовіра до київської влади, до інституцій… Зараз навіть на Донбасі бачиш єдність

– Добрий вечір, любі друзі. Єгор Фірсов із нами. Єгоре, я тебе рада бачити.

– І я тебе радий бачити. У нас вітання армійське: "Бажаємо здоров'я". Ось і я бажаю тобі й усім здоров'я.

– Навзаєм. Єгоре, по-перше, скажу, що ти пройшов цікавий шлях у свої 34 роки – від учителя історії в рідному Донецьку до солдата Збройних сил України, який перебуває на передовій, на самому нулі, у найгарячішій точці. До цього – двічі народний депутат, голова держкомісії з питань екології. Дуже яскрава біографія.

– Так.

– Розпочнімо з того, із чого й ти починав свою професійну діяльність, – шкільного вчителя історії в Донецьку, який ти на сьогодні відвойовуєш і захищаєш від російських окупантів і загарбників. У світлі широкомасштабної війни в українського народу з'явився запит на вивчення і знання своєї справжньої історії, без міфів, які багато років поспіль насаджували спочатку Радянський Союз, а потім Росія. Пройдімося головними міфами, які спочатку "совок" створював, а Росія продовжила цю традицію.

– Розпочну я з того, що школу, у якій я викладав, – це школа №4 Авдіївки – знищено. Від неї лишилися руїни. Знищили її, звісно, російським, ворожим снарядом. У цій школі, як і в усіх школах Авдіївки, які теж знищили, у якій я навчався, у якій я викладав, у якій навчався мій батько... Усі шість шкіл Авдіївки випалено, знищено. Від них залишилося згарище. Отож, відповідаючи на запитання, які міфи зруйновано... Ти розумієш, у чому момент? Не тільки в мене як учителя історії, бо я ж історію добре знав, а міфи, які зруйнувалися на очах у жителів Донбасу, котрі думали, що ми з Росією братній народ. Тому що нам про це постійно товкмачили в тих самих школах, які згоріли, у якій я колись викладав, і, звісно, за радянських часів різні пропагандисти казали, що ми один народ. Ба більше, багато хто говорив, що нібито українці й росіяни – один народ, та й узагалі немає жодних українців. Це просто різновид російського народу. Оце, напевно, найголовніший міф, який змінив парадигму. Мені насправді було дуже цікаво спостерігати, як у чолов'яг Донбасу – шахтарів, металургів, звичайних робітників – ця парадигма за один ранок лютого ось так – клац! – і склалася. Тому що 2014 року для людей багато чого було неоднозначного. Незрозуміло, хто винен, незрозуміло, хто бомбардує... Це окрема тема для розмови, але в них було таке в голові. То коли від "братнього" народу прилетіло у твою хату чи в сусідню, то тут уже не треба слухати Єгора Фірсова, учителя історії, не треба читати трактати Грушевського, не треба відкривати монографії. Тут усе одразу стало зрозумілим. Певна річ, базовий міф – це братерство. Насправді братерства жодного не було. Починаючи з Івана III і закінчуючи сучасністю, російська держава намагалася нас поневолити, вигадувала всілякі міфи: що ми один народ, що ми любимо одне одного – і намагалася знищити Українську державу. І це все виливалося в голодомори, у різні репресії. Ну і, зрештою, від Львова до Донбасу всім стало зрозуміло. Цей історичний єдиний знаменник – війна. Нам треба було купу поту і багато крові пролити, щоб це до всіх дійшло.

– Для тебе це було однозначно задовго до подій 2013–2014 років. Ти вів політичну агітаційну роботу на Донбасі задовго до цього. Такі люди, як ти, – їх багато на Донбасі? Чи ні?

– Зараз їх багато. Незалежно від професії, від освіти, від рівня достатку – таких людей стало багато. Тому що маски було зірвано, усе стало на свої місця. До цього, звісно, це було... Зараз я намагаюся спілкуватися українською мовою. Я добре пам'ятаю часи... У мене був студентський максималізм, скажімо так. І я в маршрутці... Молодий хлопець їде у 18 років, і йому на мобільний телефон телефонує тато, і цей хлопець відповідає українською мовою. Так ось уся маршрутка могла на тебе озирнутися. Звісно ж, тебе ніхто не бив. Такого не було. Але це було якимось диким. "Як так? Хтось тут розмовляє українською? Мабуть, він бандерівець, западенець, приїхав звідкись..."

– (Сміється).

– А коли тобі ще казали: "Парень, ты вообще откуда?" – "Ну, як звідки? Із Донецька, з Пролетарського району", – у всіх узагалі був розрив мозку, розрив шаблону. Це було не так давно. Ну, 15 років тому. Базові моменти, які зараз вважають дикістю. Просто дикістю. А зараз – так, війна, але...

– Зараз сталося найкраще, що могло статися, – українська мова стала модною...

– 100%, так.

– Вона стала коханою мовою. Розумієш?

– Так.

