Киянка Хорошунова у щоденнику 1944 року: Коридор заставлено ношами з тяжко пораненими. Черепні, кишкові, легеневі поранення. Одне тяжче за інше G

4 квітня 1944 р., вівторок

Четверта година ранку. Зовсім немає можливості писати. Додому не ходимо. А писати необхідно. І я зараз поставила кип'ятити бинти і на кілька хвилин присіла до столу.

1-го числа ввечері до моєї палати принесли тяжко пораненого. Це був туркмен – темноволосий, темноокий. На його смаглявому, тепер прозорому обличчі різко виділялися вилиці. Очі він відкривав насилу, тяжко страждаючи від болю. Його було поранено у груди на кілька сантиметрів нижче від серця. Насилу вдалося нам його переодягти. Його гімнастерка затверділа на спині від крові. Він був перев'язаний, очевидно, на передовій, бо бинти були з індивідуального пакета.

Привести фельдшера, щоб він його оглянув, було нелегкою справою. Коли ж він оглянув його, похитав головою і сказав, що без операції навряд чи можна йому допомогти.

— Ми зараз принесемо його в операційну, — сказала Нюся.

— Ви що! — майже визвірився на нас фельдшер. — Там черга з поранених не менше ніж на три доби. Думаєш, тільки йому погано?

У палаті він був найтяжчим. Погодувати його не вдавалося. Він тільки просив пити і весь час голосно стогнав. Коли підійдеш до нього, він відкривав очі, повні страждання, і просив:

— Допоможи, сестро!

Ішла ніч. Перучи в перев'язочній бинти, я через кожні півгодини обходила палати. Багато хто спав, а багато хто стогнав. То з одного, то з іншого боку було чути:

— Сестро, іди сюди!

Туркмен зрідка забувався важким сном. Але потім знову відкривав очі і починав неголосно стогнати. Години після п'ятої ранку я задрімала біля столу, але мене відразу ж розбудили. Поранений, що лежав поруч із туркменом, сказав: "Дивися, кров!"

При тьмяному світлі було видно, що під ліжком туркмена натекла калюжка крові. Він стогнав і просив пити. Коли я присіла біля нього і затрималася на кілька хвилин, у ночі, сповненій диханням і стогонами поранених, виразно почула звук падіння крапель. Кров падала через рівні проміжки, і звук її падіння здавався найгучнішим уночі.

Настав ранок 2-го квітня. І перш за все ми спробували домогтися, щоб його взяли на операцію. У сусідньому корпусі, у кінці великого коридору обладнано тимчасову операційну. Але хірург-фельдшер, він один на всю лікарню, незважаючи на те, що не виходив з операційної ані на годину і вже кілька діб не спав, не міг зробити всі необхідні операції. Він подивився на мене сердитими очима і сказав, що нести не можна.

— Ви ж бачите, що відбувається...

Так, ми бачили. Увесь коридор до операційної було заставлено ношами з тяжко пораненими, які потребували операційної допомоги. Черепні, кишкові, легеневі поранення. Одне тяжче за інше. Навіть пройти коридором було важко.

Безперервна робота в перев'язочній не давала вийти в палати. Нюся мала обслужити своїх і моїх поранених. Але ми все одно нічим не могли полегшити стан туркмена. Він так само лежав нерухомо на спині, зрідка забувався сном, чи, можливо, це був непритомний стан. Погодувати його так і не вдавалося. Тільки пити він просив усе так само тихо. І стогнав: "Допоможи, сестро!"

Глибокі тіні під очима ще збільшилися. І кров усе крапала, крапала, і ми нічого не могли зробити, щоб її зупинити.

День тривав. Щогодини ми по черзі з Нюсею бігали в операційну. Й одержували відповідь:

— Ні, нести не можна.

Робота в перев'язочній стає з кожним днем усе більш напруженою. Катастрофічно не вистачає перев'язувального матеріалу. Закінчився лігнін, який ми принесли з німецької аптеки. Уже в перші години роботи з ранку закінчуються бинти, приготовані впродовж ночі. Усе частіше, коли ми розбинтовуємо рани, у них виявляються черв'яки і виходить важкий запах гною та тканин, що гниють. Нам здається, що якщо прибуття військово-польового госпіталю затримається, багатьом пораненим уже не можна буде допомогти. На обличчях сестер, які працюють у перев'язочній, усе частіше з'являється вираз відчаю. Але не можна ні на хвилину зупинятися. І ми ніколи не маємо можливості дізнатися, що відбувається за межами нашого поверху.

А туркмену ставало все гірше. Уже був вечір другого числа, а в операційній ми все так само одержували відповідь:

— Ні, нести не можна.

