+22 Київ
Добираючись до друга в Ірпені, я бачив розстріляні машини з дітьми й жінками. Я спочатку не міг це переварити в голові
– Денисе, добрий вечір.
– Добрий вечір.
– Скажіть, будь ласка, ви у загоні спецпризначення Ізраїлю скільки служили?
– Загалом 14 років. Це різні війська були.
– Що таке ізраїльський загін спецпризначення, про який багато доводиться чути, читати? Що це за організація?
– Я служив у багатьох структурах. Я служив і в армійській структурі – у диверсійній групі, – потім я служив у поліцейському загоні спецпризначення, а потім ще в одній державній службі. Але, у принципі, в усіх службах ідея одна й та сама: усі дуже мотивовані в боротьбі за свою Батьківщину і готові буквально віддати своє життя саме за те, щоб процвітала й жила його країна. Усі, хто йдуть у бойові частини, у різні спецпідрозділи, – це люди, які дуже сильно мотивовані й хочуть цього. Це бажання, скажімо, у людей ще з юнацтва, зі школи. І багато хто хоче саме служити в бойових частинах.
– Ізраїльські спецпризначенці – це еліта держави?
– Можна сказати і так. Ну, еліта... Ми не можемо сказати, що лише спецпризначенці – еліта. Є авіація дуже сильна в Ізраїлі. Це також, можна сказати, еліта. Не можна недооцінювати й інші роди військ, які займаються логістикою, частини, які допоміжні, які допомагають спецпризначенцям.
Усі війська – вони потрібні. Без цього військова структура не існує. І в Ізраїлі її дуже сильно побудовано, дуже все добре організовано: від "а" до "я". Від тих, хто розфасовує різні папірці, хто готує їжу, хто займається логістикою, тих, хто займається артилерією, танкісти, загони спецпризначення... Усе дуже взаємопов'язано й усе чітко працює.
Але спецпризначенці – звісно, це еліта. Усі намагаються потрапити... Ну, ті, хто бажає служити в бойових частинах: або бути льотчиками, або бути в якомусь спецпідрозділі.
– Говорячи собі "я – ізраїльський спецпризначенець", ви відчуваєте гордість?
– Ну, звісно, відчуваю. В Ізраїлі у військах, у яких я служив, – усі знають, що це за війська, і цінують, розуміють, яку роботу ми виконуємо, яку роботу здійснюємо. І дуже таке ставлення оточення, що тебе готові взяти в обійми, скажімо так. Усі дуже поважають і дуже люблять бійців, які служать саме у спецпідрозділах. Хоча й звичайних бійців, як я вже казав... В Ізраїлі всі служать в армії, крім тих, у кого сильна якась недуга, хвороба якась чи ще щось, що він просто фізично не може. А так – у принципі, усі служать. І навіть люди з інвалідністю.
– І дівчата служать. Правда?
– І дівчатка служать, звісно. Усі служать. І ніхто не намагається ухилитися від армії. Усі йдуть до армії. Просто не кожен іде в бойові частини. Знову ж таки, не через те, що він не хоче. Деякі просто не можуть. В Ізраїлі ставлять профіль: перевіряють на здоров'я й оцінюють за 97-бальною шкалою. І в кого трохи нижча шкала, той, зі зрозумілих причин, не може служити в якихось елітних військах. Але всі служать. Люди з інвалідністю навіть служать добровільно – можуть перекладати якісь папери. Усі намагаються якось віддати борг Батьківщині.
– Скільки заробляє на місяць ізраїльський спецпризначенець?
– На мій час служби, коли я служив... Зараз розцінки змінилися. Я не знаю точно, але строкова служба мого часу була десь... На той момент долар був десь 5. Ну, десь, грубо кажучи, $200 – це строкова служба. А коли я вже служив за контрактом, то це сьогодні десь спецпризначенець отримує приблизно $2500.
– Ви приїхали в Україну в найважчий для нас час і стали разом пліч-о-пліч із нашими хлопцями захищати Україну. Як ви опинилися тут?
– Ну, я, по-перше... Усі знали, що насувається війна. Усі дивилися новини й усі це бачили.
– Хто знав, що насувається війна, перепрошую?
– Ну, все до того йшло. Навіть уже, скажімо, у лютому Росія щось готувала, щось... Це було видно. І я казав, що цілком можливо буде війна в Україні, перебуваючи ще в Ізраїлі.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Тобто ви це розуміли? У нас просто багато керівників говорили, що війни не буде.