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– І все це відбувається дуже природно. І ми хочемо, щоб люди в усьому світі, які ще поки не розуміють української, але я сподіваюся, що вона як стала модною в Україні, що вона буде модною й у всьому світі, і якнайбільше людей у всьому світі вивчатиме українську мову. Це, до речі, я гадаю, недалекого майбутнього час. Але сьогодні ми хочемо, щоб нас ось за допомогою навіть наших таких ефірів побачило й почуло якнайбільше людей, які живуть у різних країнах і які дійсно хочуть знати, що насправді відбувається, і розуміти українську правду, підтримувати Україну, допомагати їй у нашій війні. І вони мають розуміти, що наша перемога – це перемога всіх розсудливих, вільних людей у всьому світі.

– Так, я з тобою згоден. І дуже складно мені 15 років тому було уявити, що шахтар якийсь... У мене зараз перед очима дуже багато товаришів бойових, які зараз на фронті, які зараз в окопі і які спілкуються українською мовою. Це за помахом руки сталося. І я почав із тобою ефір зі слів: "Бажаю здоров'я". Ніхто не скаже ніколи: "Здравия желаю". До того ж іноді на війні ці жарти з російською мовою можуть вилізти боком. Я записував неодноразово відео на тему, що нас, тактичних медиків, учать спілкуватися з пораненим, який знепритомнів, наприклад, українською.

– Так. Тому що він має розуміти, що він не в полон до окупантів потрапив.

– Абсолютно. А уяви собі: у нього контузія, шок, він чує "дружище" і якісь інші російські слова, поряд бачить автомат тактичного медика або зброю – якою може бути реакція? Якою завгодно. І ще один момент скажу, щоб завершити цей блок. 2014 року, коли почалася війна проти Росії, на Донбасі було складно. Ти розумів, що ти не те що в меншості, а практично сам. Так працювала пропаганда, недовіра до київської влади, інституцій… Я не можу навіть сказати, що погляди були проросійськими. Вони були радше прорадянськими, якісь свої, донбаські. Але українське для них було чуже. Нині ти навіть на Донбасі бачиш єдність. У будь-яке село, у будь-яке маленьке містечко, куди ти приїжджаєш, обов'язково тебе як військового пропускають без черги, обов'язково тебе населення напоїть, нагодує...

– Це населення Донбасу, наголошую.

– Це населення Донбасу. Ба більше, щоб ти розуміла, коли ми працюємо на донбаській території, дуже важливо спиратися на місцеве населення. Для нас важливі якісь харчові продукти, покупатися, десь переночувати у приватному будинку... І ми намагаємося визначити людину, яка може бути із сепаратистськими поглядами. І тут, я тобі скажу, працює багато секретів. Я зараз, можливо, таємницю розкрию. Наприклад, ми можемо вираховувати антени на будинках. Люди дивляться телевізор у прифронтових містах. Якщо антени спрямовано на Київ і ловлять українські канали, то, звісно, людина світоглядно абсолютно наша. А якщо спрямовано в бік Горлівки, Донецька, то людина прагне іншого потоку інформації. Зрозуміло, це ніяке не дослідження. Але практично всі антени жителів, які залишилися у Нью-Йорку, Торецьку, спрямовано на Київ. Звісно, є люди, які залишилися... Нічого ти їм уже не зробиш. Найімовірніше, це така світоглядна хвороба. Хай що ти їм розповідай, на них це не вплине. Вони залишаться, із цим треба змиритися. Але дуже важливо, що зараз у нас головна більшість. Зараз у нас нація, де в окопі зустрічається шахтар із Донбасу й фермер зі Львова, і вони захищають свою землю.

– "Легли мы спать 23 февраля 2022 года, а прокинулися 24 лютого 2022 року". Воістину правильно сказані слова. Я хочу запитати про твоє 24 лютого. Де ти був? Як ти дізнався, що почалася широкомасштабна війна? Що ти робив? І як ти на фронт потрапив?

– Напевно, як у всіх, почалося в ліжку. Дізнався, бо почув. Я був у Києві у своїй квартирі. Почув вибух. Відверто кажу, я припускав, що буде війна. Але раціонально чомусь не вірив. Але абсолютно чітко розумів, що якщо раптом щось буде, то я готовий узяти в руки зброю психологічно. Те, із чим мені довелося зіткнутися в армії, чого навчитися... Солдат – це професія. Це не просто схопив автомат і біжиш стріляти з нього. Це набагато складніше, ніж хтось може подумати. Навіть для мене виявилося складно, для молодого, фізично розвиненого хлопця. Отже, вивіз дружину з Київської області. Вона пересіла на автомобіль – і поїхали в бік Львова. Звідти поїхала в Італію до моєї мами. А сам я повернувся до Києва, пішов записуватися в тероборону. Але попри те, що я вважаю себе людиною сміливою, мені було страшно. Навіть не від війни. Мені було страшно від того, що навичок воювати в мене немає. І, на превеликий жаль, це наша помилка: 2014 року почалася війна з Росією, а нас влада, знаєш, заколисувала, "ніякої війни немає, забудьмо про неї, скоро налагодиться, усе розрулиться".

