+1 Київ
Минув один рік і 170 днів війни. Сьогодні на фронті все складається помірковано позитивно. Від ранку всі Telegram-канали (як українські, так і російські) говорили про те, що ЗСУ фактично вже звільнили Урожайне і просунулися на південь східніше від Роботиного.
І ось я дивлюся свіжі карти ISW і бачу, що так воно і є: в Урожайному тільки найпівденніший край іще не зайнятий ЗСУ. За ту територію ще триває бій. Решта території вже під контролем ЗСУ.
Також на карті видно, що у двох місцях на схід від Роботиного ЗСУ просунулися на південь приблизно на 1 км. А загалом на цій ділянці українські війська вже прорвали першу лінію "валу Суровікіна" на фронті завширшки орієнтовно 3 км і завглибшки приблизно 1 км.
Щодо російського наступу по лінії Куп'янськ – Кремінна, то я уже другий день жодних суттєвих змін не бачу. Якщо вони й були, то такого масштабу, який карти ISW не вловлюють.
І так, плацдарм на правому березі Дніпра, на південь від Козачих Лагерів, начебто став навіть більшим. Тримаємо пальці хрестиком: якщо це й не стане ще одним важливим напрямком українського наступу, то у будь-якому разі щонайменше поп'є путінським воякам крові й відтягне їхні резерви з інших напрямків. Що саме собою вже буде важливим досягненням.
На інших ділянках фронту (Бахмут, Авдіївка, Мар'їнка, Вугледар тощо) жодних змін я не бачу.
Путінські генерали й далі обстрілюють українські міста. Протягом останнього часу в Херсоні вони вже вбили вісьмох людей. У Широкій Балці артилерійським снарядом було вбито цілу родину. Останнім уже в лікарні помер 12-річний хлопчик.
У мене вже всі слова щодо цього закінчилися, залишився лише тупий біль і ненависть. Я усе ніяк не можу примиритися з тим, що вбивцями стали ті люди, яких я знав особисто.
Узяти того самого Путіна. Я ніколи з ним не був дружнім і близьким. Ми не ходили один до одного в гості, не зустрічали разом свят, не відпочивали. Але зрідка стикалися по роботі, щось обговорювали, мали багато спільних знайомих…
Нічого не видавало в ньому вбивцю. Я, звісно, не геній проникливості, а втім. Звичайна, пересічна людина. Привітний, спокійний, трохи іронічний, конструктивний.
Кажуть, влада псує людей. От і Путіна вона зіпсувала. Але я знав багато людей, які, маючи величезну владу, не стали вбивцями. А цей став. Отже, це сиділо в ньому із самого початку? Але чому тоді цього не було видно?
І взагалі. Усі ці люди. Генерали, полковники, лейтенанти. І навіть рядові контрактники (залишимо осторонь мобілізованих)… Я ж із ними ходив одними вулицями, дивився одне й те саме кіно, навчався за одними підручниками. Хіба це були вбивці від початку?
Ні, звичайні люди. Як вони собі це все пояснюють? От, мовляв, так і так, доля так склалася... Адже я не думав, що воювати доведеться. Думав, відслужу за контрактом десь у глухому гарнізоні – і додому. Стільки років усе було тихо. Хто ж міг подумати, що так усе обернеться?
Це як в анекдоті про пожежника: "Усе начебто про мене добре! І пенсія рано, і зарплата гарна, своя поліклініка, санаторій, обмундирування безоплатне, харчування на роботі – від пуза, відпустка велика… Але як пожежі – хоч звільняйся!"
Банальність зла. Вони усі дуже впізнавані. Це той самий народ, ім'ям якого ухвалюють усі державні рішення. І це мене особисто жахає. Я просто в розпачі, коли думаю, що людина так завзято не хоче взяти свою долю у свої руки, що тупо пливе колодою річкою власної долі.
Йому говорять: "Там попереду – водоспад". Він відповідає: "Так? Коли я заходив у річку, усе було спокійно, і вона тихо текла кудись за обрій". – "Але ж ти не хочеш розбитися об каміння?" – " Ні, не хочу!" – "Ну, так вибирайся швидше на берег!" – "Як так вибирайся? Ні, я попливу... Якось мені боязко вилазити на берег. А що я там робитиму? Я краще попливу далі… Хай буде, що буде. Може, не пропаду…"
"Ти розумієш, що тебе везуть убивати людей? Та й сам ти можеш загинути!" – "Розумію…" – "Хіба ти так планував своє життя? Хіба тобі хочеться так ризикувати своєю головою і ще й людей убивати? Навіть маленьких дітей!" – "Ні, не хочеться... Мені самому страшно стає, коли я про це думаю!" – "Ну, то вийди із цього кола!" – "А як? Адже посадять?" – "Ну, посадять – посидиш. Зате цілий залишишся й убивати нікого не треба буде!" – "Так? Щось ти мені не те радиш… Я так не можу… Хай везуть, куди хочуть. Ми люди підневільні. Може, і пронесе… Може, не пропаду".
Ось цей вибір: краще я стану вбивцею, ніж зіпсую стосунки із владою – це і є тихий жах, який відбувається в голові кожного росіянина. Мене вражає, із якою легкістю звичайні люди стають убивцями.
І навіть ще тупіше: краще я здохну, ніж зіпсую стосунки із владою. Тобто звичайний російський обиватель боїться проблем із владою сильніше, ніж смерті. І як мантру весь час собі твердить: "Може, пронесе, може, все ще якось налагодиться..".
Тобто росіянин своє життя цінує не надто високо. То чого ж від нього чекати на повагу до чужого життя? Він чуже вже, мабуть, цінує ще менше, ніж...
Ось таке військо воює сьогодні проти України. Це вже живі мерці. Зомбі. Хороші, по суті, добрі і працьовиті люди, серед яких я так довго жив... Я їх дуже добре знаю, це мої колишні співвітчизники.
І ось тепер вони мене здивували. Отже, я їх зовсім не знав. Виявляється, вони легко можуть, наприклад, убити 12-річного хлопчика. І всю його родину. Їм накажуть – вони й уб'ють. Зізнайтеся, коли ви зустрічаєте їх на вулицях російських міст, ніщо не видає в них цієї готовності, правда? Шашлики-машлики, "Спартак" – чемпіон, дай у борг до зарплати, дітей із садка забрати, мамці картоплю посадити…
Не знаю як ви, а я від цього впадаю у відчай. Я хочу, щоб це швидше все закінчилося. Їм не можна програти. Їх треба перемогти.
Тому що наша справа є благою. А отже, ворога буде розбито й перемога буде за нами.
Слава Україні!
Джерело: Alfred Koch / Facebook