– Я це розумів, я це говорив ще своїй дружині. Вона також до цього скептично ставилася. Хоча в неї була на той момент сестра в Харкові. Батьки її перебувають досі в Харкові. Вони не виїхали й не хочуть виїжджати. І 24-го, коли почалася війна, – зрозуміло, що батьки дружини зателефонували одразу, і зателефонував мені мій теж друг із Києва: що почалася війна, що така ситуація. І я вирішив поїхати допомогти і своєму другові, і думав, що, можливо, вивезу батьків дружини. Але вони не погодилися.
А друга я вивіз до Львова. Це також була довга історія. І поки дістався Києва, теж було непросто. Тому що я вилетів 25 лютого: буквально наступного дня після початку війни – і коли я дістався кордону з Польщею, то мене так легко пропускали всі – не могли зрозуміти, чому я взагалі їду. Хоча були хлопці: я зустрів хлопців-українців, – які разом зі мною перейшли кордон. Вони працювали в Польщі чи ще десь, і вони поверталися додому – хотіли піти воювати за Україну. У протилежний бік були дуже великі черги з маленькими дітьми. Було дуже холодно, сніг був також. Ну, ніби ти дуже сильно відчуваєш різницю між тим, що, перебуваючи в Ізраїлі, усе спокійно, і раптом, потрапляючи в Україну, у тебе повністю змінюється світогляд і взагалі весь світ перед очима. До цього я багато разів був в Україні, і таке побачити... Легко сказати "неприємно". Добираючись до друга в Ірпені, я бачив розстріляні машини з дітьми й жінками. Я спочатку ніби не міг це переварити у себе в голові. Хоч я і військова людина, але таких жорстокостей я ніколи не бачив за весь свій військовий час. Я просто був приголомшений, був шокований. Я поспілкувався в поїзді, поки їхав із людьми. Там спілкуєшся з багатьма. І я для себе вирішив, що стоятиму пліч-о-пліч з українцями, захищатиму країну і до переможного кінця залишатимуся в Україні й боротимуся за свободу цієї країни і за незалежність цієї країни.
– Тобто ви їхали в Україну фактично допомогти батькам дружини і другу, а в підсумку змінили свою долю. Правильно?
– Так, я взагалі думав, що... Я й дружині сказав, що я їду буквально на тиждень. "Зараз я всім допоможу – і повертаюся додому". Я не думав, що це зачепить мене так внутрішньо, що це буде саме моя війна, що мені треба воювати чи ще щось. Ну, у мене батьки дружини з України, друзі, але я не думав, що мене це так зачепить. Осторонь, я вважаю, нормальна людина не може залишатися, бачачи все це. Я і дружині пояснив: я просто жити не зможу потім, якщо я, це все бачачи, я, військова людина, – як я дітям своїм буду потім у вічі дивитися? Синові своєму подивлюся у вічі й скажу: "Ти знаєш, там бабуся з дідусем, друзі, там інші діти, а тато ваш військовий, тато це все бачив, але поїхав"? Я не знаю. Зрозуміло, що я всі ризики розумію: що могло зі мною статися і може ще статися. Але принаймні в очах своїх дітей – я знаю, що я матиму нормальний вигляд.
– У які війська ви пішли?
– Я тут був у Головному управлінні розвідки, ГУР. Створив свій підрозділ. У мене були ізраїльтяни, американці, до мене прикомандирували підрозділ "Стугна", який воює досі. До мене ще прикомандирували полтавські поліцейські спецпідрозділи. І ми воювали в Донецькій області, воювали в Харківській області.
Я не вважаю, що російські військові варті жалю. Вони прийшли в чужу країну, у чужий дім і коять такі безчинства, які немислимі для людини
– Я запитаю вас – ви можете не відповісти на це запитання, якщо не можна відповідати. Які завдання ви виконували на фронті?
– Я скажу ніби побіжно. Переважно моя група займалася саме диверсійною діяльністю. Переважно це було мінування різних видів техніки, доріг, приміщень та усунення також, скажімо так, російських окупантів: нейтралізація. Коли був штурм якийсь, то ми теж іноді брали участь у штурмі, зачищенні.
– Смертей ви багато побачили за цей час?
– Так, звісно. Довелося побачити багато смертей. Я вже не кажу про військових, але також багато смертей мирних жителів, дітей. Хотів би цього не бачити, але не можу зі своєї голови це викинути. Постійно спогади ніби приходять. І через це ще, скажімо так, я залишаюся тут, в Україні. Я не покину України до переможного кінця, допоки Україна не переможе.
– Ви росіян убивали?
– Я їх нейтралізовував.
– Коли ви їх нейтралізовували, якісь сантименти у вас були чи ні?
– Жодних сантиментів, ні жалю – нічого. Я не вважаю, що ці люди взагалі варті якогось жалю і якогось співчуття. Тому що вони прийшли просто в чужу країну, у чужий дім і коять такі безчинства, які немислимі для людини. І тому шкодувати когось – такого немає навіть у думках. Тільки думки приходять, навпаки, про втрати своїх побратимів тут і втрати мирних жителів, які бачиш щодня.