Після Бучі я пішов на курси з такмеду, напросився до есесошників. Одразу поїхав на передову в Авдіївку. У Покровську став у військкомат на облік. Написав заяву: "Прошу мене призвати"

– АТО – вона і є АТО.

– Так, абсолютно правильно. Якась антитерористична операція – займайтеся своїм життям. І до війни, відверто, ми глибоко не готувалися. Тобто в нас начебто триває війна – що треба було робити? Потрібно було всім чоловікам учитися воювати. Усім чоловікам, починаючи від хлопця 16 років і закінчуючи пенсіонером 70 років. І для них можуть знайтися професії в армії попри те, що вони непризовного віку. Армія – це глибоке життя, де потрібні всі професії. Ти юрист? Чудово. Твої навички стануть у пригоді. Ти інженер, який може робити фортифікаційні захисні споруди? Дуже круто, це дуже популярна професія. Психологи, військові журналісти – в армії потрібні всі. На превеликий сором, коли я прийшов у військкомат і в мене запитали: "Ти хочеш, щоб ми тебе призвали? Скажи, яка у тебе військова спеціальність". Я простяг свій військовий квиток і не міг відповісти, яка в мене військова спеціальність, бо я її не знав, не служив в армії. Там було написано якісь цифри. Як я взагалі став тактичним медиком? Виявилося, що мої цифри означали "діловодство". Військкомат сказав: "Друже, нам на передову поки що діловоди не потрібні, тому йди додому. Ми тебе викличемо повісткою". Я, звісно, так не захотів. Загалом, мабуть, стисло розповім цю історію. ДФТГ – це добровільне формування територіальних громад. І нас залучили допомагати в Бучі: зачищати територію, розміновувати, спілкуватися з населенням... І те, що я побачив у Бучі... Я чітко зрозумів, що Київ у меншій небезпеці, у Києві я залишатися не можу. "Я мав бути там, де зараз найкращі, де найсміливіші, де наймужніші. Я мав їхати їм допомагати". Я зідзвонився...

– Єгоре, зупинися на Бучі, будь ласка. Що ти там побачив?

– Я побачив ті фотографії... Я побачив убитих людей, у яких зв'язані руки за спиною. Ці люди не були військовими. Це були, зокрема, жінки. І їх убили. Було видно, що їх убили кулею в голову, переважно в потилицю. Якось у перший день чи два це не було для мене найстрашнішим. Найстрашнішим для мене виявилося спілкування із жителями, які це все пережили, які вибігали на вулицю, бачили військового, підбігали й намагалися вилити душу, розповісти про жахи, які вони бачили. Вони просиділи місяць у підвалі, бачили жорстокість, катування. Ось вони намагалися все це розповісти. Жінка вибігла – вона затиналася. Вона розповідала, що її чоловіка вбили. "Краще б і мене вбили. Як я тепер тут житиму?" Розумієш? І ти стоїш – і просто нічого не можеш робити. Тебе теж розпирає. Я задовго до війни купив будинок у Бучі, робив там ремонт. І багато хто, коли я приїхав до Бучі, писав: "Як твій дім?" А мені було настільки начхати, що з моїм будинком... Я приблизно тижня, напевно, за півтора приїхав подивився, що там із будинком. Усе нормально виявилося. Але настільки глибоко всі ці жахи я відчув, що для мене Буча стала головним моментом, що я не просто можу і готовий воювати – я готовий брати зброю й убивати, готовий мстити, захищаючи жінок, дружин, дітей, свою країну. Напевно, після Бучі це вкоренилося в голові.

– І ти пішов на тренування, на навчання. І так опинився на фронті.

– Так. Я зателефонував різним людям, зокрема командирам. Юрі Бутусову телефонував, писав. І багато хто – практично всі – у мене запитали: "Добре, ти приїдеш – що ти можеш? Що ти тут робитимеш? Друже, нам ніколи тебе вчити". До речі, Юра порадив мені три напрями. Перший – це водій, приїхати з машиною. Другий – оператор БПЛА. І третій – такмед. Оскільки Юра проїздив на передовій, він чітко розумів, кого бракує. Але водій – якось для мене виявилося просто. Хоча це була перевага для мене в Авдіївці, бо я добре знав місцевість для вивезення поранених. Я не парився, куди треба було їхати, не користувався навігатором. Я все достеменно знав. І я пішов на курси з такмеду, напросився до есесошників. І одразу поїхав просто на передову в Авдіївку. У Покровську став у військкомат на облік. Написав заяву: "Прошу мене призвати". Ця бюрократія тривала певний проміжок часу. Приїхав до командира. Кажу: "Так і так. Я тактичний медик, готовий допомагати. Призвуся скоро". Настільки була складна ситуація в Авдіївці – і зараз, і на той час... І вони типу: "Одразу давай працювати". Пояснили фронт роботи, і я почав займатися тим, чим займаюся. Зараз, звісно, я займаюся іншим. Уже дуже багато минуло часу. А тоді моїм завданням було надання першої допомоги пораненим солдатам і їх евакуація до госпіталю з Авдіївки.

