+1 Київ
2 квітня 1944 р., неділя
Так багато всього було цими днями, що й не напишеш. А далі зовсім не доведеться писати. Немає жодної можливості. Ось і зараз глибока ніч, а можна зупинитися, тому що весь час чути прохання про допомогу. Вийшла ненадовго у перев'язувальну з палат. І дуже поспішаю писати.
Зруйнована будівля педагогічного університету. Кам'янець-Подільський навесні 1944 року. Фото: reibert.info
Уранці 27-го числа ми почали роботу у шпиталі. За принципом: іти туди, де важче, нам із Нюсею дісталася робота з очищення лікарняних убиралень. Вони розташовані в кінці коридору у напівпідвальному приміщенні. І ось вони виявилися забитими так, що смердюча рідина із сечі та інших викидів заповнила не лише приміщення вбиральні, але й розтеклася по коридору. Густа і глибока, вона загрожувала перелитися через халяви чобіт. Потрібно було пробити у будь-якому разі окуляри-отвори, щоб уся ця гидота пішла з коридору і щоб убиральнею можна було б користуватися. Тяжка і бридка це була робота. Але до середини дня ми очистили і вимили все.
Тоді ми відчинили двері у приміщення аптеки, яка була там само. Нас чекала неймовірна картина: уся аптека із прекрасним обладнанням, із добротними красивими шафами, зробленими, очевидно, ще до революції, теж була суцільно загиджені. На підлозі, на столах, а, головне, в ящиках із медикаментами, всюди лежали купи калу. Хоч би який ящик ми відкривали, усе було забруднено, загиджено. Поверх ампул, порошків, бинтів лежали гори екскрементів. У кутку біля вікна була якась купа, також уся знизу доверху забруднена.
Ми вирішили подивитися, що в ній. Коли ми зняли верхній спаплюжений шар, виявилося, що це гора лігніну, накидана на щось тверде. Розібравши лігнін, ми витягли складений стіл, якого ніколи не доводилося бачити. Він був зі світлого блискучого металу, весь у невеликих отворах, немов для того, щоб його можна було піднімати або опускати на різну висоту. Оскільки у перев'язувальній ще не було столу, ми насилу, закликаючи на допомогу всіх, хто траплявся по дорозі, відтягли його на другий поверх у майбутню операційну. Потім, вибравши чистий лігнін і все, що можливо із перев'язувальних матеріалів, ми пішли з цього поверху.
Дорогою до виходу, у напівтемному приміщенні, на підлозі на матрацах лежали поранені німці. Їх кинули начальники-втікачі. Усі вони тяжко поранені. Залишили їх без води, без їжі, без усякої допомоги. А наші жінки ж не могли вчинити так само. Їм принесли поїсти, принесли воду. А що з ними далі, не знаю. Нас так поніс потік подій, що більше вже не було можливості щось дізнаватися про них. Доля своїх поранених хвилює більше. Адже вже у другій половині дня 27-го числа стали безперервно привозити поранених із передової, тому що навколо Кам'янця тривав і триває жорстокий бій.
Усе перестало існувати для нас, окрім цього величезного будинку страждань. Виходимо раз на день, по черзі, додому, щоб узяти їжі
Спочатку ми клали поранених просто на підлогу. Але вже до ночі 27 березня кам'янчани стали зносити в лікарню ліжка, матраци, ковдри, білизну. Цей порив був таким одностайним, що вже 29-го всі палати були заповнені ліжками зі всім необхідним. А жінки все йшли і йшли в лікарню. Вони несли каструлі і відра з їжею, яку варили по домівках. І несли, щоб погодувати поранених.
Нас із Нюсею скерували до палати другого поверху санітарками. По три палати на кожну. Я повинна також працювати у перев'язувальній, яку умовно називають операційною. Але операцій у нас не роблять, тому що хірург один на всю лікарню, літній фельдшер. І працює він в іншому корпусі.
У нашій же перев'язувальній тільки сестри. І ось уже сьогодні, котрий день перев'язування тривають безупинно з ранку до пізньої ночі, тому що привозять поранених і привозять із передової і здалеку. Багато хто вже по кілька днів без допомоги. І часто-густо, коли розбинтовуєш рани, перев'язані матеріалом із індивідуальних пакетів, то виявляєш гній із важким запахом і навіть черв'яків. І зовсім жахлива кількість вошей. Так от ми вже зовсім не можемо виходити зі шпиталю додому, тому що немає жодної можливості покинути поранених. І ми кидаємось від одного ліжка до іншого, тому що безперервно чуєш:
– Підійди, сестро, подай води, потримай голову, допоможи, допоможи, допоможи!
Усе перестало існувати для нас, окрім цього величезного будинку страждань. Виходимо раз на день, по черзі, додому, щоб узяти їжі. Але немає можливості їсти, і не тільки через брак часу, але ще й тому, що поранені дуже мало поки нагодовані добровільними пожертвами городян. А кухня, хоч і налагоджується вже, але бракує продуктів, не вистачає посуду. І совісно їсти за таких умов. Найчастіше потрібно кого-небудь хоч трохи підгодувати. Серед моїх обов'язків ще приготування бинтів. Нових бинтів немає. Тож уночі виварюю бинти, зняті за день із поранених. Потім, коли вони підсихають, знімаю з них варених вошей.
Мушу покинути писати. Кличуть у палати.