– На ваших руках наші, українці, хлопці, гинули?
– Так, теж, на жаль, так.
– Ви когось із родичів про це повідомляли? Чи повідомляють інші зазвичай?
– Я не повідомляв. Повідомляють інші. Але це жахливо, звісно: повідомляти родичам і говорити, що їхній син, чоловік чи брат загинув. Це дуже боляче. Я спілкувався з деякими родичами, у яких їхні близькі люди зникли безвісти. Ну, навіть я їм говорю, підтримую, щоб вони не сумували. Бо може бути якась надія, що їхня близька людина перебуває в полоні й не загинула. Це доводилося робити і розмовляти.
Я плакав, коли бачив загиблих дітей і жінок. І мені не соромно про це говорити
– Ви часто плакали на війні?
– Не часто, але я плакав – не соромлюся цього сказати, – коли бачив загиблих дітей, жінок. Так, я плакав, і мені не соромно про це говорити.
– Війна, яку ви побачили та в якій узяли участь, – на психіці це позначається?
– Ну, я бачив людей, у яких це позначилося на психіці. У мене один із бійців – ізраїльтянин – на ньому це позначилося. Його ми відправили на реабілітацію в Канаду. На його психіку це дуже вплинуло.
– Як саме?
– Навіть в Ізраїлі він не міг знайти себе. Він просто постійно був у якомусь шоці. Він не боявся, але просто ходив якийсь приголомшений. Ти бачиш, що це зовсім інша людина, абсолютно. У Канаді велика українська громада. Його взяли туди на реабілітацію. І він досі в Канаді проходить реабілітацію. На мені ніби й не позначилося. Так я думаю поки що.
– Війна, яку ви побачили в Україні, чим відрізняється від війни, яку ви бачили в Ізраїлі і, може, в інших гарячих точках?
– Ну, по-перше, війна, яку я бачив в Ізраїлі: Другу ліванську війну й різні воєнні операції... Тому що в Ізраїлі – переважно це воєнні операції – це не така повномасштабна війна, як в Україні, яка триває майже рік. Це зовсім інше. По-перше, практично немає втрат серед мирного населення: ні ізраїльського, ні арабського. Переважно усунення відбувається терористів і терористичних груп серед арабів. Серед ізраїльських сил теж, якщо бувають навіть якісь обстріли саме ракетами "Кассам", то дуже-дуже рідко гинуть мирні жителі. Тому що дуже добре працюють системи ППО, добре працює система "Залізний купол", яка знищує всі ракети.
Тут ця війна мені нагадала... Усі бачили художні фільми про Велику Вітчизняну війну. Коли я брав участь, це буквально мені нагадало, що я беру участь мало не у Великій Вітчизняній війні, тільки ще навіть жорсткіше. Тому що технології новіші всі. І стільки ж смертей, стільки ж навколо розрухи... Ти розумієш, що це просто якесь пекло, яке влаштувала терористична російська держава, коли просто ні з сього ні з того цьому маразматику спало на думку напасти на країну, яка нічим не загрожувала Росії.
Фото: EPA
– Ви знаєте, Нафталі Беннет – колишній прем'єр-міністр Ізраїлю – зробив заяву, як він із [президентом РФ Володимиром] Путіним намагався домовитися, був посередником між Путіним і [президентом України Володимиром] Зеленським. Але мені впала в очі фраза, і я потім послухав, як він це казав, із перекладом. Він сказав, що Росія напала на Україну, бо Україна хотіла вступити в НАТО. Тобто він виявив цілковите нерозуміння взагалі того, що було роками, десятиліттями: як Росія хотіла поглинути Україну, Росія не визнає, не сприймає самої ідеї української державності. Ось у чому суть. Ви розумієте суть нападу Росії на Україну і причини нападу Росії на Україну?
– Я, звісно, розумію. Беннет – не приклад, скажімо так. Це взагалі політик – прем'єр-міністр, – якого не дуже схвалювало навіть ізраїльське суспільство. І те, що він говорить, – я сумніваюся взагалі в цій розмові з Путіним, якщо чесно. Я теж чув інтерв'ю, де він, посміюючись, каже: "Ось я сказав Зеленському, що він може виходити". Я не думаю, що таке було навіть, якщо чесно. І те, що він каже – через те, що Україна намагалася увійти в НАТО, Росія напала – це абсолютна маячня. Росія із 2014 року намагається напасти на територію України. Просто, знову ж таки, я цього не відчував, інші – ті ж ізраїльтяни, які воювали зі мною пліч-о-пліч, – ніхто не відчував, бо ми цього не бачили. Це дуже сильно сприймається і дуже сильно відчувається, коли безпосередньо перебуваєш тут. Буквально з першої хвилини воєнних дій тут це відчуваєш.