– У цій своїй ролі що ти побачив, що довелося пережити? Приблизно скільки людей ти витягнув?

– Мені хотілося б розповісти якусь гарну історію, як я витягував свого пораненого товариша... Насправді це працює трохи грубіше і примітивніше. Твоє завдання – надати першу медичну... До того ж коли я починав працювати, я думав, що розповідатиму історію кожної людини, якій я надав допомогу, яку я врятував... Насправді це настільки складно, швидко, беземоційно... Ти не запам'ятовуєш її обличчя, не запам'ятовуєш імені. Тобі потрібно з допомогою інших хлопців – до речі, і авдіївські лікарі дуже допомагали – її витягнути, перекласти на ноші, надати базову допомогу, переглянути, щоб турнікет був правильно застібнутий, перебинтувати. Не розповідатиму зараз. І ти не запам'ятовуєш імен... Іноді більша частина твоєї роботи – це навіть не знання з тактичної медицини, а просто взяти мужика і перенести його на ноші, ноші завантажити в машину і проїхати під бомбардуваннями... Якщо ви уявляєте собі це як спокійну ситуацію – ні. Траплялися випадки в перші дні… Загиблий цивільний. І ми привезли його до лікарні, але лікар каже: "Хлопці, я вам зараз дам ключі. Несіть його в морг". – "Як "дам ключі"? Напевно ж, у морзі хтось є". А головний лікар дивиться на нас і каже: "Хлопці, ви не розумієте. Ми в місті самі. Військові допомагають. Усі ці історії з померлими, з убитими – усі мало не у дворах ховають людей". Це рік тому, травень. І ми несемо тіло в морг, відчиняємо... Як ти розумієш, це морг, повністю залитий висохлою кров'ю, у якому жахливий запах. Третя людина, деесенесник, який нам допомагав, починає від цього запаху блювати. І починається мінометний обстріл. Поруч із нами починають розриватися міни. І ми стоїмо, не розуміємо, де страшніше, куди бігти. На вулиці залишатися, де рвуться міни, чи бігти в морг, де ти можеш від запаху померти? На жаль, робота тактичного медика – це не те, як у фільмах показують, коли ти дістаєш свого бойового товариша, надаєш медичну допомогу. Це все в метушні, у швидкості...

Фото: Єгор Фірсов / Facebook

– Найбільше яких поранень?

– Зазвичай це осколкові. Більшість – хлопцеві в тіло залетів осколок. Або в руку, або в груди, або в ногу. Перший хлопчик, якого ми не довезли, – йому осколок влучив у груди. Поки ми надавали допомогу й везли, він був живим, але, на жаль, не довезли. Якщо осколок не влучив у серце чи горло, наприклад, то головне твоє завдання – зупинити кров, стабілізувати його, накласти оклюзійну пов'язку... Словом, це все за протоколом роблять. І далі ти чимдуж везеш його до шпиталю, бо далі операція. Це вже можуть зробити все у шпиталі. На першому місці – це осколки, на другому – контузії. По суті, це струс мозку. Людина або відключається, непритомніє, або іноді блює, паморочиться в голові, і вона не може йти. Це, напевно, два найпоширеніші поранення.

– Зараз що у твої обов'язки входить?

– Зараз, на щастя, мені здається... Може, і командування дивитиметься це інтерв'ю (сміється). Мені здається, що я у бригаді довів свою профпридатність, скажімо так. Спершу, коли я приїхав, було різне... Публічно я депутат. І, ти розумієш, є певна недовіра. Депутат приїхав на передову, одягнув форму. "Чого він хоче?" Деякі хлопці говорили: "З тобою і так усе зрозуміло. Ти ж одягнеш форму, сфотографуєшся – і назад у Київ". Я не розумів... "Як так? У Київ? Хлопці, я приїхав служити. Ось військовий квиток, я з вами". А були і смішні історії в перші дні в Авдіївці. Матеріально-технічне забезпечення кульгало... Я підходжу до ротного й кажу: "Так і так, хлопці... Я в минулому депутат. Якщо що, то можу допомогти. Що вам треба? Starlink?" А вони кажуть: "Депутат? А ти депутат району чи міста?" – "Та ні. Я депутат Верховної Ради". Дивлюся – посмішка така, один на одного дивляться... Говорить: "Андрію, тут хлопець приїхав, каже, що він народний депутат". І вони просто проржали з мене, подумали, що я контужений чи божевільний. Розвернулися – і поїхали. Потім за два дні приїжджає до мене й каже: "А ти реально депутат?" – "Я ж вам сказав". Є програма Getcontact. Вони подивилися мій номер телефону, а там – екологія, депутат тощо. І вони прозріли, що з ними працює людина з якимсь статусом. Та й іноді непросто було. Усе-таки депутат – це трохи номінальне в нас. Ніхто ж не знає, хто ти, крав ти чи не крав, чим займався. Ти солдат, у тебе багато командирів: взводний, командир відділення, ротний, комбриг, комбат. І в усіх сверблять руки над депутатом попанувати. Але я думаю, що за цей час мені вдалося виявити себе, показати, що я реально служитиму, максимально допомагатиму всім, чим можу, залучатиму всіх... Ще момент. Я приїхав в Авдіївку, зустрівся із заступником командира бригади. Тобто це величина, за військовими мірками. А в нього, розумієш, війна, йому потрібен короткий діалог. Тобі не треба 30 хвилин описувати. І я кажу: "Я такий-то такий-то. Ось мій телефон, ось тут такі люди. Мій телефон – тепер це наш телефон. Усе, що нам треба: ліс, машини, Starlink... Усе, чого вам зараз бракує, – давайте разом сідати, обдзвонювати". І воно, звичайно, поїхало-полетіло. Тому що дуже багато вдалося підтягнути під бригаду. Це, звичайно, хлопцям дуже допомогло.

