+7 Київ
Перемир'я – ще не мир. Або – що далі. Отже, за підсумками зустрічі в Саудівській Аравії є заява про згоду України укласти перемир'я. І є анонсована зустріч за лінією США – РФ.
Чи означає це швидке припинення вогню? Станом на зараз – сумнівно. Для Путіна, якому вигідно було подати "недоговороспроможність" Зеленського, результати зустрічі в Саудівській Аравії неприємні. Але очікувані.
Хай там як, наступ ЗС РФ у Курській області саме вкладається в логіку виходу на припинення вогню: витіснити ЗСУ зі своєї території до його початку. А це означає, що на цій ділянці Кремль спробує зробити все, щоб завершити свою операцію найближчими днями. Другий, паралельний трек – політичний – ставити вихід ЗСУ із Суджі як умову того самого перемир'я. Суть процесу – затягнути у двосторонні консультації, у яких спробувати підвести українську сторону до відповіді "ні".
Паралельно із цим, уже на американському треку переговорів (про двосторонні відносини) зробити Трампу конкретніші пропозиції щодо:
а) Арктики й участі американських компаній у розвитку північних логістичних маршрутів (а це для Вашингтона пріоритет у світлі конкуренції з Пекіном);
б) угоди щодо мінералів. З одного боку, пропонуючи велику ресурсну базу й найкращі умови. Але у формі, яка здаватиметься вигіднішою для РФ порівняно з бонусами для України з імовірним американсько-українським договором. Це вже гра на внутрішньополітичне поле в Україні;
в) газу для Європи. Уже була інформація про обговорення входження США у проєкти "Північних потоків", але тут потрібна згода Німеччини. А є ще один – якщо українська ГТС долучається до поля американсько-українських домовленостей щодо ресурсів, для Кремля з'являється сенс предметно говорити із Трампом про "спільний збут" природного газу. Звісно, російського. До речі, саме в цю логіку вкладаються атаки на газовидобувну інфраструктуру України останніх тижнів. У цій логіці, до речі, уже США можуть "попросити" Україну піти із Суджі, якщо РФ не може витиснути звідти ЗСУ.
Далі перемир'я і питання внутрішньоукраїнських процесів. Тема виборів, як президентських, так і парламентських, із теоретичної площини (після війни) остаточно переходить у практичну (підготовку). Для Зеленського (це якщо умовою переговорів у Саудівській Аравії не було його невисування на другий строк) завдання збереження позицій буде вкрай складним із таких причин.
1. Перемир'я відводить фокус із лінії фронту, і політичні опоненти дістають великі можливості критики управлінських рішень Банкової, Кабміну і, власне, президента.
2. Відступ "воєнного порядку денного" на другий план (а, на жаль, для частини населення це сталося вже рік тому) актуалізує питання "мирного порядку денного" – стану економіки, інфраструктури тощо. Теж зручна позиція для критики представників влади.
3. А це вже варіативно. Якщо в команді Трампа поставлять усе-таки на сценарій "Україна з новим президентом", а на Банковій спробують зіграти за своїм, тут так само будуть резонансні інформаційні приводи.
Перераховані чинники, якщо їх не помічати, здатні суттєво послабити позиції українських переговорників на момент початку консультацій про таку собі подобу "мирного договору" або договору про заморожування війни. Звісно, для Кремля такий варіант украй цікавий і вигідний. Тому політику РФ можна буде схарактеризувати такими процесами.
1. Звісно, інформаційні операції РФ щодо дестабілізації українського суспільства. І тут, на жаль, але завдяки помилкам української сторони в інформаційному полі, російські ресурси мають доступ до частини українських громадян. Суть операцій – не підтримка якихось окремих осіб, а посилення фрагментації суспільства (підігрів конфліктів між різними групами: "ті, що виїхали, і ті, що живуть в Україні", "сім'ї військових і сім'ї цивільних", "ВПО – постійні жителі", "ветерани – ухилянти"), створення спільної атмосфери недовіри. До чого? Та, умовно кажучи, "до всього".
2. На європейському й американському інформаційному полі Росія буде вкрай активно проводити інформаційну кампанію з дискредитації самої ідеї допомоги Україні. Але не як країні, а як "українській владі". Тобто Кремль намагатиметься всіляко підсвічувати корупційні скандали, факти непослідовної політики тощо.
3. Окремою темою російських інформаційних атак стануть питання українських біженців. Росія намагатиметься вкрай агресивно просувати тези про їхню загрозу для держав, які їх приймають. Не лише в інформаційному полі, а й організовуючи провокації.
4. Пропозиціями розв'язати низку питань існування України в мирному режимі через "готовність надати допомогу". І тут серед тем можуть виникнути: енергетика (починаючи від ЗАЕС, закінчуючи пропозицією (для США) розпочати постачання електроенергії в Україну), газ, транзит.
5. Питання обміну полоненими і в'язнями. Частина процесу відбудеться швидко. Тобто перші масові обміни. Далі Кремль суттєво загальмує процес, намагаючись перевести його в аналог ТКГ, де кожен новий обмін стає результатом тривалих (на відміну від теперішньої ситуації) публічних переговорів. Суть та сама – політичні пастки для української делегації. І можливість звинуватити Україну в "небажанні" пришвидшувати процес. Що, з огляду на українські внутрішньополітичні виклики під час перемир'я, украй важливо для Кремля.
6. І, звісно, спроба відтягувати процес фіналізації угод про заморожування – щоб перераховані дії мали ефект, Кремлю потрібен час. Тобто кілька циклів "місячних перемир'їв". Імовірно, навіть із перервами на активні бойові дії.
І тут ми підходимо до головного – позицій української сторони на моменті переходу від логіки перемир'я до логіки переговорів про мир. Для РФ ідеальний варіант (і вона працюватиме на нього) – максимальне послаблення опонента.
Для України завдання №1 – не впасти у передвиборчий цикл без оголошення виборів. Простіше кажучи, якщо стоїть два завдання: "перемогти на виборах" і "підписати вигідний для країни договір про мир", – треба пам'ятати, що обидва реалізувати неможливо. Тобто потрібна концентрація на одному з напрямів. Тоді другий стане можливим, але вже після першого. Це справедливо не лише для Зеленського, а й для його опонентів. Мінус – пріоритети мають бути однаковими в усіх учасників процесу.
Завдання №2 – збереження підтримки з боку партнерів. І тут уже вкрай важливим стає питання раціоналізації зовнішньої політики. В умовах перемир'я буде вкрай складно діяти у старих, емоційних межах, говорячи про "агресію". Адже партнери поставлять логічне запитання у відповідь: "Так РФ пішла на перемир'я, поговорімо, що далі?" Далі – це тема, чим і як Україна буде вигідна сусідам, США, ЄС, країнам Азії. Тобто розмова вже про функціонал – трохи ширша, ніж просто говорити про ресурси. Про це, до речі, писав нещодавно пост (посилання в першому коментарі).
Завдання №3 – пам'ятати, що договори з РФ зазвичай тимчасові і їх порушують. А це означає, що перемир'я – час, коли можна проаналізувати помилки, частково їх виправити й готуватися до нового раунду протистояння.
Завдань набагато більше, але без вирішення хоча б перерахованих, без реакції на перераховані вище виклики уникнути втрати суб'єктності країни найближчими роками буде вкрай складно.
UPD: Ну, і коли виставляв пост, надійшла новина, що ЗСУ йдуть із Суджі. Тобто пруф про тезу "США можуть попросити Україну".
Джерело: Ігар Тышкевіч / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