– Денисе, а вам доводилося спілкуватися з росіянами, може, полоненими – саме на війні?
– Спілкувався, так, із російськими полоненими. Звісно, вони всі верзуть одну й ту саму маячню: що ніхто не хотів воювати, що випадково потрапив. На самому початку вони твердили, що йшли на навчання. Усі вони говорять те, що ми хочемо чути, щоб їм нічого не було, щоб вони не зазнали жодного покарання. Усі плачуть, усі каються. І зрозуміло, ніхто не говорить, що всі знали, навіщо вони йдуть сюди. Усі знали, що вони йдуть на чужу територію. Ніхто випадково сюди не потрапив. І будь-хто з них міг відмовитися. І я вважаю, що нормальна людина могла краще відсидіти у в'язниці, але бути чесною, залишитися самою собою, зі своєю совістю, але не йти в чужий дім і коїти ті звірства, які вони коїли.
Приблизно 85% росіян підтримують путінський режим. Вони повністю згодні з тим, що відбувається, і вони зомбовані
– Що ви думаєте сьогодні про Росію і Путіна?
– Ну, по-перше, я вважаю, що, знову ж таки, є дуже маленький відсоток росіян, які справді проти цієї війни. Так, дійсно, вони хотіли б як-небудь боротися, але вони бояться вийти на ті ж демонстрації. Є, виходить іноді молодь. Ось багато хто говорить, що вся Росія, усі росіяни – щоб вони, там, здохли чи ще щось. Тому що є також багато росіян, які в легіоні "Свобода Росії", які також воюють за Україну й борються також за свободу України. Але основна частина, мабуть, десь 85% – підтримують путінський режим. Вони повністю згодні з тим, що відбувається, і вони зомбовані взагалі.
Путін – узагалі, я вважаю, це не людина. І будь-які лайки до нього застосовні. Я колись, коли його на самому початку обрали президентом... Я навіть не пам'ятаю, якого року. Я ще думав...
– 2000-го.
– Так. Я на той момент був в Ізраїлі й думав: "Який президент шикарний у Росії... Тепер, напевно, все зміниться". Але змінилося все у зворотний бік. Він замість того, щоб якось піднятися в очах усього світу й узагалі зробити Росію кращою, зганьбив свою країну, зганьбив сам себе. Люди також і далі себе там ганьблять. Я не розумію взагалі логіки мислення людей, як вони на це все ведуться. Хоча начебто всі розвинені люди, багато хто з вищою освітою, але однаково навіть багато хто ці з вищою освітою – просто з ними нема про що говорити. Я просто спілкувався з дуже багатьма росіянами в Ізраїлі, які підтримують саме путінський режим. Вони живуть в Ізраїлі. І з ними просто немає сенсу говорити. Стіні легше пояснити, ніж їм. Вони просто бачать у тобі фашиста, нациста – і все: у жодному разі з тобою не хочуть спілкуватися. У мене мої двоюрідні брати, які живуть в Америці, – ми припинили повністю спілкування з ними. Тому що вони також вважають, що я смердючий фашист, який убиває росіян. І я їм сказав, що наше спілкування припинено. "Якщо я вас колись побачу, я буду вважати вас таким самим ворогом і так само буду нейтралізовувати, як я нейтралізовую наразі російських окупантів". Я пересварився з половиною своєї родини.
Особисто знаю, що Ізраїль, окрім гуманітарної допомоги, допомагає Україні деякими технологіями, яких не афішують
– Денисе, ви знаєте, я часто бував в Ізраїлі і з великою повагою ставлюся до цієї героїчної країни, яка в такому ворожому оточенні зуміла вижити, побудувати свою оборону, побудувати економіку і щодня перебувати фактично у стані тривоги, у стані війни. Проте ось давайте ми з вами поговоримо... Я на цю тему говорив навіть із Натаном Щаранським: щодо того, чому Ізраїль, який сам став жертвою неодноразової агресії, чому Ізраїль, у якому живе так багато вихідців з України: величезна кількість єврейської діаспори українців поїхали до Ізраїлю і живуть там – чому Ізраїль не допомагає Україні так само рішуче, як Сполучені Штати Америки, Великобританія, Польща, Литва, Латвія, Естонія. Адже Ізраїль – одна з найпотужніших країн світу, яка виробляє зброю. Ізраїльська зброя дивовижної якості. Її цінують у всьому світі. Ізраїль міг би допомогти технологіями, але Ізраїль зберігає нейтралітет. Нетаньяху, якого часто помічали разом із Путіним і в дружбі з Путіним, іноді каже: "Так... Ось ми думаємо... Думки у нас є, надати військову допомогу чи не надати..." Що відбувається? Чому так?