Усі ці дні не полишає страшне хвилювання, тому що навколо Кам'янця триває важкий смертельний бій
П'ята година ранку. Усе хочу дописати ще про вчорашній день. Річ у тому, що Галя здружилася з бійцями дивізії, яка звільнила Кам'янець. Про Васю і Сашу вже писала. У них у дивізії вбили баяніста. І ось командир їхньої частини просив Галю прийти з акордеоном учора ввечері на їхній перший імпровізований концерт. Нюся доручила мені піти з Галею. Сама залишилася, щоб обслужити поранених і в моїх палатах.
Страшний жарт зіграла з людьми природа цими днями. Увесь березень був теплий, порівняно сухий. Снігу ніде не залишилося. На дорогах було весняне бездоріжжя. Поранені розповідають, що всюди на фронті, який навколо Кам'янця, усе мокре. На людях одяг не просихає.
І раптом позавчора уночі вдарив мороз до 20 і випав густий рясний сніг.
Концерт мав бути у невеликому кам'яному бараці на базарі. По нас прийшов Саша. Він ніс акордеон. А ми із Галею ледве брели глибокими сніговим заметами крізь сніг, який ліпив у вічі.
Німецькі військовополонені. Весна 1944 року. Фото: reibert.info
Гадаю, що цього вечора нам не забути ніколи. У великому приміщенні, напевно, в якомусь торговому складі або залі з вибитими шибками вікон, заставленими диктом або картоном, при світлі гасових ламп розташувалися бійці. Вони сиділи у ватянках або шинелях, у вушанках, на лавах, зроблених із дощок, покладених на мішки сушеної цибулі. Було дуже холодно. Вітер увесь час завівав сніг у розбиті вікна. Окрім нас, був ще невідомий нам співак і читець, очевидно, з артистів Кам'янецького театру.
Галя кілька хвилин порепетирувала зі співаком. І він виконав дві пісні. Потім читець прочитав уривок із Лермонтовського "Бородіно". Галя зіграла на акордеоні чардаш Монті. Бійці дружно плескали і дуже добре слухали.
А потім вирішили заспівати всі разом. Почали із "Катюши" та "Вечера на рейде". Але потім хтось зі слухачів сказав: "Тепер ми вам заспіваємо. Адже ви не знаєте нових радянських пісень".
І ось тоді почалося для нас найцікавіше: струнко і якось особливо проникливо солдати заспівали пісню про Дніпро. Галя швидко знайшлася. Вона у нас у цьому сенсі спритна. І в цьому напівтемному, холодному бараці ми почули пісню, в якій, здавалося, вилилася вся міць і вся скорбота наших людей. І ці молоді уральці і сибірячки, які співали про наш Дніпро, це вони, які принесли нам визволення, вони своєю піснею донесли до нас могутнє дихання Батьківщини. Я мало запам'ятала слів, так хвилювалася. Але два рядки так і звучать у мені:
Ой, Днипро, Днипро, ты широк, могуч,
Над тобой летят журавли.
Нічого ми не запитали, чия це пісня. Вона народилася тоді, коли ми були на Дніпрі. Але Дніпро був так само поневолений, як і ми.
Потім одну за одною солдатики співали ще пісні, яких ми не знали. Серед них дуже запали в душу пісні "Темная ночь", "Солдатский вальс". І особливо пісня, назви якої не запам'ятала. Тільки два рядки:
До тебе мне дойти нелегко,
А до смерти четыре шага.
Скінчили співати. Але ніхто не піднімався з місця, хоча було дуже холодно. Ще тихо поговорили про те, скільки горя принесла війна. Командир подякував нашим випадковим учасникам концерту. І ми пішли додому. Саша знову проводжав нас. Коли ми вийшли на базарну площу, у заметілі і заметах назустріч нам вели кількох полонених німців. Хустками замотані, згорблені, вони немов зійшли з однієї з російських картин, що зображують утечу наполеонівських армій із Москви у 1812 році. Потім Саша провів мене до шпиталю.
Але потрібно обов'язково сказати про те, що, незважаючи на страшенну зайнятість у госпіталі, ми не можемо не знати, яка небезпека загрожує Кам'янцю, усьому населенню і, звісно, воїнам, які визволили місто. Усі ці дні не полишає страшне хвилювання, тому що навколо Кам'янця триває важкий смертельний бій. Уперто говорять про те, що навколо міста велика кількість німецьких військ, а у самому Кам'янці дуже мало наших військ. Що Кам'янець оточений подвійним кільцем, тому що за німцями вже величезна кількість наших, які утворюють теж кільце. Але всі думають і говорять про одне: а якщо німці все-таки увірвуться до Кам'янця? Адже тоді вже ніщо не врятує міста, населення у ньому і жменьку сміливців, уральських хлопців, які звільнили Кам'янець.
Вони стали нам зовсім рідними, особливо після вчорашнього вечора, коли вони так задушевно співали про Дніпро і про смерть, до якої чотири кроки. А тут? Адже я, покинувши зараз палати, щоб написати ці сторінки, почуваюся глибоко винною перед ними і ніби чую через стіни їхні голоси:
– Підійди, сестро, допоможи, сестро!
І як мало, як мало ми можемо допомогти! Господи! Хоч би швидше прибув госпіталь! А він, найімовірніше, не може пробитися через вороже кільце.
Попередній запис у щоденнику від 26 березня. Наступний запис – від 4 квітня 1944 року.
Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікуємо у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику і журналісту Олександрові Зінченку.
