+9 Київ
У моїй кримській середній школі не було української мови, я байдужий до свинини і не п'ю за "Будьмо". Зізнаюся, я мало читав Шевченка, але напам'ять знаю багато з Єсеніна, Пушкіна і Лермонтова. Ні "тудою", ні "сюдою" немає в моєму лексиконі й "Отче наш" я знаю лише російською. Хіба я – українець?
Усе ж я складав військову присягу в українській армії, а пізніше присягав українському народу, вступаючи на державну службу. І для мене це були важливі й осмислені слова.
Уже у 30 років вивчив українську мову.
У 2009 році ми з дружиною вирішили, что в сім'ї з дітьми ми говоримо українською. Тоді ще ми жили в Сімферополі.
Українець – не той, хто народився в Україні, українець той, у кого діти українці, той, хто свідомо обрав Україну. Я обрав. Це мій свідомий вибір.
Моя країна, із якою я поділяю її труднощі становлення, перешкоди. Країна, за яку хвилююся, ніби за рідну людину.
Тут чоловіки – працьовиті романтики, жінки – красуні та патріотки, літні люди – терплячі мудреці, а діти – втілення спільної надії та мрії, мрії про волю.
Моя країна має власну мову, та вона їй пасує. Я – українець!
Українська мова – це моя мова.
Вітаю вас, друзі! Сьогодні День української писемності та мови!
Джерело: Александр Лиев / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