– Ну, скажімо так. Коли був Яїр Лапід, то він лояльніше ставився до України. І тоді допомагали гуманітарно: знову ж таки, військової допомоги не було. А коли прийшов Біньямін Нетаньяху, я думав, якщо чесно, що він узагалі категорично ставитиметься до України, проти. Тому що, як ви сказали, неодноразово бачили, що він товаришує з Путіним. Але наразі я особисто знаю, що, по-перше, Ізраїль, окрім гуманітарної допомоги, допомагає деякими технологіями, яких просто не афішують. Це роблять через треті країни. Є деякі технології, які доправляють на бронетехніку.
Знову ж таки, хотілося б, щоб це було набагато швидше, щоб це було масштабніше, ніж це відбувається наразі. Тому що наразі це теж відбувається. Хоча нейтралітет: що і не проти Росії, – але й допомагають Україні, скажімо так, але політика змінюється. І я бачу, що навіть Нетаньяху однаково починає вже більше замислюватися і починає надавати військову допомогу. Уже розглядають постачання "Залізного купола" і подальших будь-яких технологій, і, можливо, якогось військового озброєння (наразі офіційної інформації про ці постачання не було. – "ГОРДОН"). Тому що бачать, що Іран постачає ті самі "Шахіди" (безпілотники Shahed. – "ГОРДОН") Росії, постачає також, не афішуючи, балістичні ракети (наразі офіційної інформації про постачання Росії іранських балістичних ракет не було. – "ГОРДОН"). Росія постачає літаки Ірану. І це все можуть використати одного чудового дня проти Ізраїлю. Ізраїль це теж розуміє, це розуміє ізраїльська розвідка. Просто Ізраїль не хоче надто сильно афішувати свою допомогу. Він однаково найбільше намагається оберігати свою країну. Ізраїль намагається оберігати свою країну, але політика змінюється – і починають допомагати. І я думаю, що надалі Ізраїль почне форсованіше допомагати Україні. І навіть після перемоги України над Росією – я думаю, що Ізраїль постачатиме і озброєння, і технології свої. Я більш ніж упевнений, що співпраця Ізраїлю та України буде перспективнішою і більш просуватиметься надалі.
– Денисе, а як населення Ізраїлю сприймає цю страшну війну? Що люди кажуть, ізраїльтяни прості?
– Узагалі, самі ізраїльтяни... Я теж спілкуюся з багатьма ізраїльтянами, і в Ізраїлі мене знають люди. І самі корінні ізраїльтяни всі категорично налаштовані проти Путіна і проти Росії. Вони просто обурюються і ненавидять Путіна. Просто ненависть у них до Путіна. І дуже всі вболівають за Україну.
Єдиний мінус, звісно, Ізраїлю – що останнім часом практично ЗМІ не показують, що відбувається в Україні. І багато людей запитують навіть у мене: "А що, там досі війна?" Тому що не афішують дуже, що тут досі неймовірно страждають люди, дуже багато гине людей. Тільки якщо самому лазити десь сторінками інтернету або запитувати в когось – тоді вони дізнаються, що так, справді, тут досі жахлива повномасштабна війна, і вона анітрохи не стала меншою, ніж у перші дні.
Фото: EPA
Але самі корінні ізраїльтяни – вони повністю підтримують Україну. Це дуже подобається, аж на серці тепло від цього – що вони так сильно підтримують. Як я вже казав, є, звісно, проросійські люди в Ізраїлі, які підтримують путінський режим, які підтримують Росію. Це взагалі просто неадекватні люди, які не розуміють, за що вони... Узагалі, перебуваючи в Ізраїлі, вони бігають і кричать "Ахмат – сила!", розмахують прапорами...
– (Сміється).
– Так. Вони самі не розуміють, що вони підтримують Росію, яка підтримує... Одна терористична держава підтримує інші терористичні держави, як Іран, підтримує терористичні організації, як ХАМАС, "Хезболла", які потім битимуть по вашій країні: де ви живете. А ви всередині країни бігаєте і кричите, влаштовуєте демонстрації на користь і підтримку Росії. Думаю, це очманілі люди. І Бог їм суддя просто, якщо Бог бачить, що вони роблять.
– Дивно, звісно: я скільки разів приїздив в Ізраїль – завжди вільно вмикаєш у готелі російські канали. Їх транслюють у всіх ізраїльтян, хто захоче. "Первый канал", "Россия 1", "НТВ", "Звезда" – там, чорта, диявола... І це все досі йде. Але Європа вже припинила мовлення. Невже Ізраїль не може вирішити питання із припиненням мовлення пропагандистських федеральних російських каналів?
