0 Київ
По кому подзвін, Європо?
"Ніколи не питай, по кому подзвін. Він по тобі" (Джон Донн).
Ми розмовляли з німцями. Громадянами країни Німеччина.
Був вечір, був невеликий ресторанчик і буяння спокійного щастя навколо – а наші німці сиділи поруч з нами і плакали. Ми не плакали, що там уже плакати, давно розучилися. Ми рівно розповідали про наше життя:
– Коли летять ракети і Shahed, ми не завжди шукаємо сховище. В людей давно включився елемент фаталізму. І це погано. Що стосується нас, то ми живемо в селі під Києвом та поруч із Бучею, ви чули... У нас узагалі немає сховищ. Тоді ми просто слухаємо Shahed і повідомляємо військовим, куди вони полетіли. Що вже дурно боятися. Треба боятися з користю.
– Так, наша робота досить страшна. Але от у нас уся сім'я їздила на фронт волонтерами. Воюють... (перераховувала, хто зараз у ЗСУ, хто в НГУ, хто вже скалічений і на дембелі).
– А цього зятя ми не можемо забрати. Він, мабуть, так десь і лежить на окупованій території, розірваний на шмаття міною.
Якраз тут німці й почали червоніти очима і схлипувати.
Це були дуже розумні співрозмовники. Вони слухали неймовірно. Вони начебто переживали разом із нами всі наші майже 10 років. І нам ставало легше, бо ми спокійно та розмірено виплескували на них свій біль. Біль за скаліченими, вбитими, зґвалтованими дітьми. Біль за стариками, які вмирали в бомбосховищах. Біль за кожним солдатом, за кожним офіцером, якого ми втратили, який був нашим другом, і хто навіть не був.
Нам дуже пощастило зі співрозмовниками. Їм навдивовижу боліла Україна ще до зустрічі з нами. Вони знали, вони відслідковували. Вони округлили очі, коли ми сказали, що живемо в районі Бучі. Вони знали про Бучу. Вони знали про Маріуполь.
І лише про одне я не змогла сказати.
Я вже збиралася, відкрила рота. Я вже побудувала фразу і та мала звучати так: "Коли наша країна вириває, вигризає ще якусь кількість наших полонених, коли вони повертаються на рідну землю – вони виглядають, як бранці Освенцима, бранці Дахау".
І я відкрила рота, і я закрила рота.
Бо це був би незручний момент. Бо досить із нас було незручних моментів. Бо раніше веселий поляк у цій же компанії почав кричати, що Дуда має мозок гупі, коли ми заговорили про битву зернотрейдерів. А потім веселий поляк сказав: "Але, по суті, ми колись були вашими окупантами".
Я крекнула і покосилася на німців. Ті ледь опустили очі.
– Історія знає багато несподіваних поворотів, – сказала я якомога дипломатичніше. – Але важливо саме те, що відбувається зараз. А зараз світ за нас. А зараз світ допомагає нам, бо загроза насувається на весь світ, і загроза ця досі нечувана.
Та про страшний стан наших полонених, про схожість цих сучасних фото з фотографіями бранців Дахау та Освенцима я сказати все ж таки не наважилася. Тяжка вона робота, ця народна дипломатія.
Що ж, мої дорогі поляки, німці, британці, греки, румуни, албанці, французи (а саме із цими представниками ми зустрілися у своєму шаленому трипі країнами закордоння). Я скажу зараз.
Ці фото страшні. Ці фото мусить бачити світ. Ці фото – це на рівні Дахау та Освенцима. Ці фото – про результати дій новітнього фашизму.
Про це треба розповідати. Ці фото потрібно розносити шпальтами. І без зайвої дипломатії.
Яка вже тут дипломатія, коли це сунеться на вас. Дорогі мої європейці.
– По кому подзвін? – наче питає у нас Європа.
– О, не питай, Європо. Цей подзвін по тобі...
…так, я знаю, що це дзвін Херсонеса. Там усе почалося, це наш дзвін. І він ще задзвенить.
Чуєш, Європо?
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