– Ти зараз стрілець?

– Зараз я стрілець... Я був медиком, потім стрільцем, потім водієм евакуації. Зараз знову стрілець. І незабаром стану знову медиком. Деякі переходи з посади на посаду – в армії це нормальна історія. Ба більше, це добре. Тому що гарний солдат – це той солдат, який має багато досвіду.

– Багатофункціональний.

– Так. Який знає тактичну медицину, розуміє, як працювати з автоматом, з кулеметом... Що більше в нього військового світогляду, то він цінніший.

– Єгоре, війна, якщо відкривати романи, фільми дивитися епічні, – це героїзм, романтика, це емоція... Але, окрім усього іншого, тут і зараз, – це насамперед кров, стрес, сльози, бруд, сльота... Ми робили інтерв'ю з Марією Чашкою. Героїчна жінка. Заступниця командира батальйону, мати трьох дітей, доброволицею пішла на фронт. І вона мені розповідала: "Уранці прокидаєшся від того, що повзе миша по обличчю. І ти маєш до цього бути готовим. Ти прийшов на фронт". Скажи, будь ласка, що таке війна? Що таке сьогоднішній фронт? Що таке сучасна війна, сьогоднішня українська війна?

– Ти знаєш, це дуже двояко. З одного боку, справді прокидаєшся, а по тобі повзе миша. Це дуже поширена історія. Допомагає в цьому кіт. Заводять у підрозділі кота. Бо миші тебе просто заїдять. Особливо взимку. Зараз сезон дощів був. Це щонайменше по коліно води за +5 °C. Найменш улюблена пора року – це +2 °C і дощ. Це навіть не сніг і мороз, а коли крижана вода, і ти нікуди від неї не можеш подітися, тобі треба тримати позицію, залишатися в окопах. Постійні обстріли такі, що тремтить земля, і тебе трохи контузить, навіть незважаючи на те, що ти у бліндажі. Найнеприємніше – це мінометні обстріли. Він може тривати від 30 хвилин до двох годин. Ти сидиш у бліндажі під землею і просто чекаєш. Спочатку раз – пристрілювальний постріл, два, потім міни починають розриватися біля твого бліндажа за 5–10 метрів. І ось прихід – поряд розірвалося. Ти видихаєш і розумієш, що, напевно, наступний прихід вони відкоригують квадрокоптером, уже поцілить. Знову повз. Хрестишся. Знову чекаєш... І так хвилин 30 чи годину посидиш під мінометним обстрілом – і тобі вже не страшно. Тобі вже просто начхати. Ти вже втомлюєшся боятися, організм настільки звикає, що в цей мінометний обстріл ти можеш спілкуватися, розповідати анекдоти, розмовляти про побутові моменти. Якщо це постріл танка, то твій бліндаж може засипати так, що якщо хлопці тебе не відкопають, то можеш задихнутися.

З іншого боку, це дуже яскраві емоції. Це парадоксально. Я говорив про мінометний обстріл. Під час першого мінометного обстрілу я відчував ейфорію. Організм виробляє гормони, ендорфіни тощо. Якісь бойові дії, два дні перші я спав по дві години. І до того ж не хотів спати. Ти як на таблетках: тебе ковбасить, ти не засинаєш, прокидаєшся дуже швидко... А потім... Від чого насправді божеволіють військові? Не тому, що вони побачили поранених. Я часто говорю, що лікарі в реанімації щогодини бачать жахи. А божеволіють від такого графіка, від того, що ти постійно не спиш. День не спиш, ніч не спиш, під землею живеш... І цей рваний графік, неструктуроване життя... Ти написала: "Давай у п'ятницю запишемо інтерв'ю", а я задумався: "А який день узагалі зараз? Субота чи середа?" Ти взагалі дезорієнтований. Пам'ятаю, наш батальйон був під Бахмутом, і хтось сказав якусь дату, а я задумався: "Який місяць зараз?" Цивільне життя – структуроване. Ми маємо вихідні. Ти приходиш додому і знаєш, що в суботу ти з чоловіком ідеш кудись, у неділю із дружиною ти йдеш кудись, є якісь звички. А тут на війні все розмивається. Один суцільний день війни. І від цього божеволієш. Я був у відпустці в Києві, думаю: "Приїду в Київ, цілий тиждень спатиму". Ага, дулі. Ти встаєш о 5.30, хоч коли ти ліг, хай як втомлювався. І цей ПТСР у кожного по-різному проходить. Усі солдати, які були на війні, – у всіх є ПТСР. Незважаючи на те, що вони фізично можуть здаватися здоровими, психологічно вони мають якісь надломи однозначно. І всіх їх треба буде якось із цього стану поступово витягувати.