– Ось у цьому й маячня – що цього не відбувається. Тому що надто гуманна і демократична держава, що все можна дивитися і все можна робити. Вважаю, що треба заборонити. Також виходять, як я казав, вони на демонстрації й виступають на підтримку Росії. Хоча я вважаю, що це потрібно припинити, але їм дають однаково розмахувати російськими прапорами, кричати "Ахмат – сила!" на користь Росії. Це взагалі цілковита маячня.
– У сім'ї не без виродка, кажуть. Ось один такий виродок явно... До того ж не просто виродок – покидьок. Я маю на увазі Яшу Кедмі. Це ізраїльтянин, колишній радянський громадянин (Яша Казаков, здається, його прізвище), який називає себе колишнім керівником ізраїльської спецслужби "Натив". Він виступає постійно на російському федеральному телебаченні, у програмах у [пропагандиста Володимира] Соловйова особливо. І це просто апологет "русского мира" такий, очевидний. Негідник формений. Як до цього ставляться в Ізраїлі? І чому це взагалі, у принципі, можливо?
– Так, я теж бачив цього виродка на телебаченні багато разів. Ви правильно сказали: він просто кінчений ідіот.
– Ну, він не ідіот. Думаю, він розумний ідіот. Він просто кінчений.
– Так. Так. Ізраїль занадто, як я вже говорив, занадто десь демократична держава, що дозволяє багатьом громадянам нібито висловлювати свою думку повністю, як він хоче і на підтримку кого він хоче. В Ізраїлі, у тому самому Кнесеті, є палестинські депутати, які теж іноді висловлюються на підтримку якихось терористів, які скоять якийсь теракт на території Ізраїлю, і їм за це теж нічого не роблять, бо вважають, що кожен має своє право слова, і це нормально. Хоча я вважаю, що у правомірній державі цього не має бути.
Хлопцям я казав: "Головне – не потрапити в полон". Кожному видавав по гранаті. Ми максимум підриваємо себе і ще десяток окупантів заберемо із собою
– Ви подивилися, що відбувається в Україні на фронтах. Скажіть, будь ласка, що вас найбільше вразило під час війни? І чого, на вашу думку, українській армії найбільше бракує?
– Як я вже казав, те, що мене вразило, – це жорстокість і звірства, із якими російські окупанти... Узагалі те, що вони роблять із мирними громадянами, – ці звірства вразили просто до глибини душі.
Я вважаю, що не працює добре саме армійська система. Якщо хтось воює – усі біжать на фронт. Але я вважаю, однаково має бути поділ армії. Мусить і логістика працювати добре. Логістика працює не дуже добре в українській армії. І через це страждають підрозділи, які воюють. Перед логістичними підрозділами також є підрозділи, скажімо, різних психологів, різних психотерапевтів, які теж працюють із хлопцями, які, як мій боєць, дістали посттравми психологічні. Із такими людьми також треба працювати. Десь у якийсь момент, може, я цього теж не помітив – і я взяв його знову на якусь операцію диверсійну. Чого я вже не мав робити. Після кожної операції має працювати психолог, психотерапевт із бійцями. Це все має бути. Цей годинник має правильно йти. Він трохи тут неправильно працює. Я думаю, що згодом його налаштовуватимуть. Тому що українська армія була, у принципі, не готовою. Не готовою не лише до війни – вона взагалі була, скажімо, не готовою до нормальної військової служби. Лише зараз її почали вибудовувати, почало вибудовуватися все озброєння в українській армії, почали вибудовувати роди військ... Усе стало потихеньку ставати... На жаль, його вибудовують і роблять під час війни, і гине дуже багато наших людей.
– Ціна, так. Скажіть, чи були у вас випадки на фронті, коли ви вже подумки прощалися із життям?
– Так, було неодноразово, звісно. Кілька разів було таке, що ми із хлопцями вже говорили: "Ну все, із цієї операції ми живими не вийдемо". Але нічого страшного. У принципі, страху не було жодного. Хлопцям я всім казав: "Головне – не потрапити в полон". Кожному видавав по гранаті. Ми максимум підриваємо себе і ще десяток окупантів заберемо із собою. Жодного полону – нічого. Немає значення, що і як. Говорив: "Головне – що ми воювали за добро, а не за зло. І на тому світі нам зарахують, бо однаково ми робимо добру справу, а не щось погане".
– Ви вірите в той світ?
– Я – так. Я вірю в Бога, і я вірю в той світ. Тому я й кажу, що всі, хто воює за російських терористів, – вони мільйон відсотків потраплять у пекло. А всі, хто воює на боці України, – це, скажімо так, воїни світла, воїни добра, які – навіть ті загиблі – вони всі будуть у раю.
