-4 Київ
Ми з Анею ховаємося за плетеним парканом. Куримо. Через дірки між прутами лози задуває літній вітер. Огинає наші спини і мчить далі – зі сходу на захід. Веде долонею по траві, збиває застиглих коників, розбігається, стрибає через вузьку річку. За річкою немає будинків – тільки ліс і звірині стежки. Можна трусити дикі яблуні і шуміти в кронах. Вітер серпня. Сільська шпана.
За 260 км від нас бої. У червні літак із нашими хлопчиками збили в Луганську. Після того, що сталося, Юнна Моріц напише: "Самолет летит бомбить, он летит тебя убить! Если ты не идиот – ты сбиваешь самолет: или ты его собьешь, или он тебя убьет!" Моя 80-річна тітка, прочитавши це, хряпне кришкою ноутбука, скаже: "Стара сволота", – і піде плакати в сад. У літаку загине хлопчик, у якого мій приятель сім років тому в університеті викладав політологію. У перші дні війни загине зять моєї класної керівниці. Потім – ще один хлопчик зі школи, потім – інший. Горе пихне жаром в очі тисяч сімей.
Вітер серпня – вітер рішень. Усі алкоголіки в нашому селі кинуть пити. Прочистять мисливські рушниці і заправлять старі "Москвичі". Щоб, якщо раптом що, їхати захищати Дніпропетровськ. У Дніпропетровську чоловіки прочистять мисливські рушниці і заправлять машини. Щоб, якщо раптом що, відправити жінок у село й захищати місто. Я думаю, Корбан і Філатов блефували, коли говорили, що у випадку воєнних дій у Дніпрі з вікна кожного будинку буде дивитися дуло. Вони не знали напевно, що таке може бути. Але було б саме так.
Аня каже: "Я ж довго не виходила заміж. А в "совку" – знаєш як? Усі – "чому, чому?". А половина тих хлопців, які від мене на п'ять років старші, в Афгані залишилася. Толік же від мене молодший. Не встигли в Афган призвати. Потім діти – Оля, Андрюха... Я – знаєш що? – Аня довго дивиться на ластівок, які щебечуть і розгойдуються на дротах. – Шкодую, що третьої не народила".
Толік зателефонував Ані два дні тому, сказав, що отримав повістку і ввечері їде на навчання, тому заїхати до Ані і дітей на дачу не встигає. У той день над нашим селом низько-низько, так, що було видно найдрібніші подробиці, пролетів літак. Рев був такий, що здавалося, ніби в нас уріжеться зграя скажених мотоциклів.
"Бриючий політ", – сказала Аня. "Це як?" – запитала я. "Це означає, що літак летить низько, ніби голить верхівки дерев. Зливається з лінією горизонту, і його складно помітити і з повітря, й із землі".
Із того самого дня в серпні 2014-го Аня почала палити.
Віка курила давно. Уже два місяці. Пораненого Юру евакуювали з-під Іловайська 19 серпня. Після операції і відновлення Віка повела Юру на танці – розробляти поранену ногу. У групі мирного танго ніхто не знав, що з Юрою. Усі сміялися і називали його Буратіно або дроворубом. Юра старався, тому що збирався знову на фронт. Віка не утримувала, але намагалася зробити так, щоб у Юри був максимальний шанс залишитися живим – вправи, розтяжки, любов, смачний борщ і знову любов: вижити набагато простіше тим, у кого є співоча точка щастя всередині.
Юра худий, як жердина. Віка завжди переживала, а тепер – ні. Тому що чим тонший Юра, тим менше у нього шансів перетнутися в просторі з поганню, що несе смерть. Під Іловайском хлопці робили укриття між залізничними шпалами: укопувалися, утискались, ховалися від снарядів і куль, а фігура не кожному таке дозволить.