Наближалася ніч, ми з жахом думали про неї. Здавалося, що навіть тут, через стіни перев'язочної, чутно звуки падіння крапель. Але думати нема коли. Інші поранені теж тяжко страждають. І кожному з них хочеться, щоб до нього підійшли. І кожному треба допомогти хоч чимось, хоч ковтком води, хоч покласти зручніше, а головне, щоб вони не відчували себе забутими.

Цієї ночі ми вирішили: не буду більше знімати вошей із бинтів. На це витрачається дуже багато часу. І коли вранці ці бинти йдуть на перев'язки протягом перших двох-трьох годин, а потім доводиться перебинтовувати рани тим самим матеріалом, який на них є, то сестри згодні на будь-які бинти, тільки б вони були. Тому вже дві ночі ставлю після одинадцятої години, відразу після закінчення перев'язок, кип'ятити всі бинти, скільки їх є, а потім скручую їх, висохлі, разом із вареними комахами. Таких бинтів удається приготувати разів у чотири більше, ніж минулих ночей.

Туркмену ставало все гірше. Обличчя його стало зовсім прозорим. Ще різкіше окреслилися чорні брови і гострі вилиці. Усе більше він був у забутті й усе рідше просив пити. І все-таки він зрідка відкривав очі і все так само тихо просив: "Допоможи, сестро".

І як мені передати словами той страшний, пекучий біль від усвідомлення, що ти нічого не можеш зробити, щоб полегшити ці страждання. Нічого. О дванадцятій годині Нюся востаннє за добу пішла в операційну. З її обличчя, коли вона повернулася, я зрозуміла, що відповідь усе та сама, нести не можна. Кожного разу, коли я мала йти з палати, мені здавалося, що кидаю його напризволяще. Почуття глибокої провини перед ним і гострого жалю не покидало ані на хвилину. Але що ми могли зробити? Повна безвихідна безпорадність.

О першій годині ночі за нами прибігли. Привезли поранених. Їх потрібно було покласти в наші палати. Куди? І так неможливо протиснутися між ліжками, щоб підійти до тих, хто вже лежав тут. Але розмовляти не доводилося. Коли з ношами вийшли у двір, то розгледіли два селянські вози. На них привезли капітана, пораненого у груди навиліт, і молодшого лейтенанта, у якого стегно було роздроблене розривною кулею. Поки донесли їх до палати і так-сяк влаштували, була вже четверта година ночі.

За ці години мисочка під ліжком туркмена наполовину наповнилася кров'ю. Здавалося, що він не доживе до ранку. Забравши висушені бинти, сіла біля нього. Він уже майже не стогнав, але зрідка просив пити. Ми нічого не знаємо, окрім того, що його звуть Ашир. А десь у далекій Середній Азії на нього, напевно, чекає мати, можливо, кохана дівчина чи дружина. Навіть вік його важко було визначити в такому стані. І так само, як минулої ночі, не було шумів голосніших, аніж звук падіння крапель крові.

Настав, нарешті, ранок. Поранений був живим. Він знову розплющив очі і попросив пити. І знову я пішла в операційну. У коридорі було ще більше поранених. Операції вже йшли. На моє запитання хірург знову категорично відповів:

— Нічого зробити не можу.

Коли повернулася, Нюся стояла над Аширом. А він раптом широко розплющив очі і виразно сказав:

— Сестро, понесеш на операцію?

Тоді Нюся раптом стрімко вийшла з палати, принесла ноші і сказала:

— Несемо, і все.

Поки ми перекладали його на ноші, він знепритомнів. Але потім на сходах розплющив очі і застогнав. Коли ми увійшли в коридор перед операційною, нас оглушили крики поранених, що лежали на ношах.

— Ти куди? — кричали вони, – куди прешся, сволото? Тут черга. Ах, ти...

Нас хапали за ноги, хапали за ноші. Крики і стогони змішувалися з відбірною майданною лайкою. А ми йшли. І коли я обернулася, то побачила, що за нами залишається слід крові. Вона протекла вже через полотно нош.

В операційній зняли якраз зі столу оперованого. У фельдшера перекосилося від обурення обличчя, коли він побачив, що ми все-таки принесли свого пораненого. Але ми ні на що не звертали уваги. Коли ми поклали пораненого на стіл, хірург сказав зняти з нього сорочку і пов'язку. Сестра і санітарка хотіли зробити це. Але фельдшер нахилився до Ашира і сказав:

— Почекайте. Занадто пізно. Він помер.

Коли ми несли його з операційної, нам здавалося, що він став набагато важчим.

Третя година дня. Сама собі не вірю. Прибув госпіталь! Писати немає часу. Але яке щастя! Якби тільки це сталося хоч на добу раніше.

Попередній запис у щоденнику – від 2 квітня. Наступний запис – від 6 квітня 1944 року.

Про особу автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте в розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику і журналісту Олександру Зінченку.