– Вам страшно буває на фронті?
– Буває страшно перед операціями. Перед якоюсь операцією, звісно, є мандраж, страшно, ти нервуєшся, хвилюєшся. Але під час самої операції немає жодного страху. Ти чітко виконуєш свою роботу, робиш свої дії. Це як вийти на будь-який спаринг. Перед боєм у тебе є якийсь мандраж, але щойно ти вступив у бій – усе відлітає, і ти чітко виконуєш те, що знаєш. Усе працює машинально, і ти навіть не замислюєшся, як ти це робиш.
– Ви філософськи ставитеся до смерті? Ви готові загинути?
– Я, скажімо, не хочу загинути. Бо в мене є діти, і я хочу бачити, як вони виростуть, як у них будуть діти. Але якщо мені доведеться загинути, скажімо, за Україну, я сприймаю, що таке може бути. Я розумію, що в мене зараз дуже багато недоброзичливців, які мені періодично погрожують у соціальних мережах і скрізь, і чого вони тільки не пишуть. Бажають і смерті, і кажуть, що десь мене пристрелять, розірвуть... Я все це розумію. Десь, може, якісь російські спецслужби колись можуть на мене вийти, але я знаю, що я анітрохи цього не боюся і нормально це сприймаю. Тому що я знаю, за що я боровся і за що я борюся. Я знаю, що я борюся тут за життя людей, за життя дітей, за країну, яка – я хочу, щоб вона жила. Справді, я люблю всім серцем Україну, мені вона подобається. Десь я, може, скажімо, корислива людина в тому аспекті, що я – так, хочу надалі жити в Україні. Мені подобається тут.
– Невже?
– Так. Тому якщо, не дай боже, доведеться загинути – ну, отже, доведеться. Усі рано чи пізно помирають. Від цього ніхто не застрахований. Але принаймні померти за країну, яку ти любиш, яка тобі подобається, – я вважаю, це гідно.
Фото: Denis Desiatnik / Facebook
– Дивовижний випадок. Ви ж народилися в Середній Азії. Так?
– Так.
– Де саме?
– У Бухарі: в Узбекистані.
– У Бухарі. О, який край цікавий... Народилися в Середній Азії, у дитинстві виїхали в Ізраїль із батьками. Так?
– Так.
– Ви абсолютний ізраїльтянин, ви присвятили себе ізраїльським загонам спецпризначення. І ось ви приїхали захищати Україну й кажете, що любите Україну. Скажіть, за що ви любите Україну? Ви для себе намагалися відповісти на це запитання?
– Мені тут комфортно, скажімо так. Просто я в Україні – і мені комфортно. Я багато де був до війни: я був у Росії, я був скрізь. Був період, коли я тренував у Росії також спецслужби. І тут я відчуваю комфорт. Просто мене сюди тягне, мені тут добре. Мені подобаються люди, які тут живуть. Вони абсолютно відрізняються від... Знову ж таки, я не хочу робити цю різницю, але вони відрізняються від росіян однаково чимось. Я не можу навіть пояснити. Мені тут просто подобається. Моєму мисленню, моєму розуму, моєму тілу тут комфортно. Я просто не можу пояснити. Це як кохаєш якусь дівчину: ти закохався, і ти не можеш пояснити чому. Усе, закохався. Те саме з Україною. Я просто закохався в цю країну. І я навіть не можу якось пояснити.
– Денисе, як ви розцінюєте сьогоднішню ситуацію воєнну? Що викликає у вас тривогу, а що, навпаки, вселяє оптимізм?
– Ну, по-перше, у мене більше не тривоги, а оптимізму... Дуже добре, що триває постачання озброєння із Заходу, з Європи, і що Захід і Європа так сильно підтримують Україну зараз і бронетехнікою, і танками. Дай боже, ще передадуть і літаки. Якщо все це передаватимуть у тій кількості, у якій нам обіцяють, то я думаю, що можна зробити дуже великий контрнаступ і можна буде витісняти ворога. Тому що окупанти самі собою боягузливі. Тому що, знову ж таки, вони не перебувають на своїй території. Вони прийшли сюди завойовувати, а ми боремося за свій дім, свою країну. Ми виганяємо їх звідси. Тож у нас мотивація, у нас більше духу, ніж в окупантів. Тому нам просто потрібен дух, мотивація, люди. Усе є. Бракує озброєння, бракує ракет. Тому я вважаю, що в той момент, коли нам передадуть усе це озброєння, можна зробити дуже великий контрнаступ. І я сподіваюся... За моїми прогнозами, якщо все піде, як заплановано, то, у принципі, можна до літа й перемогти ворога.
– Наші бійці гинуть у великій кількості, на жаль. Так?
