+12 Київ
Не про англійську мову.
Мені дуже погано даються мови. Ну як погано. Я їх фактично не вивчала.
У школі ми вчили не англійську, а німецьку. Тоді в сільських українськомовних школах вчили іноземну німецьку. У міських чомусь англійську, такий розподіл.
У нас учителя німецької не було. Не дуже хотіли вчителі іноземних мов їхати в село. Тому уроки німецької із четвертого до восьмого класів у нас проходили приблизно так – заходила вчителька української мови й літератури, казала, на якій сторінці відкрити підручник, знайти, що каже нам репортер Шрайбікус і читати. І ми читали. Читати німецькою нас учили, викликаючи до дошки. Учень читав уголос, учителька української ліниво поправляла, іноді казала, як звучить та чи інша літера. А чи й одразу три. Хтось розмальовував репортера Шрайбікуса.
А у восьмому класі прийшов новий учитель. І був він геніальним. Методика викладання в нього була новаторською, якоюсь неймовірною, мова сама вкладалася в наші голови. Усього за рік ми наздогнали всі чотири класи до цього. І помарширували б далі, та рік скінчився.
А вчитель помарширував далі. І правда, що робити такому вчителю в селі? І діти, що переходили до четвертого класу, де починалось вивчення іноземних мов, мали все ту ж учительку української мови, яка заходила до класу і казала... Та біс із ним, що вона казала. Усе одно всі розфарбовували репортера Шрайбікуса. Така німецька мова.
А я намагалася вивчати іноземні мови самотужки. Але чомусь запам'ятовувала нові слова й правила дуже складно. Можливо, тому що вивчала несистемно.
Тому я не б'ю на сполох, коли навколо лунають панічні крики: "5 млн українських громадян за кордоном! З них мільйони дітей! Ми втрачаємо майбутнє України!"
Ми не втрачаємо. Ми знаходимо майбутнє України – у тому числі в цих дітях, які зараз у Німеччині й Польщі, Великобританії й Румунії, Канаді й Новій Зеландії, куди лишень не понесло наших громадян у намаганні прикрити дітей нетривким миром цих країн. Але поки що там мир, а наші українські діти в мовному середовищі. Частина їх повернеться до України, і повернеться, збагачена уривками різних мов у багажі своїх класних, розумних голівок.
От і славно. Тому що іноземні мови, а більше – вміння почути, запам'ятати, систематизувати й вирішити, яку ж із цих мов будеш вивчати, – є головним у підкоренні світу. А наше майбутнє мусить його підкорювати завдяки власній харизмі, власним мізкам, власному професіоналізму і власній мужності. Інакше про Україну знову забудуть, лишень розберемося ми з ордою (насправді ні, насправді вже не забудуть, та все ж).
А я вивчаю англійську мову. Мені скоро 61 рік, і я нещодавно почала вивчати англійську. Я хотіла почати з німецької, адже репортер Шрайбікус і вчитель восьмого класу щось таки мені лишили в пам'яті. Але в Duolingo є лише один українсько-іноземний курс. Англійський.
Я не любила англійської. Але раптом мені почало подобатися моє навчання. І навіть потроху почала подобатися мова. Вважаю це здобутком, вивчу я її чи ні. Аж раптом прилітає до мене картинка. Там напис англійською. Я ще не можу прочитати. Але за замовчуванням вважається, що мушу. Чи ж я не сучасна людина?
Люди знають, що це мій хворий мозоль. Люди знають, що це мій комплекс. І я борюся з ним. Я вивчаю, вивчаю. Якими б не були потертими мої немолоді мізки. Як би не страждала вже й без цього покоцана війною пам'ять.
А люди мені в морду – бац! Шо, не знаєш англійської? Ой, тю-ю-ю...
І знаєте, що відбувається після цього? Мені не хочеться вивчати англійську мову. Вона мені знову здається нецікавою, неможливою для вивчення. І просто – не хочеться. Зникає запал. Зникає мотивація.
Якось так. І говорила я зовсім не про англійську мову. Не про німецьку мову. А про те, що момент спонукання: "Шо, не знаєш? Ой, тю-ю-ю..." – не є хорошою мотивацією.
Так. Кожен громадянин України мусить знати державну мову. От просто мусить. Але коли тюкати й кричати: "Шо, досі не вивчив, ну ти тупарь!" – то нічого хорошого із цього не вийде.
А із чого вийде хороше? А з мовного середовища. Коли навіть мене кинути в англомовне середовище – защебечу, куди ж я дінуся, ще й Шекспіра буду цитувати, хоч я і так знаю, орбі там чи не ту бі.
Тому мушу сказати – слідкуй за собою, блін, слідкуй. Не тюкай іншим, а слідкуй за собою. Поширюй сам середовище рідної мови. Навіть коли вона була тобі нерідною. Була. Зроби рідною. Вимагай від чиновників і від сфери послуг спілкування державною – але не тюкай на тих, хто вивчає й намагається. І сам пам'ятай – тюкають усілякі дурачки. А ти не дурачок, правда? Як і я.
Пішла я до своєї англійської. Хоч пост і не про англійську... До речі, є якісь програми вивчення німецької? Українськомовні програми.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
