-1 Київ
2 жовтня 1941 року один із мобільних мультимедійних ескадронів смерті – айнзацгрупа – подала такий звіт: "Зондеркоманда 4а" у співпраці зі співробітниками групи і двома бійцями поліцейського полку "Південь" 29-го та 30 вересня 1941 року розстріляли 33 771 єврея в Києві".
Стисле, клінічне зведення, яке містило незліченну кількість людських страждань.
Жертв у Бабиному Яру силою змусили спуститися в яму, де їм наказали лягти рівними рядами зверху на тих, кого вже стратили. Тоді, за словами очевидця, "підходив стрілець і стріляв кожному єврею в шию... безперервно, не розрізняючи ні чоловіків, ні жінок, ні дітей". Ряд у ряд упродовж двох днів.
Убивці працювали позмінно. Деякі з них відпочивали біля багаття поруч, щоб поспілкуватися між собою та випити кави.
Не всі, кого розстрілювали, гинули відразу. Деякі задихалися під вагою тіл. Згодом ті, що вижили, розповідали, що земля навколо яру рухалася і стогнала протягом кількох днів після масових розстрілів, ніби бунтувала проти того, що їй доводилося приймати.
У 80-ті роковини трагедії Бабиного Яру ми пам'ятаємо, що і жертви, і злочинці були людьми.
Кожен із євреїв, убитих у ті перші два дні, був чоловіком або жінкою, хлопчиком або дівчинкою, кожен зі своїм повним, особливим життям, прихильностями та надіями.
І кожен із десятків тих, хто натискав на курок, також був особою, яка зробила свій вибір.
Ми також пам'ятаємо, що впродовж більшої частини останніх восьми десятиліть світ не пам'ятав, що сталося в Бабиному Яру. Так було зроблено навмисно.
У 1943 році кілька тих самих чоловіків із німецької "Зондеркоманди 4a" повернулися до Бабиного Яру, щоб спробувати знищити докази масового вбивства. Вони змусили в'язнів із концтаборів викопати останки жертв і скласти їх у величезні погрібні багаття, облили бензином і спалили. Потім нацисти стратили цих в'язнів також.
Але не лише нацисти намагалися приховати те, що сталося. Протягом десятиліть радянська історія оминала згадки про те, що 33 771 жертва тих перших двох днів – і ще десятки тисяч – були євреями. І що вони були вбиті тому, що були євреями.
Через 30 років після цього масового вбивства, у 1971 році, мого вітчима, Семюеля Пізара, попросили долучитися до невеликої делегації американців для участі в низці неофіційних дискусій із представниками Радянського Союзу. Члени делегацій з обох сторін були представниками різних сфер життя – мистецтва, політики, бізнесу – із метою сприяти відвертому діалогу щодо складних питань.
Конференція проходила в Києві, й із самого початку виступи радянської делегації були неприязними та мали надмір антисемітизму.
Мій вітчим – єврей, – який народився в Польщі, утратив майже всіх, кого він любив, під час Голокосту, і пережив Освенцим та кілька інших нацистських концтаборів. Коли члени радянської делегації вживали такі терміни, як "єврейські нацисти Нью-Йорка", і, проводячи екскурсію Києвом, розповідали про страждання та героїзм населення міста під час війни, жодного разу не згадавши євреїв, мій вітчим казав: "Татуйовані цифри на моїй руці починали свербіти".
Отже, мій вітчим попросив звернутися до радянської делегації. Виступаючи експромтом, він говорив про небезпеку антисемітизму, про важкі зусилля, які треба докласти суспільству, щоб викорінити етнічну та расову ненависть, і про небезпеку приховування найжахливіших частин нашої історії. Він завершив свій виступ пропозицією: "Учора ви дали нам можливість побачити меморіали, споруджені у пам'ять про вашу Велику Вітчизняну війну проти нацистів... Сьогодні варто було б відвідати Бабин Яр".
Радянська делегація не відреагувала на той момент. Але коли засідання закінчилося, американська делегація вирішила відвідати Бабин Яр того ж дня. Їх привезли автобусом до узлісся і повели через галявину, де, як пізніше писав мій вітчим, "ніщо не нагадувало про сумнозвісну братську могилу під нещодавно посадженими березами". Потім приїхав інший автобус. Прибула радянська делегація і тихенько приєдналася до відвідин. Мій вітчим розповідав, що після того візиту тон діалогу значно пом'якшився.
50 років по тому я багато розмірковував над тим, чому мій вітчим закликав делегації відвідати Бабин Яр. І я вважаю, що це тому, що він знав, що один із найпотужніших способів подолати ненависть – показати людям, до чого вона призводить, про її наслідки для людей. Він змусив тих делегатів побачити, що він так само легко міг би стати одним із тих людей, які поховані в тому яру. Чи одним із 6 млн.
Він знав, що коли ми не пам'ятаємо або коли ми навмисно викреслюємо частини нашої історії, ми ще більше дегуманізуємо жертв. І ми позбавляємо себе й майбутні покоління уроків, які ми повинні засвоїти, та чинити відповідно.
І він знав, якою є сила зміни думки навіть одного члена тієї радянської делегації, тому що єдине, що коли-небудь постає між нами та звірствами, – це наші побратими-люди. Бо так само, як люди мають здатність ставати злочинцями, вони мають здатність ставати і праведниками.
Тож у ці роковини ми вшановуємо пам'ять усіх загиблих у Бабиному Яру, знову зобов'язуємося подбати, щоб їхня повна історія розповідалася, і обіцяємо діяти щоденно, аби історія не повторювалася.