– Бахмут на вустах у всієї країни, усього світу вже багато місяців. Тому що це одна з найгарячіших точок. Що там відбувається зараз? Який у наших бійців настрій?

– У Бахмуті просто пекло. Наш бат був там до Нового року, а потім ротувалися. Але це навіть не порівняти з тим, що там зараз відбувається. Я так розумію, у ворога є політичне завдання: взяти Бахмут за всяку ціну. Тому всі засоби туди, усе озброєння й усі сили стягують. Увесь непотріб зеківський, "вагнерівський"... Якби там був тільки він... А за першою, другою, третьою хвилею "вагнерів" ідуть штурмовики вже безпосередньо збройних сил Росії.

– Чи правда, що вони обдовбані, на наркотиках?

– Загалом легко. Ти ж розумієш, що ми там не проводили жодних аналізів. Це взагалі поширене: п'яні, обдовбані, під пігулками... Ба більше, я думаю, що командування це заохочує. Якщо наше командування – спробуй із перегаром потрап, то там... Головне – щоб ти йшов у бій, щоб виконував функцію гарматного м'яса. І через те, що величезний вогневий вал, інтенсивність штурмова... Я, переживши дуже багато, навіть дуже складно уявляю. По-перше, вуличні бої дуже складні. Будь-який приліт, коли ти перебуваєш у приміщенні, навіть просто ерпегешна граната, не кажучи про снаряд танка, – це контузія. Вибух величезний, у приміщенні його чути ще сильніше. Я знаю, що дуже багато хлопців із контузіями й далі ведуть бій, і далі тримаються.

– Так, Петро Кузик мені докладно розповідав. До речі, твій колега і з політичного погляду.

– Так.

– Один із тих, хто героїчно захищає країну. Він розповідав, що вони теж на передовій скільки вже часу, у багатьох дві-три контузії – і стоять.

– Так.

– У нього особисто кілька контузій.

– Так, це правда. Хлопці роблять не те, що все можливе, – вони реально роблять неможливе.

– Неможливе, так.

– Ба більше, я знаю як досвідчений водій, що там дорога дуже добре прострілюється. Мінометами навіть, не те що артилерією. І вивезти, наприклад, поранених чи завезти провізію, БК – це просто спецоперація. Прикриття йде – і везуть поранених. Я як водій це добре розумію. Ти їдеш дорогою, яка прострілюється, і два моменти: або молишся – я без жартів, – або максимально намагаєшся відволіктися, пишеш комусь повідомлення, якщо зв'язок є. Я іноді пишу тексти, їх публікує New York Times. Я так намагаюся відволіктися, максимально описую те, що відчуваю.

– Це важливо, Єгоре. Це один із фронтів із боротьби.

– 100%, так. І ось спітнілими пальчиками від хвилювання пишеш якісь тексти, розуміючи, що зараз ракета від ПТУР залетить в автомобіль. Коли їдеш за кермом, можеш ще бачити ракету, теоретично можеш зреагувати, але коли ти в кабіні, тобі залишається просто сподіватися. Знову ж, говоримо про Бахмут. Хлопці, які там, – це не герої. Це супергерої. Треба, щоб увесь світ знав супергероїв. Я про це часто говорю: наші хлопці вже можуть бути інструкторами в натовських підрозділах. Тому що той колосальний досвід, який вони мають, – у світі аналогів цьому немає.

Фото: Єгор Фірсов / Facebook

– На відміну від бункерного карлика, який на передову, окрім постановних фільмів, не висовувався жодного разу, Володимир Зеленський дуже часто їздить на передові позиції. Нещодавно він був в Авдіївці. Як це сприймають бійці? Наскільки це важливо?