– Так. Наші бійці гинуть, віддають свої життя за дім. Вони не гинуть, знову ж таки, просто так. Я вважаю, що всі бійці – це великі герої, які взагалі йдуть і воюють за свій дім.
– Ви бачите: у нас гинуть найкращі, а Росія залучала і зеків тривалий час, і, там, декласований елемент, скажімо так, люмпен-пролетаріат. Із Москви й Пітера щось не видно особливо хлопців. Правда? Околиці й зеки.
– Так.
Один наш боєць вартий десятка російських
– А зараз вони, припустімо, набиратимуть, і набиратимуть, і набиратимуть людей – і кидатимуть їх сюди. Кількість мобілізованих із боку Росії важлива?
– Звісно, це однаково важливо. Не можна сказати, що велика кількість – це дурниця. Просто наші бійці... Скажімо, один наш боєць вартий десятка їхніх бійців. По-перше, і за духом, і за мотивацією, і, скажімо так, за підготовкою. Тому що на сьогодні наші хлопці готуються, навіть коли відбувається якась ротація. Вони не відпочивають, а одразу вирушають тренуватися на полігон. Я теж часто треную хлопців. Завтра я виїжджаю проводити тренування. Постійно, постійно бійці тренуються: тренуються всі роди військ, тренуються штурмові бригади...
Тому, звісно, кількість – знову ж таки, це важливо, але важлива і якість. У нас якісніші бійці, професійніші, ніж російські. Тому з технікою і з тим, як вони налаштовані й навчаються, – я думаю, що ми переможемо. Але знову ж таки зрозуміло, що всьому є ціна. І ціна в нас... На жаль, як ви кажете, у нас гинуть найкращі, молодь найкраща. Я особисто знаю бійців, які загинули. Це просто надзвичайно гідні люди, яких я знав.
– Що для вас означатиме перемога у війні над Росією?
– Ну, для мене – це щоб витурити повністю ворога за кордони 1991 року, очистити весь Донбас, Крим, повністю прибрати ворога з території України. І це потрібно зробити. Зрозуміло, що все це непросто. Нам треба буде вигнати ворога з Маріуполя, де він теж облаштувався, і вже дуже-дуже сильно. Але все це можливо. У нас зараз, дай боже, як я казав, будуть і літаки F-16. З їхньою допомогою ми підемо швидше до перемоги.
Але ця дорога ще дуже й дуже непроста. І в Росії будуть спроби, я думаю, до кінця лютого, до початку березня – спробують знову контрнаступати на територію України. Тому що їм теж треба показати щось. Тому що вони в такому ступорі... Вони воюють то за Соледар, то за Бахмут, і теж особливих результатів у них немає. Від Соледара наші війська самі відступили. У них гине там колосальна кількість їхніх окупантів. І тому їм потрібно щось зробити, їм потрібно щось показати. Тому що Путін вимагає від міністерства оборони Росії, від тієї самої ПВК "Вагнер" результату. І результати, я думаю, вони вже почнуть робити ближче до весни. Вони намагатимуться показати якийсь результат. Але я впевнений, що ми дамо їм гідну відсіч і зможемо витурити ворога повністю з нашої території.
Плюс іще на що я сподіваюся, що на території Росії все-таки десь буде якийсь розум у людей, і не через те, що вони дуже люблять Україну чи ще щось, а через те, що вони саме боятимуться за своїх чоловіків, які йдуть воювати. Дружини, матері й сестри та інше чоловіче населення, яке не захоче воювати, – я думаю, що почнуть однаково виходити на якісь демонстрації. Знову ж таки, не через Україну. Їм начхати на Україну. Скажімо, якщо вони не зробили цього до сьогодні, вони цього не зроблять і потім. Але через страх саме загинути або втратити своїх близьких людей, я сподіваюся, вони хоч трохи почнуть розуміти. Тому що ми жаліти нікого не будемо. І нейтралізуватимемо всіх тих, хто прийшов на українську землю. Тому я сподіваюся, що їм вистачить розуму вийти на якісь бунти й демонстрації.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– У день перемоги що ви зробите передусім?
– Ну, по-перше, звісно, у день перемоги радітиму. А також зустрінуся з усіма друзями. Не знаю... Пити я не п'ю, але не знаю... Цього дня, мабуть, я нап'юся. Хоча я взагалі не п'ю.
– Денисе, дякую вам дуже за інтерв'ю, але ще більше дякую вашим батькам за те, що вони виростили такого хлопця. Дякую вам за те, що ви допомагаєте Україні. Дякую всім вашим бійцям: і ізраїльським, і американським, і українським, – які разом із вами наближають той самий день перемоги, про який ми говорили. Дякую.
– Дякую вам.
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