Коли Юра відновиться, його направлять у Дебальцеве. Після важких зимових боїв буде відхід у лютому 2015-го. З Юриним підрозділом зникне зв'язок, та десятки сімей у тилу не будуть знаходити собі місця. Тільки Віка буде спокійна, тому що між нею і Юрою – тонка невидима нитка. Усю ніч із 17-го на 18 лютого Віка буде подумки кроїти простір, щоб бути поруч і вберегти.
Уранці 18-го Юра перетелефонує і скаже, що з опорного пункту "Зеніт" вийшли без втрат усі 50 осіб.
Після Нового року в січні 2015-го ми випадково зіткнемося на вулиці Грушевського з Олею. Оля – відомий історик не тільки в Україні, але й за кордоном. Колись давно Оля була просто найкрасивішою дівчиною в школі. Білявкою із зеленими очима, довгими ногами і руками. Навіть зараз, коли ми зустрічаємося і робимо селфі, Оля бере свій телефон і каже: "Давай краще я, а то в тебе руки короткі".
Олин молодший брат Сергій – улюбленець усіх Олиних подруг. Вулкан радості. Як зараз пам'ятаю, якщо в Олі щось не виходило, він завжди говорив: "Відчувай серцем – правильна відповідь там".
На запитання: "Як ти?" – Оля відповість: "У мене брат на фронті". Я спитаю: "Де?" Оля скаже: "У донецькому аеропорту". І додасть: "Нам нічого не розповідає, тільки своїй дівчині. Знаєш же, як вони там – заходять на якийсь час, а потім їм на зміну приходять інші хлопці. А ми сидимо і мучимося, де він зараз – там чи не там".
Через місяць я познайомлюся з аналітиком Оленою. Тургенєвською дівчиною-жінкою. Нам потрібно буде разом поставити остаточний акорд в одному проекті, а Олена чомусь у найвідповідальніший момент візьме і забуксує. І я роздратовано запитаю: "Та що ж таке, йоклмн?" А Олена розплачеться і скаже: "У мене чоловік на фронті. І два дні з ним немає зв'язку. Телефонує і пише він тільки мені, а своїй родині нічого не говорить, тому що мама старенька. І мене завжди заспокоює: "Не переживай, якщо що – ти все відчуєш". А я не хочу відчувати, "якщо що". Я хочу відчувати тільки, що все добре".
"Послухайте, – питаю я, – вашого чоловіка Сергієм звуть?" – Так, – здивовано відповідає Олена. "І сестра в нього така, Олька, вічно на підборах, навіть коли ожеледиця?" – "Так, – каже Олена, – і мама Антоніна Петрівна, і племінниця Соня, і всіх трясе другий день".
Я пояснюю, що знаю сім'ю вже сто років, ще зі шкільної лави, і якби щось було не так, я відчула б. Олена зітхає, перестає плакати і каже: "Ія відчуваю, що все добре".
І ми працюємо. І ставимо акорд. А Сергійко телефонує Олені наступного дня.
***
Ані зателефонували чужі люди і сказали, що Толіка більше немає. Аня подумала: якщо немає Толіка, значить, її теж немає. Порожнеча від маківки до п'ят.
Їй здавалося тоді, що вся любов із неї вийшла. Немає у неї більше любові. Ні для кого. Вона відкрила балкон, довго поралася із засувкою на вікнах – дерев'яні рами розсохлися від старості, потім засувка піддалася, і Аня відчинила стулки. Була зима. Холодне повітря обпекло від кінчиків пальців до шлунка. І з шлунка почало підніматися теплою хвилею туди, де повинна бути душа. Аня заплакала. А потім зачинила вікно.
Кого вона згадала? Дітей? Батьків? Літак, бриючий верхівки дерев? А може, це Толік зачинив вікно?
Аня стояла приголомшена відкриттям: вона є. І буде. Не завдяки і не всупереч, а просто так. Вона буде любити дітей, як раніше, навіть сильніше, тому що за двох. І буде інша весна. І інше літо. І Толік поруч – обережним колом, маленькою співочою точкою щастя в грудях.
Джерело: "Публичные люди"
Опубліковано з особистого дозволу автора