– Скажу без купюр. Озвучу думку всіх. І це одне слово, коли хлопці бачать Зеленського поряд із собою: "Красунчик". Це повага. Максимальна повага в солдатів. Розумієш, як ця хімія працює? Приїхав президент, нагородив, потис руки, дізнався про проблеми – і в тебе набагато кращий настрій. Тобто дух у тебе підвищується, бо твій лідер, головнокомандувач, поруч із тобою. Ти можеш йому сказати про проблему, він розуміє життя твоєї бригади, він приїхав із деякими нагородами. І ця хімія дуже підвищує бойовий дух. Це ж не перший його приїзд. До цього він був у Бахмуті, зараз він в Авдіївці. В Авдіївці, може, менша складність, ніж у Бахмуті, але інтенсивність бойових дій не менша. І він там за 4 км від нуля. Його місцеперебування прострілюється мінометом. Це круто... Чому ми не сумніваємося в перемозі? Тому що ми бачимо якісь штрихи правди, які дають нам упевненість, що ми переможемо. Одна з них – це лідер-головнокомандувач, який не боїться й поділяє життя солдата. Для нас, звісно, це дуже круто.

– Єгоре, скажи, будь ласка, якою є армія ворога? Хто ці люди? Як вони воюють? Які в них зараз проблеми?

– Не те, щоб скажу непопулярні речі, але скажу так, як є. Те, що бачу через квадрокоптер і чую через їхні радіостанції. Вони роблять роботу над помилками серйозну. Звичайно, ми можемо взяти якогось "вагнерьонка", показати його на відео брудного, худого, голодного, але, на жаль, це не вся ворожа армія. У них є серйозні командири, які пройшли дуже багато, які багато чого розуміють. Можливо, вони не в окопі. Можливо, вони в командних пунктах. Це, до речі, їхня перевага: вони набагато цинічніші. Будь-який наш командир цінує людські життя та здоров'я. Для них людське життя не означає нічого. Це гарматне м'ясо. У цьому є деяка перевага. Тому що вони на забій женуть своїх як м'ясо. Є ті, які пройшли Сирію, є ті, що теж на війні з 2014 року. Крім того, вони навіть відкривають школи FPV. Це невеликі дрони-камікадзе, якими керують через окуляри. Вони набагато щільніше працюють із Китаєм щодо запчастин. Китай пропонує безліч запчастин для того, щоб технологічно ворога перевершувати, робити різні квадрокоптери. У них цей контакт набагато кращий. Я не можу сказати, що в них волонтерство розвивається, але я так розумію, кожному губернатору поставлено завдання курувати ту чи іншу бригаду. Я все це до чого веду? Щоб ми не недооцінювали ворога, щоб ми не дивилися на нього: "Там якісь "чмоні", "мобіки-чмобіки". Це не зовсім правильно. Ворога не потрібно поважати, у жодному разі його не потрібно любити, але максимально потрібно його вивчати, його сильні та слабкі сторони. Тому час вони використовують, вони розвивають свої підрозділи. Якщо спочатку ми бачили просто АК-74 у них, то зараз у них з'являються різні обвіси на автоматі, різні коліматори, приціли. Усе-таки відбувається в них постачання.

– Вони мають чим воювати, стріляти? Як ти бачиш?

– Так, звичайно. Не відкрию тут таємниці. В артилерії та снарядах вони нас перевершують. Точніше, і далі перевершують. Вони готувалися до цієї війни десятки років. У них було своє виробництво. Так, вони ніби менш точні, ніж наші артилеристи. Наші артилеристи через те, що економлять, намагаються правильніше розрахувати, витонченіше підходять до будь-яких ударів. Скажу відверто: іноді наші артилерійські бригади, якщо, наприклад, танк стоїть у населеному пункті поряд із цивільним будинком, – ми не працюємо по ньому, бо бачимо, що там цивільне населення. Ми не ведемо вогню. Ворогу, знову ж, однаково. Візьмемо мою Авдіївку чи Маріуполь, яку вони стерли з лиця землі, Бахмут...

– Скільки ж воєнних злочинів росіяни скоїли стосовно цивільного українського населення... Це ж усе треба буде документувати.

– Абсолютно. Колись нас зібрали на тренінг. Розповідав Червоний Хрест про Женевську конвенцію, роздали книжечки різні. Я гортав цей документ і зрозумів, що нашого ворога взагалі не цікавлять жодні Женевські конвенції, жодні домовленості. Усі міжнародні договори, які були, міжнародні інституції, яких світ прагнув, якихось норм, відмов від протипіхотних мін... Були якісь напрацювання. Рашистська недодержава на все це просто начхала й розтоптала. Для них узагалі немає жодних правил. Якщо дитячий садок чи школа – вони гатитимуть туди. Я говорив про свою школу в Авдіївці. Рівно рік тому, як я приїхав в Авдіївку, у цій школі був гуманітарний склад. Через те, що місто сиділо без води, без світла, там збирали харчові продукти й роздавали населенню. І мене – уже не пам'ятаю хто – попросив провести інструктаж для хлопців і дівчат із тактичної медицини. І ось п'ятеро людей – двоє волонтерів і троє неповнолітніх дітей – були на цих курсах. Там було троє дівчаток років по 16–17. Вони легко хапали всю тактичну медицину, з перших разів навчилися користуватися турнікетом. І ось ці п'ятеро людей працювали, роздавали людям похилого віку, які залишилися в Авдіївці, харчові продукти. З військових лише я, мабуть, заходив. І то – на той момент я ще був цивільним. Що сталося із цією школою? Її просто рознесло. І таких прикладів тисячі. Я вже не кажу про зґвалтування, зґвалтування неповнолітніх, різні види педофілії. Ми маємо справу зі справжнім дияволом-орком, якому начхати на всі міжнародні цінності, яких увесь світ прагнув...

Знаєш, я свого друга Казанського дивлюся. У нього є огляди про те, як шурує пропаганда: "братський народ", "ми звільняємо Донбас"... Хлопці, яке "звільняєте Донбас"? Ви просто знищуєте його. Після них залишаються попелище й руїни. Бахмута, про який ми говоримо, просто немає. Я вже не кажу про Піски. Містечко маленьке було. Руїни. Немає жодної будівлі, яка б уціліла. Просто руїни. І те, як цей диявол іде, – він просто спалює все на своєму шляху. А це свідчить про те, що любові до людей якоїсь у них узагалі немає. Тому що той, хто людей любить, – він так не чинить. У них якась маніакальна хвороба. Їх треба реально лікувати.

Дуже велика дискусія триває про те, що є для нас перемогою. Я вважаю, поки не буде знищено сьогоднішню владу в Росії, ми не можемо сказати, що досягли перемоги. Навіть якщо ми вийдемо на кордони 1991 року. Я впевнений, щойно ми вийдемо на кордони 1991 року, звільнимо Крим, однаково летітимуть ракети, однаково "Гради" працюватимуть по наших територіях, летітимуть у школи... Вони робитимуть усе, щоб не дати нам жити. Вони намагатимуться й далі нас знищити. Поки цієї путінської рашистської держави не знищимо, не можна буде сказати, що Україна перемогла, і взагалі весь світ переміг, і правда перемогла.

– Твоя думка: коли ми звільнимо Україну повністю? Мені здається, уже не залишилося жодного українця, який би розглядав щось інше – тільки забрати своє, увесь Крим, увесь Донбас. Коли ми зможемо звільнити всі території?

– Перший момент: дуже добре, що ми маємо такий підхід до питання. Ми всі розуміємо, що це колись станеться, і запитуємо одне в одного: "Ну коли?" І другий момент: якщо раніше, у 2014–2017 роках хтось запитував, а чи потрібно нам узагалі звільняти Донбас і людей, які там живуть, то зараз такого запитання немає. Усі розуміють, що це потрібно зробити. Потрібно. Завдання таке в Української держави. Дуже складно відповідати, певна річ, але моя фронтова інтуїція каже про те, що скоро. Потрібно трохи потерпіти. "Трохи" – мабуть, цей рік. Потрібно трохи потерпіти. Уже незабаром травень, тобто третина року минула. Цей рік і початок наступного, напевно, будуть для нас вирішальними. Багато зараз ажіотажу щодо контрнаступу. Я б не розглядав контрнаступ як щось, що має статися післязавтра, унаслідок чого ми повернемо половину окупованої Донецької області. Можливо, це не так, але повір: у солдатів, які, незважаючи на втому, незважаючи на все, розуміння, що колись контрнаступ має відбутися, колись вони підуть у цю контратаку, – є. Тому якщо коротко говорити: я думаю, що це 2023-й і початок 2024 року.

– Як історика запитаю. Як ти вважаєш, яке майбутнє в Росії? І яке майбутнє в Путіна, головного воєнного злочинця?

– Однозначно розвал, розпад. Іншого майбутнього немає. Росія має розпастися. На Путіна чекає плачевне майбутнє. Ба більше, я думаю, що зараз у Росії цей – як його? – Владлен Татарський, якого підірвали... Люди, які пропагували насильство, пропагували вбивства, прокачали суспільство так, що вбивати і ґвалтувати – це нормально. На це суспільство нічого доброго не чекає. Цей бумеранг зараз летить у зворотний бік. І те, що сталося з Татарським, так чи інакше, у тому чи іншому форматі, станеться із Симоньян, Кисельовим, Соловйовим і всіма пропагандистами. Зокрема, з керівниками рашистської держави: Путіним і його оточенням. На нього чекає у кращому разі такий фінал, як у Сталіна, – померти у власній сечі. Ну а в найгіршому разі – я сподіваюся, що так і станеться, – це суд. Просто смерть – це мало. Він має сидіти у в'язниці, він має страждати. Я вірю, що це станеться.

– Єгоре, дякую тобі дуже за це інтерв'ю. Дякую за те, що ти робиш. Я прошу тебе берегти себе й Україну. Що мрієш зробити одразу після перемоги?

– Перемога – і наступного дня жити. Жити мирно, займатися своїми локальними, побутовими речами. Няньчити дітей, ходити на тренування, займатися екологією в мирній Україні – це моя мрія. Нічого більше мені не треба. Тільки це: день у мирній Україні, яка перемогла. Це круто. Ось моя мрія.

– Дякую тобі ще раз. І слава Україні.

– Героям слава.